Світанок - Стефані Маєр
Джей прийшов до тями й на хистких ногах звівся з-за столу. Простягнув мені руку через стільницю.
— Місіс Каллен! Я нетямлюся з захвату.
Я перетнула кімнату й коротко потисла йому руку. Він скулився від дотику моєї холодної шкіри, але не схоже, щоб це його здивувало.
— Пане Дженкс… Чи ви надаєте перевагу імені Скотт?
Він знову здригнувся.
— Як забажаєте, ваша воля.
— Тоді, може, ви ліпше кличте мене Беллою, а я вас називатиму Джеєм?
— Як старі друзі, — погодився він, витираючи чоло шовковою хустинкою. Він жестом припросив мене сідати й усівся сам. — Дозвольте запитати, чи я нарешті маю честь познайомитися особисто з чарівною дружиною пана Джаспера?
Якусь секунду я зважувала відповідь. Отож чоловік цей знайомий був із Джаспером, а не з Алісою. Знав його — і боявся.
— Взагалі-то я — його невістка.
Він піджав вуста, наче відчайдушно намагався звести кінці докупи — точно як я.
— Сподіваюся, пан Джаспер при доброму здоров’ї? — обережно запитав він.
— Я впевнена, він при чудовому здоров’ї. Наразі він узяв тривалу відпустку.
Це трохи притлумило Джеєве збентеження. Він кивнув сам до себе та приклав пальці до скронь.
— Вам слід було прийти безпосередньо до головного офісу — мої асистенти провели б вас просто до мене. Не довелося б користатися менш приязними каналами.
Я просто кивнула. Я й гадки не мала, чому Аліса дала мені адресу в тому гетто.
— Ну що ж, ви вже тут. Чим можу прислужитися?
— Документами, — сказала я, силкуючись додати у свій голос упевненості, наче знала, про що мова.
— Певна річ, — миттю погодився Джей. — Вам потрібні свідоцтво про народження, свідоцтво про смерть, посвідчення водія, паспорти, картки соціального страхування чи…?
Я глибоко вдихнула й усміхнулася. Макс не збрехав ні на крихту.
А тоді усмішка моя розтанула. Аліса для чогось прислала мене сюди — я певна, щоб захистити Ренесму. Це був її останній мені подарунок. Єдина річ, якої, вона знала, я потребую.
А єдиною причиною, для чого Ренесмі могли би знадобитися фальшиві документи, була можлива втеча. А втікати їй довелося б, якби ми програли.
Якби ми з Едвардом тікали разом із нею, їй би не знадобилися документи просто зараз. Я була переконана, що Едвард точно знав, як роздобути — чи виготовити самому — потрібний документ, а ще, певна, знав шляхи, як можна обійтися й без документів. Ми б могли мчати з Ренесмою на руках тисячі миль поспіль. Ми б могли разом із нею переплисти океан.
Якби ми мали змогу захистити її.
А ще уся це таємничість — щоб Едвард не дізнався! Адже був чималий шанс, що коли він знатиме все, згодом про це знатиме й Аро. Якби ми програли, Аро, безперечно, спершу б отримав потрібну йому інформацію, а потім уже знищував Едварда.
Отож усе складалося, як я й підозрювала. Ми не мали шансів перемогти. Але нам треба зробити все можливе, щоб устигнути вбити Деметрі й дати Ренесмі шанс утекти.
Моє застигле серце лежало в грудях, як валун, — його вага причавлювала. Усі мої надії випарувалися, як туман на сонці. Мої очі звузилися.
Кому я можу доручити таку місію? Чарлі? Але ж він — просто беззахисна людина. Та й як мені передати йому Ренесму? Під час бійки його точно не буде поблизу. Отож лишається єдина особа. Та й, зрештою, завжди існувала тільки ця одна особа.
— Два свідоцтва про народження, два паспорти, одне посвідчення водія, — мовила я низьким напруженим голосом.
Якщо він і помітив зміну мого виразу обличчя, то вдав, що нічого не зауважив.
— На чиї імена?
— На імена Джейкоба… Вовксона. Та… Ванесси Вовксон.
(Мені здалося, що коротке «Нессі» цілком виправдане для імені «Ванесса». А Джейкоб нарегочеться з прізвища Вовксон).
Ручка швидко бігала по аркушу паперу.
— Які другі імена?
— Вигадайте щось непретензійне.
— Як скажете. Вік?
— Для чоловіка — двадцять сім років, для дівчинки — п’ять.
Джейкоб цілком може справити таке доросле враження. Він же ж просто чудовисько. А якщо зважити, як швидко росте Ренесма, мені краще зробити невеличкий запас. А він може бути її, скажімо, вітчимом…
— Мені потрібні світлини, якщо ви хочете готові документи, — зауважив Джей, перервавши мої думки. — Але пан Джаспер зазвичай любив усе доводити до пуття сам.
Ось чому Джей не відає, яка на вигляд Аліса!
— Стривайте, — мовила я.
Мені поталанило. У моєму гаманці було кілька родинних світлин, а серед них і така, що пасувала ідеально: Джейкоб стояв на ґанку, тримаючи Ренесму на руках. Ми зробили її місяць назад. Аліса ж дала мені це фото усього кількадень тому… О! Може, тут ідеться не про одинокий талан. Аліса знала, що в мене є така світлина. Може, їй навіть було якесь туманне видіння, що фото знадобиться, отож вона мені його й вручила.
— Ось.
Джей хвильку вивчав світлину.
— Ваша дочка дуже на вас схожа.
Я напружилася.
— Вона більше схожа на батька.
— Але батько — не цей чоловік, — він торкнувся Джейкобового обличчя.
Я звузила очі — й на лискучому чолі Джея знову виступили намистини поту.
— Ні. Він просто дуже близький друг родини.
— Перепрошую, — пробурмотів він, а ручка вже знову записувала. — Як швидко вам потрібні документи?
— За тиждень?
— Це термінове замовлення. Коштуватиме воно вдвічі… Пробачте! Я забув, до кого говорю.
Безсумнівно, він був знайомий із Джаспером.
— Просто назвіть суму.
Він завагався, чи варто її вимовляти вголос, хоча я була певна: якщо він мав справу з Джаспером, то знав точно, що ціна не має значення. Навіть якщо не брати до уваги величезних рахунків по всьому світу, відкритих на різні імена, в будинку кругом було поховано стільки готівки, що десяток років можна було би втримати на плаву невеличку країну; це нагадало мені, як Чарлі повсякчас тримає запас у сотню рибальських гачків у шухлядці в себе вдома. Маю сумніви, що хтось помітить зникнення невеличкої пачки, яку я прихопила сьогодні, готуючись до зустрічі.
Джей нашкрябав ціну на краєчку верхнього папірця з жовтого стосика.
Я спокійно кивнула. У мене при собі було більше. Я клацнула замком на сумці й відрахувала потрібну суму — у мене все було розкладено на купки по п’ять тисяч
