Чотири сезони - Стівен Кінг
33
Верн Тесіо загинув у пожежі, що охопила багатоквартирний будинок у Льюїстоні тисяча дев’ятсот шістдесят шостого. У Брукліні та Бронксі такі будинки, здається, називають нетрями. Пожежники сказали, що почалося все близько другої ночі, а вже до світанку будинок вигорів ущент, самі головешки лишилися. Напередодні там гуділа велика п’яна компанія. Серед них був і Верн. Хтось заснув у спальні з запаленою цигаркою. Може, і сам Верн закуняв, і йому наснилися його монетки. Його та інших чотирьох згорілих ідентифікували за зубами.
Тедді пішов із життя, потрапивши в автомобільну аварію. Колись у моєму дитинстві ходило прислів’я: «Гинеш сам — ти герой. Забираєш когось із собою — ти свиня». Тедді, котрий ніколи в житті не бажав нічого іншого, крім служити в армії, відтоді, як підріс достатньо, аби, узагалі, чогось бажати, дістав відмову у ВПС. Його визнали не придатним до військової служби. Про те, що так буде, знали всі, хто бачив його окуляри та слуховий апарат. Усі, крім самого Тедді. У передостанньому класі його на три дні усунули від уроків за те, що обізвав шкільного психолога-консультанта брехливим гівнюком. Психолог зауважив, що Тедді занадто часто (а власне, щодня) ходить у центр зайнятості й питає, чи нема нової літератури про службу в армії. Він порадив Тедді поміркувати про якусь іншу кар’єру. Отоді Тедді й сказився.
За постійні прогули, відставання в навчанні й провалені через це предмети його залишали на другий рік… але атестат він таки одержав. У нього був старезний «Шевроле Бел-Ейр», і він мав звичку зависати в тих самих місцях, де до нього товклися Ейс, Кудлатий та решта: у більярдному салоні, у дансингу, у таверні Сьюкі (вона вже закрита) і в «Стиглому тигрі» (що досі працює). Зрештою, він знайшов собі роботу в департаменті комунальних служб у Касл-Року — латав дірки в асфальті.
Аварія сталася в Гарлоу. «Бел-Ейр» Тедді був під зав’язку набитий його друзями (двоє з них входили в ту групу посіпак, якими вони з Верном верховодили в шістдесятому). З рук у руки переходило кілька косяків і кілька пляшок горілки «Попов». «Шевроле» врізався у стовп лінії електропередач, злетів із дороги й шість разів перевернувся. Одна дівчина формально лишилася живою. Вона півроку пролежала в палаті, яку медсестри й санітари лікарні Центрального Мену між собою звуть «Овочевою». А потім якийсь сповнений милосердя привид висмикнув вилку її приладу життєзабезпечення з розетки. Тедді Дючампа посмертно нагородили званням «Свиня року».
У восьмому класі Крис записався на предмети для підготовки до коледжу. Ми з ним обидва знали: якщо він ще трохи зволікатиме, то буде запізно, він уже ніколи не наздожене. Усі пащекували з цього приводу: його батьки, які вважали, що він викобенюється, друзі, більшість яких махнули на нього рукою й назвали сциклом, психолог-консультант, який не вірив, що йому це до снаги, та більшість учителів, які не схвалювали цієї прояви із зачіскою «під Елвіса», у шкіряному піджаку й мотоциклетних чоботях, яка без попередження матеріалізувалася в їхніх класних кімнатах. Помітно було, що сам вигляд цих чобіт і піджака з багатьма змійками кривдить їхні почуття, бо ж ішлося про такі високі матерії, як алгебра, латина й наука про Землю. Таке вбрання пасувало лише до робітничих предметів. Крис сидів серед гарно вдягнених життєрадісних хлопчиків і дівчаток із сімей середнього класу, що мешкали на Касл-В’ю та Брик’ярді, мов якийсь мовчазний, занурений у похмурі роздуми Ґрендель[158], який щомиті міг накинутися на них, страхітливо загарчати, наче спортивний прямоточний глушник, і зжерти їх, разом з усіма тими гарненькими черевичками, виложистими комірцями, сорочками з візерунком «індійські огірки» та рештою всього.
Того року він із десяток разів хотів на все плюнути й покинути. Найбільше його цькував батько. Він звинувачував Криса в тому, що той хоче бути кращим за свого старого, нападав за те, що, мовляв, той «хоче в коледж, аби з батька останню сорочину здерти». А якось він розбив пляшку пива «Райнґолд» об Крисову потилицю. Так Крис знов опинився в приймальному відділенні лікарні Центрального Мену, де йому наклали чотири шви. Давні друзяки, які тепер здебільшого здобували освіту в «Місцях для куріння», улюлюкали до нього на вулицях. Психолог-консультант підштрикував його, щоб записався бодай на деякі робітничі предмети, бо інакше засиплеться повністю. Та найгіршим, звісно, було от що: усі перші сім років загальноосвітньої програми він профукав, і тепер вона йому помстилася — Крис отримав рахунок.
Ми вчилися разом щовечора, іноді — по шість годин поспіль. Я з цих занять завжди повертався виснаженим, а часом і переляканим. Мене лякало те, з якою неймовірною люттю він реагував на вбивчо великий розмір того рахунка. Щоб хоч трохи почати розуміти «Вступ до алгебри», йому необхідно було вивчити дроби, що їх вони з Тедді та Верном благополучно прогуляли в п’ятому класі. Щоб він бодай трохи почав розуміти «Отче наш» латиною — «Pater noster qui est in caelis», я мусив пояснити йому, що таке іменники, прийменники й додатки. На форзаці його англійської граматики охайними літерами було виведено «ДО СРАКИ ГЕРУНДІЙ». У нього були непогані ідеї для творів, і композиція теж приємно дивувала, але правопис шкутильгав на обидві ноги, а до пунктуації він ставився як до ворога, якого слід підстрелити з дробовика. Свій примірник граматики Ворінера він зачитав до дірок і купив у портлендській книгарні інший. То була перша книжка в палітурці у його власності, тож вона стала для нього чимось на кшталт чудернацької Біблії.
Але в передостанньому, одинадцятому класі його прийняли. Жоден із нас не здобув найвищої нагороди, але я був у списках сьомим, а Крис — дев’ятнадцятим. Нас обох узяли в Університет штату Мен, тільки я поїхав у студмістечко в Ороно, а Крис записався до портлендського. Вступ до права, уявляєте? Ще більше латини.
У старших класах ми обидва зустрічалися з дівчатами, але жодна
