Світанок - Стефані Маєр
— А чому ми не можемо поїхати на твоєму «Феррарі»? — поскаржився Джейкоб, коли зустрівся зі мною в гаражі. Ми з Ренесмою вже сиділи в Едвардовому «вольво».
Едвард нарешті зважився показати мені мою «постійну» машину, і, як він і підозрював, я не виявила належного ентузіазму. Звісно, вона була гарненькою і прудкою, але я віддавала перевагу бігу.
— Занадто впадає в око, — відповіла я. — Ми могли би просто прибігти, але це налякає Чарлі до смерті.
Джейкоб досі буркотів, але заліз на переднє сидіння. Ренесма переповзла з моїх колін до нього.
— Ти як узагалі? — запитала я його, виїжджаючи з гаража.
— А ти як гадаєш? — підкуснув мене Джейкоб. — Мене вже нудить від усіх цих смердючих кровопивць… — він уздрів вираз мого обличчя й докинув, перш ніж я встигла втулити бодай слово, — та знаю, знаю. Це гарні люди, вони приїхали допомогти, вони нас усіх порятують. Тощо, тощо. Хай там як, а Дракула[18] Перший і Дракула Другий моторошнуваті.
Я несамохіть всміхнулася. Від румунських гостей я теж була не в захваті.
— Тут не можу з тобою не погодитися.
Ренесма похитала головою, але нічого не сказала; на відміну від нас усіх, вона була дивно захоплена румунами. Вона навмисно балакала до них уголос, знаючи, що ті не хотіли її торкатися. Вона запитувала їх про їхню дивну шкіру, і хоча я трошки хвилювалася, що ті можуть образитися за таке питання, водночас була рада, що вона його поставила. Мені теж було цікаво.
Але румуни, схоже, зовсім не образилися. Хіба що трошки засумували.
«Дитино, ми надто довго сиділи нерухомо, — відповів Владимир, а Стефан кивнув на згоду, проте, на відміну від більшості розмов, не докинув свого слова, — міркуючи про власну божественність. Те, що все само пливло до нас, було знаком нашої влади. І здобич, і посли, і ті, хто шукав нашої ласки… Ми всілися на троні й уважали себе богами. Довший час ми не помічали, що почали змінюватися — заледве не кам’яніти. Гадаю, Волтурі зробили нам послугу, коли попалили наші замки. Принаймні ми зі Стефаном припинили кам’яніти. Зараз очі Волтурі затяглися брудною плівкою, а наші — ясні. Думаю, це дасть нам перевагу, коли ми вичавлюватимемо їхні очі з очниць».
Потому я старалася тримати Ренесму від них подалі.
— Ми скільки зможемо пробути з Чарлі? — запитав Джейкоб, порушивши плин моїх думок. Що далі ми від’їжджали від будинку та його нових мешканців, то очевидніше він розслаблявся. І я раділа, що мене він насправді не долучав до вурдалаків. Я й досі для нього була просто Беллою.
— Та скільки схочемо.
Мій тон миттю привернув його увагу.
— Тут ідеться ще про щось, окрім відвідин твого татка?
— Джейку, ти ж сам знаєш, як «добре» тобі вдається контролювати власні думки в присутності Едварда…
Він звів волохату брову.
— Ну і?
Я хитнула головою й кинула погляд на Ренесму. Вона гляділа у віконце, і важко було зрозуміти, наскільки її зацікавила наша розмова, але я вирішила не ризикувати й помовчати.
Джейкоб іще почекав, чи я чогось не докину, а тоді його нижня губа трошки висунулася — він міркував над моєю лаконічною відповіддю.
Далі ми їхали в тиші, і я вдивлялася крізь контактні лінзи, які мене дратували, в дощ зі снігом; надворі ще не похолодало аж так, щоб випав справжній сніг. Очі мої вже не були такими диявольськи-червоними — тепер відтінок наближався до червонувато-помаранчевого замість червленого. Скоро вже вони зробляться бурштиновими, і я зможу покинути лінзи. Сподіваюся, ця зміна не вельми засмутить Чарлі.
Джейкоб і досі перетравлював нашу обірвану розмову, коли ми нарешті під’їхали до будинку Чарлі. Ми не перекинулися і словом, поки квапливим — за людськими мірками — кроком перетинали під дощем подвір’я. Тато вже чекав на нас — він відчинив двері, перш ніж я постукала.
— Привіт, діти! Сто років вас не бачив! Ви тільки погляньте на Нессі! Ану ходи до дідуся! Присягаюся, ти на півфута підросла. І трохи схудла, Несс, — він метнув на мене сердитий погляд. — Вони там що, зовсім тебе не годують?
— Просто вона росте, — пробурмотіла я. — Добридень, Сью! — гукнула я з-за його плеча. З кухні линули запахи курятини, помідорів, часнику, сиру — для всіх інших, либонь, пахло приємно. А ще я вчула дух свіжої сосни та задавнених порохів.
Ренесма всміхнулася — на щоках з’явились ямочки. В присутності Чарлі вона ніколи не балакала.
— Дітки, швидше тікайте з холоду. Де ж мій зять?
— Розважає друзів, — фиркнув Джейкоб. — Вам так пощастило, Чарлі, що ви зараз не з ними! Але більше я нічого не казатиму.
Чарлі зіщулився, а я легенько штовхнула Джейкоба попід нирку.
— Ай! — зойкнув Джейкоб. Ну, напевно, я гадала, що пхнула його легенько.
— Тату, якщо чесно, мені треба ще трошки побігати у справах…
Джейкоб метнув на мене погляд, але нічого не сказав.
— Запізнилася з різдвяними подарунками, Білко? Так, лише кілька днів зосталося.
— Еге ж, різдвяні покупки… — невміло збрехала я. Ось звідки запах порохів у повітрі! Чарлі, мабуть, подіставав старі новорічні прикраси.
— Не хвилюйся, Нессі, — прошепотів він їй на вухо. — Я тебе запрошу, якщо мама забуде влаштувати тобі свято.
Я закотила очі, але я і справді зовсім не думала про свята.
— Обід на столі, — гукнула Сью з кухні. — Рухайтесь сюди.
— Побачимося згодом, тату, — мовила я й обмінялася швидкими поглядами з Джейкобом. Навіть якщо він не втримається і подумає про нашу розмову поблизу Едварда, нічого конкретного він розголосити не зможе. Він і гадки не має, що я замислила.
Сідаючи в машину, я подумала про себе: щоправда, я й сама гадки не маю, що замислила.
Шосе було сльотавим і темним, але водіння більше не навіювало мені страху. Мої рефлекси чудово пасували до цього заняття, тож я заледве звертала увагу на дорогу. Головною турботою було не вельми перевищувати швидкість, аби не привертати уваги, коли я обганяла машини. Сьогодні я хотіла нарешті все з’ясувати, прояснити загадку, щоб знову взятися до життєво важливої справи: навчання. Я маю навчитися
