Світанок - Стефані Маєр

Тепер Карлайл відверто посміхався:

— Якщо ти не проти.

— Тоді моєму клану зовсім не потрібно робити гучні заяви, так? — відбила вона подачу. — Якщо можливості бійки навіть не існує, — вона знову поклала руку на плечі Меґі, пригортаючи дівчину до себе. Ліум, чоловік Шуван, при цьому стояв нерухомо й без жодного виразу на обличчі.

Майже всі в кімнаті, здавалося, були заінтриговані вочевидь жартівливою суперечкою Карлайла та Шуван, але ці не схотіли нічого пояснювати.

Отож на цей вечір драматичні промови скінчилися. Зібрання повільно розпорошилося — дехто вирушив на полювання, дехто збавляв час за Карлайловими книжками, або біля телевізора, або за комп’ютерами.

Едвард та ми з Ренесмою вирушили на полювання. Джейкоб не відставав від нас.

— Тупі п’явки, — бурмотів він собі під носа, коли ми вийшли надвір. — Вони гадають, що мають над нами якусь вищість, — він пирхнув.

— Вони будуть уражені, коли немовлята порятують їхні життя, правда ж? — мовив Едвард.

Джейк усміхнувся та стукнув його кулаком у плече:

— Гей, атож! Ще й як будуть!

Це було не останнє наше полювання. Всі ми запланували ще одне полювання ближче до того часу, коли очікували візиту Волтурі. Оскільки час не був точно визначеним, ми про всяк випадок вирішили провести кілька ночей на великій галявині — «бейсбольному полі», яке бачила у видінні Аліса. Єдине, що ми знали точно, то це те, що вони з’являться в той день, коли сніг затримається на землі. Ми не хотіли, щоб Волтурі занадто наближалися до міста, а Деметрі точно приведе їх туди, де будемо ми. Я міркувала, чиїм слідом він ітиме, і вирішила, що, певно, Едвардовим, адже мене він навряд чи зможе вистежити.

Полюючи, я думала про Деметрі, мало зважаючи на свою здобич а чи на кружляння сніжинок, які нарешті з’явились у повітрі, але швидко танули, не встигаючи осісти на кам’янистому ґрунті. Чи усвідомлює Деметрі, що йому не вислідкувати мене? І якими будуть його дії? Якими будуть дії Аро? Чи Едвард помилявся? Адже щодо мене було повно винятків, повно обхідних доріжок навколо мого щита. Все, що не стосувалося безпосередньо моєї свідомості, було вразливим: я була незахищена перед даром Джаспера, чи Аліси, чи Бенджаміна. Може, талант Деметрі теж працює по-іншому.

А тоді мені спало на думку дещо, від чого я похолоділа. Я впустила з рук напіввипитого лося просто на каміння. Сніжинки швидко випаровувалися навколо теплої туші з тихеньким шумом. Я безтямно витріщилася на власні закривавлені руки.

Едвард помітив мій стан і поквапився до мене, покинувши власну здобич невисмоктаною.

— Що сталося? — тихо запитав він, а очі його прочісували ліс навколо нас, шукаючи ознак загрози, яка наполохала мене.

— Ренесма, — видихнула я.

— Вона отам за деревами, — запевнив він мене. — Я чую і її думки, і Джейкобові. З нею все гаразд.

— Я не те мала на увазі, — мовила я. — Я міркувала про свій щит… про те, що ти вважаєш, він справді чогось вартий, справді здатен допомогти. Я знаю, всі сподіваються, що я зможу захистити ним Зафрину та Бенджаміна — хай би й на декілька секунд за раз. А якщо це помилка? А якщо саме твоя віра в мене призведе до нашої поразки?

Голос мій підвищувався, в ньому вчувалася істерика, хоча я досі здатна була говорити тихо. Я не воліла засмучувати Ренесму.

— Белло, що спонукало тебе так думати? Певна річ, чудово вже те, що ти здатна сама захиститися, але ж ти не можеш брати на себе відповідальність за порятунок решти. Не варто засмучуватися без потреби!

— А що як я взагалі нікого не зможу захистити? Оте, що я намагаюся робити, воно дає збій, воно працює спорадично! У ньому немає ні схеми, ні ґрунту! Може, проти Алека воно взагалі не спрацює.

— Ш-ш-ш, — заспокоїв він мене. — Не панікуй. І не переймайся через Алека. Його дар нічим не відрізняється від того, як працює дар Джейн або Зафрини. Це просто ілюзія — і тому він не здатен проникнути в твою голову так само, як і я.

— Але ж Ренесма здатна! — розпачливо прошипіла я крізь зуби. — Це здавалося таким природним, що я навіть ніколи не замислювалася над цим. Це було невід’ємною її рисою. Вона ж бо вкладає свої думки мені в голову точно так само, як і всім решта. У моєму щиті є діри, Едварде!

Я безпорадно втупилася в нього, очікуючи, що він погодиться й підтвердить моє осяяння. Його вуста були стиснені, наче він намагався підібрати правильні слова. Вираз його обличчя був цілковито розслабленим.

— Ти вже давно про це міркуєш, правда ж? — з притиском запитала я, почуваючись дурепою, яка всі ці місяці не звертала уваги на очевидне.

Він кивнув, і кутик його вуст піднявся у слабкій усмішці.

— Відтоді як вона уперше тебе торкнулася.

Я зітхнула на власну дурість, але його спокій утихомирив трохи й мене.

— А тебе це не турбує? Ти не вбачаєш у цьому проблеми?

— У мене є дві теорії, одна з них здається обґрунтованішою.

— Спершу давай менш обґрунтовану.

— Ну, вона ж твоя дочка, — зауважив він. — Генетично вона — наполовину ти. Колись я кпив із тебе, що твій мозок працює в іншому хвильовому діапазоні, ніж наші всі. Можливо, вона вміє ловити твою хвилю.

Мене це не переконало.

— Але ж ти її чуєш чудово. Всі її чують. А якщо Алек теж уміє ловити іншу хвилю? А що як?…

Він поклав палець мені на вуста.

— Над цим я також розмислив. Ось чому я гадаю, що друга моя теорія має більше підстав на правдивість.

Я скреготнула зубами, чекаючи.

— Пригадуєш, що сказав мені Карлайл тоді, коли вона вперше показала тобі свій спогад?

Звісно, я все пам’ятала:

— Він сказав: «Цікавий поворот. Її дар начебто протилежний твоєму».

— Отож. І я почав міркувати. Може, вона й від тебе отримала талант — і теж його «обернула».

Я зважила його слова.

— Ти нікого не пускаєш у свою голову, — почав він.

— Але всі пускають її в свої голови, — вагаючись, закінчила за нього я.

— Отака моя теорія, — мовив він. — І якщо вона здатна проникнути в твою голову, я маю сумніви, що на всій планеті у когось є такий щит, який би захистив від неї. А це може нам придатися. Ми вже бачили, що ніхто з тих, хто дозволив їй поділитися з ним своїми думками, не зміг заперечити їхню правдивість. І гадаю, ніхто не зможе