Чотири сезони - Стівен Кінг

Коли Стет (його теж уже нема в живих) замовк, хтось сказав:

— Нормане, міг би й до Різдва таке приберегти. — Усі засміялись, а я не зрозумів причини. Принаймні тоді.

Наступним заговорив Вотергауз. І з ним сталася така разюча переміна, що мені б і за тисячу років уві сні не могло наснитися. Випускник Єлю, член «Фі Бета Каппа», сріблястоволосий чоловік у костюмі-трійці, голова юридичної фірми, такої велетенської, що більше скидалася на промислове підприємство, ніж на компанію, — цей Вотергауз розповів історію про вчительку, яка застрягла в надвірному нужнику. Той нужник стояв за будівлею сільської школи, де вона працювала, і того дня, коли її філейна частина затикала собою одну з двох дірок, також зовсім випадково виявився днем, коли нужник повинні були забрати на виставку в Бостон, яку проводили в центрі «Пруденшл». Називалася вона «Життя як воно є», і нужник мусив уособлювати внесок від округу Еністон у Новій Англії. Поки його вантажили на платформу вантажівки й кріпили, вчителька навіть не пискнула. Від сорому й жаху їй одібрало мову — так сказав Вотергауз. А тоді, у годину пік, двері туалету злетіли на смугу обгону траси Сто двадцять вісім у Сомервілі…

Але зараз час опустити завісу над цією історією та всіма наступними. Сьогодні йтиметься не про них. Стівенз приніс пляшку бренді, не просто хорошого — у чомусь воно було, чорт забирай, навіть вишуканим. Келишки роздали по колу, і Йогансен підняв Тост. З великої літери. За «оповідь, а не того, хто оповідає».

Ми випили.

А невдовзі чоловіки почали розходитися. Було ще не пізно, навіть не північ. Але я помітив одну річ: коли твої п’ятдесят років відходять у небуття, а на зміну їм приходять шістдесят, то «пізно» настає все раніше й раніше. Я побачив, як Вотергауз просовує руки в рукава пальта, яке для нього тримав Стівенз, і вирішив, що це сигнал і для мене. Мені видалося дивним, що Вотергауз збирається піти по-англійському, навіть не попрощавшись зі мною (а, безперечно, саме так він і планував вчинити — якби я задлявся, ставлячи Паунда на полицю, і вийшов на сорок секунд пізніше, то вже б його не застав). Але не дивнішим, ніж більшість подій того вечора.

Я підійшов до нього ззаду, і Вотергауз спантеличено обернувся, наче здивувався, що я тут… і наче я вирвав його з легкого напівсну.

— Поїдемо разом? — спитав він, немов ми зовсім випадково зустрілися на цій порожній вулиці, де гуляв вітер.

— Дякую, — відповів я. Подяка була не тільки за його пропозицію сісти разом у таксі, а й за все інше, я чітко дав це зрозуміти тоном голосу, але він лише кивнув, наче я більш нічого не мав на увазі. Вулицею повільно їхало таксі з увімкненим вогником «вільний». Таким, як Джордж Вотергауз, щастить упіймати машину навіть у такі пронизливо холодні й засніжені нью-йоркські ночі, як ця, коли ти міг би заприсягтися, що на цілому острові Мангеттен не лишилося жодного таксі. І він його зупинив.

Уже всередині, у теплі й затишку салону, поки лічильник виклацував кілометраж нашої поїздки, я сказав йому, що мені дуже сподобалася його історія. Востаннє я так щиро й відверто сміявся ще у вісімнадцять років, і то були не лестощі, а чиста правда.

— Справді? Дуже люб’язно з вашого боку. — У його голосі пролунали крижані нотки ввічливості. Я замовк, відчуваючи, як повільно червоніють щоки. Людині не обов’язково чути грюкання, щоб зрозуміти — двері зачинилися.

Коли таксі загальмувало біля бордюру перед моїм будинком, я ще раз йому подякував, і цього разу він відгукнувся трохи тепліше.

— Добре, що ви погодилися прийти, не зволікаючи, — сказав він. — Завітайте ще, коли схочете. Запрошення не ждіть, у нас не заведені церемонії. Четвер — найзручніший день для історій, але клуб збирається щовечора.

Чи означає це, що мене прийнято до клубу?

Це запитання крутилося в мене на язиці. Я збирався його вимовити, бо запитати здавалося необхідним. Але поки я мусолив його в голові, слухав, як воно звучить (за звичкою зануди-адвоката), перевіряв, чи правильно я дібрав слова — може, це трохи занадто в лоб, — Вотергауз наказав водієві рушати. А вже за мить таксі котило в бік Медисон. Я трохи постояв на хіднику. Вітер сердито шарпав краї мого пальта, а я думав: «Він знав, що я хочу поставити це запитання. Знав і навмисне сказав водієві, щоб їхав, поки я не встиг рота розтулити». Та потім я переконав себе, що це повний абсурд, ба навіть параноя. Так воно й було. Але також то була правда. Я міг скільки завгодно себе висміювати, проте жодні глузи не могли розвіяти мою впевненість у цьому.

Я повільно підійшов до дверей під’їзду і зайшов усередину.

Коли я сів на край ліжка, щоб зняти взуття, Еллен уже дрімала. Вона перекотилася на інший бік, до мене обличчям, і нерозбірливо пробулькотіла горлом якесь запитання. Я сказав «Спи».

Але вона знову пробулькотіла, і тепер уже слова більше нагадували людську мову.

— Яксеройшло?

До половини розщібнувши сорочку, я завагався. І раптом мені сяйнула абсолютно прозора думка: «Якщо я їй розповім, то ніколи не побачу, що там, по той бік дверцят».

— Нормально, — сказав я. — Старигани пережовували байки про війну.

— Я ж тобі казала.

— Але не аж так погано. Я, може, ще раз туди сходжу. Це може дати мені певну користь на фірмі.

— «На фірмі», — доброзичливо передражнила вона. — Який же ти в мене старий пентюх, любове моя.

— Хто б казав, — не лишився в боргу я, проте вона вже спала. Я роздягнувся, прийняв душ, витерся рушником, надів піжаму… а тоді, замість розважливо вкластися спати (на годиннику вже було по першій ночі), натягнув халат і витяг із холодильника пляшку «Бекс». Я сидів за кухонним столом, повільно цмулив пиво й дивився у вікно, на холодний каньйон Медисон-авеню. І думав. У голові трохи шуміло від спожитого за вечір алкоголю — неочікувано великої порції, як на мене. Але відчуття було не те щоб неприємним. І загрози