Чотири сезони - Стівен Кінг
— Твоя правда, Ґорді, — сказав він. — Нічия це не фішка. І тут западло, га?
Я кивнув. Минуло п’ять хвилин. Ніхто не промовив ні слова. А мені сяйнула одна думка… на той випадок, якщо вони таки подзвонять Банерману. Я спустився насипом до того місця, де раніше стояв Крис. Став навколішки й ретельно прочесав пальцями воду та очерет.
— Що робиш? — підходячи до мене, поцікавився Тедді.
— Я думаю, зліва, — і Крис показав пальцем.
Я пошукав там і через хвильку знайшов дві відстріляні гільзи. Вони зблиснули під вмитими променями сонця. Я віддав їх Крису, той кивнув і поклав у кишеню джинсів.
— Тепер можна йти, — сказав Крис.
— Ти шо! — зі справдешнім болем у голосі прокричав Тедді. — Я хочу його забрати!
— Слухай, дурко, — відповів йому Крис, — якщо ми його заберемо, то можем усі скінчити в колонії. Ґорді слушно каже. Вони там навигадують, чого схочуть. А як скажуть, що це ми його замочили? Як тобі це сподобається?
— Пофігу, — понуро сказав Тедді. І раптом весь просяяв від абсурдної надії. — Нам, мо’, усього кілька місяців дадуть. Як посіпакам. Нам же, сука, по дванадцять років, у Шоушенк не запроторять.
— Тедді, із кримінальним минулим не беруть в армію, — м’яко сказав Крис.
Я чомусь був упевнений, що це чистісінька брехня. Але казати про це здавалося недоречним. А Тедді здивовано втупився на Криса. Дивився довго, і в нього тремтіли губи.
— Ти не женеш? — зрештою спромігся видушити з себе він.
— У Ґорді спитай.
Він із надією глянув на мене.
— Не беруть, — підтвердив я, у душі почуваючись повним гівном. — Він правду каже, Тедді. Коли ти йдеш добровольцем, то перше, що роблять, — проганяють твоє ім’я через систему.
— Святий Боже.
— Почапаєм назад до мосту, — сказав Крис. — Далі зійдем із рейок і підем в Касл-Рок з іншого боку. Як люди спитають, де ми були, скажем, хотіли поставить намет на пагорбі Брик’ярд і заблукали.
— Майло Пресман знає, що це не так, — зауважив я. — І той удод у «Флорида-маркеті» теж.
— Ну, скажем, що Майло нас налякав, і тоді ми надумали підніматися на Брик’ярд.
Я кивнув. Могло спрацювати. Якщо Верн і Тедді запам’ятають, що треба казати.
— А що, як наші родаки зберуться разом? — спитав Верн.
— Хочеш — переживай за це, — відповів Крис. — Мій батя все ’дно буде налиганий.
— Ну пішли тоді. — Верн не зводив погляду з лісосмуги, що відділяла нас від Бек-Гарлоу-роуд. Вигляд у нього був такий, наче він чекав, що от-от звідти вискочить Банерман зі зграєю гончаків. — Погнали, поки ще можна.
Ми всі вже були на ногах, готові рушати. Пташки цвірінчали, наче дурні: тішилися тому, що дощ пройшов, і що так сяє все навкруги, і що черв’яки заполонили весь світ. І, наче хтось за мотузки смикнув, ми всі разом розвернулися та подивились на Рея Бравера.
Він лежав у болоті, знову самотній. Його руки розкинулися в обидва боки, коли ми його перевернули, і тепер він був схожий на орла, що розпростав крила, і наче вітав сонячне сяйво. Спочатку це здавалося нормальним: та сцена смерті здавалася природнішою за сконструйовану яким-небудь патологоанатомом для студентів в анатомічному театрі. А тоді ставав помітним синець, кірка крові на підборідді та під носом, і те, як уже роздувся труп. Що разом із сонцем з’явилися й трупні мухи. Вони вже кружляли над тілом і ліниво дзижчали. Згадувався той душок, гидезний, але сухий, наче в зачиненій кімнаті хтось напердів. То був хлопець нашого віку, він був мертвий, і я відмовлявся вірити, що в цьому могло бути бодай щось природне. Я з жахом відкинув од себе цю думку.
— Усе, — сказав Крис. Він хотів, щоб це прозвучало бадьоро, але з горла вирвався дивний звук, наче зі старої мітли висипалася жменя сухої щетини. — Ноги в руки.
Ми мало не клусом припустили назад. Дорогою не розмовляли. Про інших не знаю, а я був надто зайнятий, щоб базікати, бо поринув у свої думки. У трупі Рея Бравера було дещо таке, що мене стурбувало. Воно турбувало мене тепер і турбує досі.
Величезний синець на пів-обличчя, рвана рана на голові, заюшений ніс. Більше травм не було — принаймні видимих оку. У людей після бійок у барі буває гірше, і то вони йдуть і бухають далі. Та все ж поїзд напевно його збив. Інакше чого б його взуття лежало окремо? І як то вийшло, що машиніст його не помітив? Може, поїзд ударив його досить сильно, щоб скинути з насипу, але не вбив? Я подумав, що за належного збігу обставин таке цілком могло бути. А чи удар припав збоку, удар такої сили, що зуби заходили ходором, і саме тоді, коли хлопець намагався зіскочити з колії? Поїзд його вдарив, і малий полетів із насипу, виконавши сальто назад у повітрі, над розмитим спуском? А може, він багато годин пролежав так, тремтячи, не тільки загублений, а й дезорієнтований, відрізаний від світу? Імовірно, він помер від страху. Якось у моїх долонях від страху вмерла пташка з розчавленим пір’ям на хвості. Її тільце тремтіло і злегка вібрувало, дзьоб розтулявся і стулявся, темні яскраві оченята дивилися на мене знизу вгору. Потім вібрація припинилася, дзьоб завмер напівроззявленим, а чорні очі потьмяніли й збайдужіли. Із Реєм Бравером могло статися те саме. Він міг померти лише тому, що надто страшно було жити далі.
Проте було ще дещо, і це, мабуть, турбувало мене найбільше. Він пішов збирати ягоди. Я пригадував, ніби в газетах писали про бляшане відерце, яке він із собою взяв. Коли ми повернулися додому, я пішов у бібліотеку й підняв газети. Просто щоб переконатися. І так, я не помилився. Він пішов по ягоди і з собою мав відерце. Але його ми не знайшли. Ми знайшли Рея та його кеди. Напевно, він викинув відерце десь на відрізку між Чемберленом та болотистим клаптем землі в Гарлоу, на якому помер.
