Чотири сезони - Стівен Кінг

нас не розсварила. Чи наводить це на думку, що ми стали педиками? Більшість наших давніх друзяк, із Верном та Тедді включно, саме так би й сказали. Але то було виживання. Ми чіплялися один за одного в глибокій воді. Щодо Криса я, здається, добре пояснив. Однак те, чому я за нього тримався, пояснити важче. Напевно, найважливішим для мене було його бажання забратися подалі від Касл-Рока й загрозливої тіні текстильної фабрики, що над ним нависала. Я не міг його покинути, щоб тонув чи випливав самотужки. Якби він втопився, та найважливіша частка мене потонула б разом із ним.

Якось наприкінці весняного семестру тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого, того року, коли ми всі відростили довге волосся й прогулювали заняття, щоб ходити на диспути про війну у В’єтнамі, Крис зайшов у ресторанчик «Куряча смакота», хотів узяти собі «Відерце на перекус», із трьома шматками курятини. У черзі перед ним між двома чоловіками виникла суперечка про те, хто замовляє першим. Один із них витяг ножа. Крис (з нас усіх йому завжди найкраще вдавалося мирити інших) вийшов уперед, став між ними. І дістав удар у горло. Чоловік із ножем був колишнім ув’язненим. Він встиг відсидіти в чотирьох різних місцях позбавлення волі, і лише тиждень тому його випустили з виправного закладу Шоушенк. Крис помер майже миттєво.

На той час, коли я прочитав про це в газеті, я вже отримав бакалавра, а Крис був на другому курсі магістерки. Півтора року тому я одружився й тепер викладав у старших класах школи англійську мову. Моя дружина була вагітна, а я намагався писати книжку. Прочитавши газетну статтю — під заголовком «СТУДЕНТ ЗАГИНУВ ВІД НОЖОВОГО ПОРАНЕННЯ В ПОРТЛЕНДСЬКОМУ РЕСТОРАНІ», — я сказав жінці, що поїду куплю молочний коктейль. А сам виїхав у передмістя, припаркувався й заплакав. Я оплакував його клятих півгодини. На очах у дружини я цього зробити не міг, хоч як я її люблю. Не хотів виставляти себе сциклом.

34

Як я вже й казав, тепер я письменник. Багато критиків вважають, що пишу я гівняно. Досить-таки часто я з ними в цьому погоджуюсь… та все одно страшно вписувати ці слова — «незалежний письменник» — у графу «Вид діяльності» на бланках заяв, що їх видають у кредитних відділах і в кабінетах у лікарів. Моя історія так нагадує казку, що це якийсь клятий абсурд.

Я продав книжку, за нею зняли кіно, кіно здобуло схвальні оцінки, плюс то був справдешній хіт. Усе це сталося, коли мені ще не було двадцяти шести. З другої книжки теж зробили фільм, а потім і з третьої. Кажу ж вам — клятий абсурд. А тимчасом дружина наче й не проти, що я вічно стирчу вдома, і в нас уже троє дітей. Усі вони здаються мені досконалими, і переважно я щасливий.

Але письменницька праця не така легка й не така весела, як це було колись. Часто дзвонить телефон. Іноді болить голова, дуже сильно болить. Тоді доводиться йти в затемнену кімнату, лягати й чекати, коли біль мине. Лікар каже, що це не справжні мігрені, називає їх «стресовими» й радить пригальмувати з роботою. Іноді я переживаю за себе. І яка ж то дурна звичка… та все ж я не можу перестати. Я міркую над тим, чи є якийсь сенс у тому, що я роблю, чи як розуміти цей світ, де людині може й набриднути грати в гру «Уявімо!»

Але дивно, що я знову здибав Ейса Мерила. Мої друзі померли, а Ейс живий. Я побачив, як він виїжджає з парковки перед фабрикою після гудка о третій, останнього разу, коли возив дітей додому провідати тата.

Замість «форда» п’ятдесят другого року він водив тепер «Форд-універсал». На бампері красувалася вицвіла наліпка: «РЕЙҐАН/БУШ 1980». Стригся Ейс їжачком, та ще й розтовстів. Гарні гострі риси обличчя, які я пам’ятав, поховала під собою лавина жиру. Малих я ненадовго лишив із татом, а сам пішов у місто купити газету. Я стояв на розі Мейн і Карбайн, чекав, коли можна буде перейти на той бік, і він ковзнув по мені поглядом. Навіть і сліду впізнавання не промайнуло на обличчі цього тридцятидворічного чоловіка, котрий в іншому часовому вимірі поламав був мені носа.

Я спостерігав, як він скеровує «універсал» на незаасфальтовану стоянку біля «Стиглого тигра», вилазить із машини, підтягує штани й заходить усередину. Я уявив, як він відчиняє двері, і на коротку мить назовні вириваються звуки музики кантрі, віє кислим пивом «Нік» і «Ґансет» на розлив, до нього вигукують свої привіти інші завсідники, а він зачиняє за собою двері та вмощує жирний зад на тій самій табуретці, яка тримала його щонайменше по три години на день протягом усього життя (крім неділь), відколи йому виповнився двадцять один рік.

«От ким став Ейс», — подумав я.

Я перевів погляд ліворуч і за фабрикою побачив річку Касл, уже не таку широку, як колись, зате трохи чистішу. Вона все ще текла під мостом, який з’єднував Касл-Рок і Гарлоу. Залізничного мосту вище за течією вже нема, але річка досі живе. Так само, як і я.

Метод дихання

1. Клуб

Того засніженого, вітряного, морозного вечора я вдягнувся трохи швидше, ніж звичайно, — я це визнаю. Було двадцять третє грудня тисяча дев’ятсот сімдесят … року. Підозрюю, що дехто з інших членів клубу вчинив так само. За таксі в Нью-Йорку закріпилася погана слава — їх дуже важко вмовити приїхати в буремну погоду, тож я подзвонив у службу «Радіо-кеб». Зателефонував о пів на шосту, щоб машина прийшла о восьмій. Дружина тільки брову підняла, однак промовчала. Під маркізою багатоквартирного будинку на Східній П’ятдесят восьмій вулиці, де ми з Еллен жили з тисяча дев’ятсот сорок шостого року, я стояв уже за чверть восьма, а що таксі спізнювалося на п’ять хвилин, то почав нетерпляче міряти кроками тротуар.

Авто прийшло о восьмій десять, і я притьмом заліз усередину, занадто щасливий, що можу втекти од вітру, аби сердитися на водія, хоч він на це й заслуговував. Той вітер, подарунок від холодного фронту, що лише напередодні прийшов до нас із Канади, жартувати намірів не мав. Він свистав і завивав біля вікна таксівки, час від часу глушив сальсу, що лунала з водієвого радіоприймача, і розгойдував великий «чекер»[159] на ресорах. Багато крамниць ще були відчинені, але на хідниках практично не видно було запізнілих