Чотири сезони - Стівен Кінг

— Ґордоне, де ти був?

— На природі, — відповів я і взявся їсти. — Ми спочатку були на полі у Верна, а потім пішли на пагорб Брик’ярд. Вернова мама казала, що подзвонить тобі. Не подзвонила?

— Напевно, тато брав трубку. — І мати, більше нагадуючи рожеву примару, пропливла повз мене до раковини. Лампи денного світла були до неї жорстокі — під їхнім світлом її обличчя набуло майже жовтавого відтінку. Вона зітхнула… вийшло майже схлипування. — Найбільше я сумую за Деннісом вранці. Я завжди зазираю в його кімнату, і завжди вона порожня, Ґордоне. Завжди.

— Херово, — сказав я.

— Він завжди спав із відчиненим вікном, а ковдру… Що, Ґордоне? Ти щось сказав?

— Ні, мам, це неважливо.

— …а ковдру підтягував аж до підборіддя, — закінчила вона. І втупилася у вікно, повернувшись до мене спиною. Я їв далі. Мене всього трясло.

31

Та історія ніколи так і не випливла.

Ні, я не про те, що тіла Рея Бравера так і не знайшли. Його знайшли. Але лаври за це не дісталися ні їхній банді, ні нашій. Напевно, Ейс вирішив, що найбезпечніше буде зробити анонімний дзвінок, бо саме в такий спосіб поліція дістала інформацію про те, де лежить труп. Я маю на увазі, що ніхто з наших батьків так і не довідався, чим ми промишляли в той вихідний Дня праці.

Крисів тато все так само квасив — як і передбачав Крис. Його мама поїхала в Льюїстон до сестри, вона майже завжди так робила, коли містер Чемберз ішов у запій. Поїхала й лишила Очиська наглядати за меншенькими. Очисько виконав свій обов’язок своєрідно — поїхав тусуватися з Ейсом та його дружками, малолітніми злочинцями, а дев’ятирічного Шелдона, п’ятирічного Емері та дворічну Дебору покинув перед вибором — втопитися чи випливати самим.

Мама Тедді захвилювалася на другу ніч і подзвонила Верновій. Вернова мати, котра теж ніколи в житті б не виграла в телевікторині, сказала, що ми сидимо у Верна в наметі. Вона це знала, бо з вікна кухні бачила, що там всередині горить світло. Мама Тедді висловила щиру надію, що там ніхто не курить цигарок, а Вернова мама її запевнила, що це схоже на ліхтарик. До того ж, вона була переконана, що ніхто з друзів Верна та Біллі не курить.

Тато поставив мені кілька розмитих запитань. Мої ухильні відповіді наче трохи стурбували його, він сказав, що нам треба якось вибратися на риболовлю. Та й по всьому. Якби наші батьки зустрілися всі разом протягом тижня-двох після нашої вилазки, то наша легенда б розсипалася… але вони не зустрілися.

Та й Майло Пресман голосу не подавав. Здогадуюся, що він добре подумав і вирішив, що нашим словам можуть повірити, а його — ні. І що ми всі, як один, будемо присягатися, що він нацькував на мене Звірюку.

Отож, ця історія так і не випливла. Але то ще не кінець.

32

Одного дня наприкінці місяця, коли я прогулювався від школи додому, на бровку переді мною заїхав чорний «форд» п’ятдесят другого року. Що то за машина, здогадатися було неважко. Гангстерські колесні фліпери й диски зі спицями, високі хромові бампери та люцитова[153] «ручка смерті»[154] з трояндою на ній, причеплена до керма. На дверцятах заднього відділення було зображено двійку й одноокого валета. А під ними ішов напис готичним шрифтом: «ШАЛЕНА КАРТА».

Дверцята стрімко розчахнулися, і на тротуар вилізли Ейс Мерил та Кудлатий Браковіч.

— Дешева китайська підробка, кажеш? — лагідно всміхаючись, спитав Ейс. — Моїй мамці подобається, як я їй стромляю?

— Тобі торба, малий, — сказав Кудлатий.

Підручники випали з рук на хідник, і я побіг. Я летів так, що аж сідниці мигтіли, але навіть до кінця кварталу не добіг, як вони мене наздогнали. Ейс поставив мені підніжку, і я розтягнувся на тротуарі. Підборіддям ударився об бетон, та зірочок не побачив. Я побачив цілі сузір’я, цілі туманності. Коли мене підняли й поставили на ноги, я вже плакав, не так через лікті й коліна (хоч усі вони були здерті до м’яса й кровили), і навіть не від страху. Розплакатися мене змусила величезна, проте безсила лють. Крис мав рацію. Він був наш.

Я викручувався, звивався і майже вивільнився. Але тут Кудлатий вдарив мене коліном у пах. Біль був приголомшливий, неймовірний, неперевершений; він розширював горизонти болю від простого старого широкого екрана до «Віставіжн»[155]. Я закричав. Крик видавався моїм єдиним шансом на порятунок.

Ейс двічі вдарив мене кулаком в обличчя, з розмаху, вкладаючи в кожен удар велику силу. Від першого в мене заплющилося ліве око. Мине чотири дні, перш ніж я зможу знову ним бачити. Другим Ейс зламав мені ніс — кістка хруснула так, як хрускають у роті хрумкі пластівці, коли їх жуєш. А тоді на ґанок свого будинку, стискаючи ціпок у понівеченій артритом руці, виповзла стара місіс Челмерз. З кутика рота стирчала цигарка «Герберт Терейтон».

— Гей! Гей ви, хлопці! — закричала на них стара пані. — Ану перестаньте! Не чіпайте його! Не чіпайте! Хулігани! Хулігани! Двоє на одного! Поліція! Поліііііція!

— Зроби так, щоб я тебе не бачив, недоносок, — з посмішкою сказав Ейс, і вони мене відпустили та дали задній хід. Я сів рівно, а потім нахилився вперед, накривши долонями ушкоджені яйця. До горла підіймалося гидке відчуття, що я зараз блювону, а потім помру. Сльози досі текли по щоках. Та коли Кудлатий мене обходив, то від вигляду холоші його підкочених джинсів, заправлених у мотоциклетні чоботи, уся моя лють повернулася з новою силою. Я вхопив його за ногу й гризонув крізь джинси литку. У той укус я вклав усю свою ненависть. Кудлатий і собі трохи завищав — та й застрибав на одній нозі. Неймовірно, але при цьому він вигукнув, що я б’юся нечесно. Я дивився, як він скаче, але тут Ейс із розгону наступив мені на ліву руку й перебив два пальці: вказівний і середній. Я чув хрускіт, з яким вони зламалися. То вже були не пластівці, а сухі бублики. По тому Ейс і Кудлатий рушили назад до Ейсового «форду». Ейс ішов перевальцем, тримаючи руки в задніх кишенях штанів, Кудлатий плигав на одній