Українська література » » Чотири сезони - Стівен Кінг

Чотири сезони - Стівен Кінг

---
Читаємо онлайн Чотири сезони - Стівен Кінг
нозі й посилав мені через плече прокляття. А я скулився на хіднику й плакав. Тітонька Евві Челмерз уже шкутильгала до мене доріжкою, сердито постукуючи ціпком. Вона спитала, чи викликати лікаря. Я сів рівно й силою волі перестав плакати. Майже. Потім сказав їй, що не треба.

— Дурниці! — прокричала вона (тітонька Евві була глуха й завжди не говорила, а кричала). — Я бачила, куди поцілив той хуліган. Хлопче, твої горішки розпухнуть і стануть завбільшки як слоїки для варення.

Вона повела мене до себе в дім, дала мокру ганчірку для носа (на той час він уже нагадував гарбуз) і налила велику чашку кави, яка відгонила якимись ліками, але заспокоювала. Тітонька Евві все горлала, що треба зателефонувати лікареві, а я все переконував її, що не варто. Зрештою вона здалася, і я подибав додому. Ледве-ледве подибав. Яйця ще не розпухли до розміру слоїків, але до того все йшло.

Батьки глянули на мене й завелися з півоберту. Правду кажучи, я навіть здивувався, як це вони щось помітили. Хто ті хлопці? Я зможу їх упізнати у шерензі? Це спитав батько, котрий не пропускав жодної серії «Оголеного міста»[156] й «Недоторканних». Я відповів, що навряд чи зумію впізнати їх у шерензі. Сказав, що втомився. Насправді ж, думаю, я був шокований — шокований і більш ніж трохи п’яненький від кави тітоньки Евві, яка, певно, як мінімум на шістдесят відсотків складалася з витриманого бренді. Я сказав, що, на мою думку, вони з якогось іншого містечка чи «з великого міста» — ця фраза автоматично означала Льюїстон-Обурн.

Вони відвезли мене в «універсалі» до лікаря. Доктор Кларксон, і понині живий, вже тоді був такий старезний, що, цілком імовірно, перебував на короткій нозі з самим Господом Богом. Він поставив шини мені на пальці й на ніс та видав матері рецепт на знеболювальне. Потім під якимось приводом витурив їх із оглядової та підійшов до мене — човгаючи ногами, похиливши голову, наче Борис Карлофф прямував до Ігоря[157].

— Ґордоне, хто це зробив?

— Не знаю, докторе Кла…

— Ти брешеш.

— Ні, сер. Нє-а.

Його землисті щоки налилися червоною барвою.

— Чого це ти борониш кретинів, які тебе побили? Думаєш, вони тебе за це поважатимуть? Ні, вони тебе засміють і скажуть, що ти дурний бевзь! «О, — скажуть вони, — ось іде дурний бевзь, якому ми днями ребра полічили задля розваги. Ха-ха! Хоо-хоо! Га-га-га!»

— Я їх не знаю. Чесно.

Я бачив, що в нього так і сверблять руки взяти мене за плечі й струсонути, але, звісно, він цього не зробив. А відтак повернув мене батькам, хитаючи сивою головою й мурмочучи щось про малолітніх злочинців. І того вечора, безсумнівно, розповів про цей випадок своєму давньому друзяці Господу, за сигарою й келишком чері.

Мені було начхати, що про мене думають Ейс, Кудлатий та решта тих козлюків: поважатимуть вони мене, назвуть тупим чи, узагалі, про мене не згадуватимуть більше. Але мене турбувала доля Криса. Братик Очисько поламав йому руку у двох місцях і розфарбував обличчя в кольори канадського сходу сонця. Тріщину в лікті довелося з’єднувати сталевим штирем. Криса помітила місіс Макґін, сусідка, що жила трохи далі по вулиці. Він ішов хитаючись узбіччям дороги, весь розписаний, мов комікс про Багатенького Рича, а з обох вух ішла кров. Вона відвезла його в приймальне відділення лікарні Центрального Мену, і там Крис повідомив лікареві, що впав у темряві зі сходів, які вели в погріб.

— Аякже, — відповів лікар, відчуваючи до Криса таку саму огиду, як доктор Кларксон — до мене. І зателефонував шерифові Банерману.

Поки він ходив для цього у свій кабінет, Крис поволі посунув коридором, притискаючи до грудей руку в черезплічнику, щоб не гойдалася й поламані кістки не терлися одна об одну. Вкинувши монетку в таксофон, він подзвонив додому (пізніше він мені розказував, що то був перший у його житті дзвінок за рахунок абонента, якого він викликав, і він до смерті боявся, що місіс Макґін не погодиться за нього платити — але вона погодилась).

— Крисе, як ти? — спитала вона.

— Дякую, нормально, — відповів він.

— Пробач, що не змогла з тобою лишитися, але я саме поставила пиріжки в…

— Нічого, місіс Макґін. А вам видно, у нашому дворі стоїть «б’юїк»? — На «б’юїку» їздила Крисова мати. Йому вже було десять років. Коли двигун перегрівався, від машини пахло паленими замшевими черевиками.

— Стоїть, — обережно підтвердила вона. Із Чемберзами краще без потреби не зв’язуватися. Біла злидота, нужденні ірландські пияки.

— Ви не могли б піти до нас і сказати мамі, хай викрутить лампочку в погребі?

— Крисе, правда, у мене пиріжки…

— Скажіть їй, — невблаганно наполягав Крис, — хай зараз же це зробить. Якщо не хоче, щоб мій брат сів у тюрму.

Верну й Тедді теж перепало. Хоч і не так сильно, як і нам із Крисом. Біллі справді чекав Верна в засідці, коли той вернувся додому. Він підстеріг його з дровинякою і вгатив так, що після чотирьох-п’яти ударів Верн знепритомнів. Верна це лише тимчасово вирубало, але Біллі перелякався, що вбив його, і припинив. А Тедді підловили троє, коли він якось удень вертався додому з пустища. Вони врізали йому в обличчя й розбили окуляри. Він хотів із ними битися, але, побачивши, що він, мов сліпий, розмахує руками, щоб намацати супротивників, вирішили дати йому спокій.

У школі ми гордо трималися разом, як залишки штурмової групи корейського десанту. Ніхто достеменно не знав, що з нами сталося, однак усі розуміли, що в нас було серйозне тертя зі старшими хлопцями й ми повелися гідно, як справжні мужики. Про нас ходили легенди. Усі вони не мали нічого спільного з правдою.

Коли зняли гіпс і загоїлися синці, Верн із Тедді від нас потроху віддалилися. Вони знайшли собі новий гурт попихачів, над якими можна було верховодити. Здебільшого цей гурт складався з самих мокропиських — паршивої дрібноти, малих засраних п’ятикласників. Але Верн із Тедді водили їх у нашу халабуду, командували ними, походжали з бундючним виглядом — геть-чисто тобі нацистські генерали. Ми з Крисом стали навідуватися туди все рідше й рідше, а з часом і взагалі халабуда стала належати їм неподільно. Пам’ятаю, якось піднявся туди навесні шістдесят першого й одразу відчув сморід — тхнуло наче спермою на сіннику. Після цього, як

Відгуки про книгу Чотири сезони - Стівен Кінг (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: