Чотири сезони - Стівен Кінг

— Стій, де стоїш, — сказав Крис і пішов через болото на той бік.

— Крисе! — запанікував я.

— Так треба. Будь тут.

Здавалося, його не було цілу вічність. Я вже переконав себе, що Ейс чи Очисько вискочили з-за дерев і схопили його. Я стояв на чатах сам-один, хіба що з Реєм Бравером за компанію, і чекав, коли хто-небудь — хоч хтось — повернеться. Через якийсь час вернувся Крис.

— Прогнали, — сказав він. — Вони поїхали.

— Точно?

— Ага. Обидві тачки. — Тримаючи пістолет, він зчепив обидві руки над головою й насмішкувато струсонув жестом переможця. А опустивши, усміхнувся мені. І такої сумної наляканої усмішки я ще не бачив ніколи. — «Посмокчи мій товстий хер». Лачанс, а хто тобі сказав, що в тебе товстий?

— Найтовстіший у чотирьох округах, — сказав я. Мене всього трясло.

Кілька секунд ми тепло дивилися один на одного, та потім, мабуть, засоромившись того, що побачили, відвели погляди й одночасно втупилися в землю. Ураз мене прошила стріла жаху, і раптове «плюсь-плюсь», коли Крис поворушив ногами, дало знати, що він теж це побачив. Очі в Рея Бравера були тепер широчезними й геть білими, витрішкуватими й без зіниць, мов очі тих давньогрецьких статуй, що дивляться на вас зі своїх п’єдесталів. На те, щоб збагнути, що сталося, нам знадобилася лише секунда, проте від розуміння жах не зменшився. Його очі наповнилися круглими білими градинами. Вони вже потроху танули, і вода стікала його щоками, нібито він оплакував своє гротескне становище — обстріпаного приза, за який чубляться дві зграї малих тупих селюків. Одяг у нього теж побілів, накритий градом, неначе саван сповив небіжчика.

— Ой, Ґорді, гля, — нетвердим голосом мовив Крис. — Ти гля. Він прям як на виставці потвор.

— Навряд чи він про це знає…

— Може, то його примару ми чули в лісі. Може, він знав, що таке станеться. Виставка потвор, сука. Я серйозно.

Позаду зашелестіли гілки. Я рвучко розвернувся, упевнений, що вони зайшли збоку, але Крис тільки побіжним поглядом туди скинув і повернувся до попереднього заняття — споглядати тіло. До нас вернулися Тедді з Верном, у джинсах, змоклих до нитки й прилиплих до ніг. Обидва шкірились — геть-чисто як ті собаки, що тільки-но десь насмокталися яєць.

— І що ти робитимеш, пацан? — спитав Крис, і в мене по спині пробіг холодок. Може, він і до мене звертався. А може, і ні… бо дивився він на тіло.

— Ми його заберем ізцюдова? — спантеличено спитав Тедді. — Герої будем. Правда же ж? — Він переводив погляд із Криса на мене й знов на Криса.

Крис подивився на нього, наче від сну пробудився. Його верхня губа піднялася, оголюючи зуби. Кількома великими кроками він подолав ту відстань, яка розділяла їх із Тедді, та з силою штовхнув його обома руками в груди. Тедді поточився. Він несамовито замахав руками в марній спробі відновити рівновагу й з розгону сів у болото, соковито хляпнувши задом об калабаню. І закліпав на Криса, мов здивована ондатра. А Верн сторожко зиркав на Криса — вочевидь, боявся, що той сказився. І це було недалеко від істини.

— Стули капкан, — порадив Крис Тедді. — Десант за борт, щоб тобі. Ти паршива боягузлива вівця, от ти хто.

— Я через град! — сердито закричав йому у відповідь присоромлений Тедді. — Крисе, я не через тих пациків! Але гроза — це страшне! Я нічо’ не можу із собою зробити! Я б їх усіх однією лівою поклав, ім’ям матері клянуся! Але я боюся грози! Чорт! Я не винен, просто мені страшно! — І, сидячи у воді, він знову розплакався.

— А ти що? — повернувся Крис до Верна. — Теж грози боїшся?

Верн по-дурному похитав головою, щиро дивуючись і не розуміючи, чого Крис так лютує.

— Чуваче, я думав, ми всі тікаєм.

— А ти в нас телепат. Бо ти першим побіг.

Верн двічі проковтнув слину й нічого не відповів.

Крис дивився на нього впритул, люто й похмуро. Потім розвернувся до мене.

— Ґорді, я склепаю йому ноші.

— Як скажеш, Крисе.

— А то! Як у скаутів. — Його голос підбирався до дивних високих, пронизливих ноток. — Точно так, як у бляцьких скаутів. Ноші — палки й перекладини. Як у підручнику. Правда, Ґорді?

— Правда. Якщо хочеш. Але що як ті пацики…

— До сраки тих пациків! — пронизливо закричав він. — Ви всі стадо овець! Від’їбіться, уроди!

— Крисе, вони можуть викликати шерифа. Щоб нам помститись.

— Він наш, ми його ЗАБЕРЕМ!

— Пацики що хоч скажуть, аби нам свиню підкласти, — спробував я його напоумити. Слова звучали непереконливо, тупо, наче на грип хворіли. — Що хоч скажуть, а тоді ще й набрешуть. А ти ж знаєш, як люди брехнями можуть накапостити іншим людям. Як із грішми на…

— НАЧХАТИ! — вереснув він. І кинувся на мене з кулаками. Але невдало, бо однією ногою перечепився через грудну клітку Рея Бравера. Пролунало вогке бухкання, і тіло гойднулося. Крис перечепився й зарив носом, і я чекав, що він підведеться й зацідить мені кулаком у губи, але він так і лежав там, куди впав, головою в бік насипу, витягнувши руки над головою, наче норець перед стрибком, точнісінько в такій позі, як Рей Бравер, коли ми його знайшли. Я ошаліло глянув на Крисові ноги, перевірити, чи на місці його кеди. І тут він розплакався й розкричався. Його тіло здригалося в каламутній воді, розляпувало її навколо, кулаки молотили по поверхні, голова вигиналася то на один бік, то на інший. Тедді з Верном дивилися на нього, вибалушивши очі й пороззявлявши роти, бо ніхто й ніколи не бачив Криса Чемберза у сльозах. Через хвилину-дві я пішов до насипу, вибрався нагору й сів на рейку. Тедді з Верном подалися за мною. Так ми й сиділи під дощем, не розмовляючи, схожі на тих трьох мудрих мавпочок — статуетки, які продають у крамничках «Усе по десять центів» та тих низькопробних подарункових магазинах, що вічно мають такий вигляд, ніби завтра збанкрутіють.

28

Минуло двадцять хвилин, і Крис теж піднявся насипом та