Світанок - Стефані Маєр

— Ніхто нас не присилав, — глибокий і тихий, мов шепіт, голос відповів на Карлайлове запитання. Я миттю пригадала старечі голоси Аро та Гая — і застигла, перетнувши поріг кухні.

Я знала, що вітальня переповнена народом — майже всі побігли поглянути на нових гостей, — але звідти не долинало жодного шуму. Легке дихання — і все.

Коли Карлайл заговорив, голос його був сторожким:

— То яким побитом ви тут?

— Чутками земля повниться, — відповів інший голос — такий самий шелесткий, як і перший. — Долинули плітки, що Волтурі ополчилися проти вас. Подейкували також, що ви збираєтеся протистояти їм не самі. І схоже, плітки не збрехали. Тут у вас нічогеньке зібрання!

— Ми не маємо наміру кидати виклик Волтурі, — напружено відповів Карлайл. — Просто сталося непорозуміння — і все. Вельми серйозне непорозуміння, безсумнівно, але ми сподіваємося все з’ясувати. Перед собою ви бачите свідків. Нам просто треба, щоб Волтурі нас вислухали. Ми не…

— Нам байдуже, що там вони собі гадають, ви буцімто вчинили не так, — перебив його перший голос. — І нам байдуже, чи ви справді порушили закон.

— І байдуже, наскільки кричуще його порушили, — докинув другий голос.

— Ми півтори тисячі років чекали, коли хтось кине виклик італійським негідникам, — мовив перший. — Якщо є бодай найменший шанс, що вони не встоять, ми хотіли б на це подивитися.

— А може, й допомогти їх здолати, — додав другий. Вони говорили гладко й узгоджено, і голоси їхні були настільки схожими, що менш чутливі вуха могли обманутися, вважаючи, що це одна людина. — Якщо ви гадаєте, що маєте надію на успіх.

— Белло! — покликав мене Едвард твердим голосом. — Будь ласка, принеси Ренесму. Мабуть, слід випробувати заяви наших румунських друзів.

Мені було трохи легше від певності, що якби Ренесма засмутила румунів, принаймні половина вурдалаків у кімнаті допомогла б нам захистити її. Мені не подобалися їхні голоси, не подобалися похмурі погрози в словах. Коли я увійшла в кімнату, то збагнула, що моя оцінка збігається з оцінкою більшості. Переважна більшість нерухомих вампірів пропалювала новоприбулих лютими поглядами, а кілька з них — Кармен, Таня, Зафрина, Сенна — непомітно займали оборонні позиції, заступаючи їм дорогу до Ренесми.

Обидва вурдалаки, що стояли біля дверей, були худими й невисокими; один темночубий, а другий мав таке світле волосся, що здавався попелястим. Шкіра в них була така сама матова, наче присипана пудрою, як і у Волтурі, хоча, на мій погляд, це було не так очевидно. Щодо цього я не могла бути цілковито певна, адже бачила Волтурі тільки своїми людськими очима, отож виразного порівняння не виходило. Колючі примружені очі новоприбулих палали бордовою барвою, не затягнутою молочною плівкою. Вбрані румуни були у дуже простий чорний одяг, який можна було прийняти за сучасний, проте був у ньому натяк на старовинну моду.

Коли я з’явилася в полі зору, чорночубий вишкірився.

— Ну-ну, Карлайле. То ви справді поводилися нечемно, еге ж?

— Вона — не та, ким ви її вважаєте, Стефане.

— Та нам хоч так, хоч сяк байдуже, — втрутився білявець. — Ми вже згадували про це.

— Тоді можете спостерігати, Владимире, але в наші плани жодним чином не входить кидати виклик Волтурі, і ми вже згадували про це.

— Тоді ми просто схрестимо пальці на удачу… — почав Стефан.

— …і сподіватимемося, що нам таки поталанить, — закінчив Владимир.

Зрештою ми зібрали сімнадцять свідків — з ірландського клану до нас долучилися Шуван, Ліум та Меґі; з єгипетського клану — Амун, Кебі, Бенджамін і Тія; з амазонського — Зафрина та Сенна; з румунського — Владимир та Стефан; а з кочівників — Шарлотта і Пітер, Ґарет, Алістер, Мері та Рендал, — на додачу до власної родини, яка нараховувала одинадцятьох. Таня, Катя, Єлизар і Кармен наполягли, щоб їх зарахували до нашої родини.

Отож, окрім Волтурі, наша компанія була, либонь, найчисельнішим зібранням зрілих вампірів ув історії безсмертних.

У нас усіх потроху вселялася надія. Навіть у мене. Ренесма завоювала прихильність стількох людей за такий короткий час! Волтурі доведеться приділити нам бодай секундочку уваги…

Двійко румунських вампірів — єдині, хто вижив із величезної імперії, поваленої п’ятнадцять століть тому, — одним махом вловили ситуацію. Вони не наважувалися торкнутися Ренесми, але й не виявляли відрази до неї. Їх загадковим чином захопила наша спілка з вовкулаками. Вони спостерігали, як я тренувалася з Зафриною та Катею скоряти власний щит, як Едвард відповідав на невимовлені запитання, як Бенджамін стріляв фонтанчиками води з ріки або надимав вітер за тихої погоди самим зусиллям волі, й очі їхні блищали лютою надією, що Волтурі нарешті зустрінуться з гідними супротивниками.

Ми сподівалися на різний вислід подій, але всі сподівалися.

РОЗДІЛ 33. ФАЛЬШУВАННЯ

— Чарлі, у нас і досі зібрана компанія, про яку ти дізнатися зовсім не хочеш. Я знаю, що ти вже тиждень не бачився з Ренесмою, але відвідини просто зараз — не найкраща ідея. Може, я ліпше привезу Ренесму до тебе?

Чарлі так довго зберігав мовчанку, що я вже почала хвилюватися, чи не почув він прихованої напруги у моєму голосі.

Але зрештою він пробурмотів:

— Не хочу дізнатися… бр-р…

І я збагнула, що то просто тиск надприродного так сповільнив його реакцію.

— Гаразд, дитинко, — мовив Чарлі. — Ти зранку зможеш її привезти? Сью підвезе мені обід. Вона так само нажахана через моє куховарство, як і ти була, коли щойно приїхала у Форкс.

Чарлі розреготався, а тоді зітхнув за старими добрими деньками.

— Зранку? Чудово.

Що швидше, то краще. Я й так занадто довго це відкладала.

— А Джейк приїде з вами?

Хоча Чарлі нічого не відав про вовкулацький імпринтинг, ніхто б не міг залишитися сліпим до прив’язаності Джейкоба до Ренесми.

— Можливо.

Немає жодного шансу, що Джейкоб проґавить вечір із Ренесмою і без кровопивць.

— Може, мені варто також запросити Біллі… — міркував уголос Чарлі. — Але… гм-м… Може, ліпше іншим разом.

Я не надто уважно слухала Чарлі — достатньо для того, щоб уловити дивну неохоту в його голосі, коли він згадав Біллі, але недостатньо для того, щоб утямити, звідки вона походить. Чарлі та Біллі були дорослі люди, отож якщо між ними з’явились якісь непорозуміння, вони самі все здатні владнати. А в мене й так забагато клопотів, якими слід перейматися.

— Скоро побачимося, — мовила я і повісила трубку.

Я зважилася на цю поїздку не тільки для того, щоб