Чотири сезони - Стівен Кінг

переваги наших учителів. Усі зійшлися на тому, що містер Брукс — найбільший сцикун у початковій школі Касл-Рока. Нахамиш йому — і ось він уже мало не нюняє. З іншого боку, була місіс Коді — найлихіша сука з усіх, що колись топтали землю. Верн сказав, що він чув, буцімто вона два роки тому так садонула якогось малого, що той мало не осліп. Я подивився на Криса, бо подумав, що зараз він скаже щось про міс Саймонз. Але він промовчав і не побачив, що я на нього дивлюсь, бо сам дивився на Верна, слухав його розповідь і розважливо кивав головою.

Про Рея Бравера ми не говорили, бо густішала темрява. Але я про нього думав. Є щось невимовно жахливе й заворожливе в тому, як на ліс спускається пітьма та її прихід не пом’якшують фари автомобілів, вуличні ліхтарі, світло, що ллється з вікон будинків, та неон вивісок. Вона приходить, не супроводжувана голосами герольдів-матерів, що скликають дітей додому. Якщо ви звикли до міста, то настання темряви в лісі видаватиметься вам радше стихійним лихом, ніж явищем природи, бо пітьма тут затоплює все, як річка Касл, коли виходить навесні з берегів.

І, як я подумав про тіло Рея Бравера в цьому світлі — точніше, за його відсутності, — то відчув не млості чи страх, що він зараз постане перед нами, зелена примара, що прагне своїм погрозливим белькотінням прогнати нас туди, звідкіля ми прийшли, поки не потурбували її спокій, а раптовий несподіваний приплив жалю, бо він там зовсім одинокий і такий беззахисний у темряві, що вже затоплює наш бік Землі. Якби щось схотіло відгризти від нього шматок, то ніхто б не завадив. Там не було ні його матері, ні батька, ні Ісуса Христа в компанії з усіма святими. Він був мертвий і зовсім самотній, його скинуло з рейок у канаву, і я збагнув, що, коли негайно не перестану про це думати, то розплачусь.

Тож я розказав історію про Ле Діо, яку вигадував на ходу, а коли вона закінчилася (так, як закінчувалася більшість моїх оповідок про Ле Діо: самотній американський солдат викашлює тираду про любов до Вітчизни й до дівчини, що лишилася вдома, у бліде та мудре обличчя заступника командира взводу), я побачив перед внутрішнім зором не побіліле перелякане обличчя якогось рядового першого класу з Касл-Рока чи Вайт-Ривер-Джанкшн, а лице значно молодшого хлопчини, уже мертвого: повіки заплющені, риси спотворені, з рота до лінії підборіддя стікає струмком кров. А в нього за спиною замість понищених крамниць і церков нафантазованого ландшафту Ле Діо я бачив лише темний ліс і шлак залізничного насипу, що доісторичним могильним курганом височів на тлі зоряного неба.

19

Я прокинувся серед ночі, не розуміючи, де я, чому в кімнаті так холодно і хто забув позачиняти вікна. Може, Денні. Мені снився Денні, наче ми з ним займаємося бодисерфінґом — катаємось на хвилях без дошки. Але відтоді, як ми це робили, уже чотири роки минуло.

А навколо я не побачив звичних обрисів своєї кімнати. Було щось інше. Хтось стискав мене в міцних ведмежих обіймах. Ще хтось притискався до спини, а тінь третього присіла навпочіпки коло мене, піднявши голову, наче до чогось дослухалася.

— Якого хріна? — спитав я, щиро не розуміючи, що відбувається.

Відповіддю мені був протяглий стогін. Судячи з голосу, наче Верн.

Це допомогло мені сфокусувати увагу, і я згадав, де я… але чого всі попрокидалися серед ночі й що вони роблять? Чи я тільки на кілька секунд задрімав? Ні, цього бути не могло, бо в чорнильно-чорному небі плив тонкий сріблястий серпик місяця.

— Не дай йому мене схопити, — пробелькотів Верн. — Клянусь, я буду слухняним, нічо’ поганого не робитиму, я підніматиму сидіння перед тим, як попісяти, я… я… — З неабияким подивом я зрозумів, що слухаю молитву. У всякому разі, так вона звучала, коли її проказував Верн Тесіо.

Злякавшись, я сів рівно.

— Крисе?

— Верне, замовкни. — То Крис присів навпочіпки й дослухався. — Нічого там нема.

— О ні, є, — зловісно промовив Тедді. — Там щось є.

— Що є? — спитав я. Досі сонний і дезорієнтований, висмикнутий зі свого місця в просторі й часі. Мене лякало, що я прийшов запізно й не розумів, що відбувається. Може, навіть запізно, щоб захистити себе, як належить.

І, немов у відповідь на моє запитання, з лісу долинув протяглий глухий крик. Так пронизливо могла кричати від всеохопного жаху жінка, що гинула в агонії.

— Господочку! — заскімлив Верн пискучим голосом, у якому бриніли сльози. І знову затис мене в лещатах ведмежої хватки, від якої я й прокинувся. Стало важко дихати, та ще й мій власний жах посилювався. Я із зусиллям виборсався з його обіймів, але він знову підповз поближче до мене — мов цуцик, який не знає, куди йому приткнутися.

— Це малий Бравер, — хрипко прошепотів Тедді. — Його примара блукає в лісі.

— Боже! — вереснув Верн, якому ця думка не додала хоробрості. — Я обіцяю більше не тягнути брудних журналів «У Далі». Обіцяю, що більше не віддаватиму моркви собаці. Я… я… я… — Він забуксував, прагнучи підкупити Господа чим-небудь, але від великого страху, що опанував ним, не знав, що такого ультрахорошого можна придумати. — Я більше не куритиму цигарок без фільтра! Не буду лаятися гидкими словами! Не кластиму свою «базуку» на таріль для збору пожертв! Я не…

— Верне, заглухни, — порадив йому Крис. І під його звичною авторитарною жорсткістю я почув глухе бумкання тваринного страху. Хотів би я знати, чи в нього теж, як і в мене, руки, спина й живіт вкрилися сиротами, а волосся на потилиці ставало сторчака, як моє.

Верн стишив голос до шепоту й далі інформував про розширення реформ, які планував запровадити, якщо тільки Господь дасть йому змогу пережити цю ніч.

— Це ж якась пташка, правда? — спитав я у Криса.

— Ні. Я не думаю. По-моєму, це дикий кіт. Тато каже, вони кричать. А коли паруються, то, узагалі, верещать так, що серце в грудях стає. Наче жінка кричить, скажи?

— Ага, — мовив я. Посеред слова мій голос надломився, і в розколину провалилося два кубики льоду.

— Але так голосно жодна жінка кричати не може, — сказав Крис… і безпорадно додав: — Правда ж, Ґорді?