Світанок - Стефані Маєр

— Ви щось хотіли обговорити?

— Е-е-е… так. Це делікатне питання… — він жестом припросив мене до коминка. Я присіла на край кам’яного виступу, а він примостився поряд. Краплини поту знову виступили в нього на чолі, тож він витягнув із кишені блакитну шовкову хусточку й почав обтиратися нею.

— Ви — сестра дружини містера Джаспера? Чи дружина його брата? — запитав він.

— Я — братова, — пояснила я, не відаючи, до чого він веде.

— Тобто ви дружина містера Едварда?

— Атож.

Він винувато усміхнувся.

— Бачте, я стикався з усіма їхніми іменами безліч разів. І хочу з запізненням привітати пана Едварда з тим, що він нарешті знайшов собі таку чарівну другу половинку.

— Дуже вам дякую.

Він хвильку помовчав, витираючи піт.

— За всі ці роки, можете уявити, який рівень поваги я почав відчувати до пана Джаспера та всієї його родини.

Я обережно кивнула.

Він глибоко вдихнув і мовчки видихнув.

— Джею, будь ласка, просто скажіть те, що у вас на думці.

Він іще раз глибоко вдихнув, а тоді швидко пробубонів, зліпивши всі слова докупи:

— Якщо ви можете запевнити мене, що не збираєтеся викрадати дівчинку в її батька, сьогодні вночі я спатиму спокійніше.

— О! — вражено вигукнула я. Цілу хвилину я витратила на те, аби усвідомити, яких хибних висновків він дійшов. — О ні! Нічого такого! — я кволо всміхнулася, намагаючись запевнити його. — Просто я намагаюся забезпечити їй надійний притулок, якщо раптом щось станеться зі мною та моїм чоловіком.

Він примружив очі.

— То ви очікуєте, що може щось статися? — він почервонів — і тут-таки вибачився: — Звісно, це не моя справа.

Я спостерігала, як червона фарба розлилася під тоненькою плівочкою його шкіри, і вкотре була рада, що я не звичайний перволіток. Джей здавався мені приємною людиною, якщо не зважати на його нелегальні справи, тож було б ганебним убити його.

— Якби знаття, — зітхнула я.

Він нахмурився.

— Тоді дозвольте мені побажати вам удачі. І будь ласка, дорогенька, не сердьтеся на мене, але… Якщо пан Джаспер з’явиться в мене й запитуватиме про імена, які я вписав у ці паспорти…

— Звісно, ви маєте негайно їх йому повідомити. Як би я хотіла, щоб Джаспер знав про нашу з вами справу!

Моя очевидна щирість трохи полегшила його занепокоєння.

— Дуже добре, — сказав він. — Але я не можу розраховувати, що ви залишитеся на обід?

— Вибачте, Джею. Але зараз у мене обмаль часу.

— Що ж, тоді зичу вам здоров’я й щастя. І якщо в родини Калленів виникне потреба, будь ласка, без вагань дзвоніть мені, Белло.

— Дякую, Джею.

Я вийшла за двері зі своєю контрабандою й, озирнувшись, помітила, що Джей і досі витріщається мені вслід, і в очах його змішані неспокій та розчарування.

Зворотній шлях я подолала швидше. Ніч була зовсім чорною, отож я вимкнула фари та вчавила педаль газу. Коли я повернулася додому, більшості машин, включно з Алісиним «Поршем» та моїм «Феррарі», не було на місці. Вурдалаки, які дотримувалися в харчуванні традиційного раціону, пороз’їжджались якнайдалі, щоб утамувати спрагу. Я намагалася не думати про їхнє нічне полювання, скулюючись, уявивши їхніх жертв.

Тільки Катя й Ґарет сиділи у вітальні, жартівливо сперечаючись про поживну цінність тваринної крові. Я збагнула, що Ґарет спробував «вегетаріанський» стиль полювання, і це йому не сподобалося.

Едвард, мабуть, забрав Ренесму додому спати. Джейкоб, без сумніву, зачаївся десь у лісі поблизу. Моя родина, либонь, теж вирушила на полювання. Вони, певно, пішли разом із Деналі.

Таким чином будинок фактично був цілком до моїх послуг, тож я швидко скористалася цією перевагою.

По запаху я відчувала, що першою увійшла до кімнати Аліси та Джаспера за довгий час, можливо — відтоді як вони покинули нас. Я тихо переглянула їхню величезну гардеробну і знайшла торбину саме потрібного розміру. Мабуть, вона належала Алісі — чорний шкіряний наплічник, який зазвичай використовують як сумочку; вона була невеликою, тож навіть Ренесма могла б нести її, не привертаючи уваги. Тоді я вилучила їхні запаси готівки — приблизно дві річні зарплати середньої американської родини. Мені здалося, що тут заледве помітять крадіжку, адже на всіх ця кімната навіювала сум. Отож конверт із фальшивими документами опинився в торбині поряд із грошима. А тоді я сіла на краєчку ліжка Аліси та Джаспера й поглянула на жалюгідний багаж, який змогла забезпечити своїй дочці та своєму найкращому другові, щоб урятувати їхні життя. Я з’їхала вниз уздовж ніжки ліжка, почуваючись зовсім безпорадною.

Та що ще могла я вдіяти?

Кілька хвилин я сиділа так, зі схиленою головою, аж раптом натяк на якусь ідею спав мені на думку.

А якщо…

Якщо я дозволяю собі вірити, що Ренесмі та Джейкобові вдасться втекти, тоді це означає, що Деметрі буде мертвий. А це, своєю чергою, дає шанси іншим зацілілим, включаючи Алісу та Джаспера.

То чому б Алісі та Джасперу не допомогти Джейкобу й Ренесмі? Якби вони знову об’єдналися, Ренесма отримала б найкращий у світі захист. Я не бачила причин, чому б цьому не статися — якщо не рахувати, що Аліса не могла бачити у своїх видіннях ні Джейка, ні Ренесму. З чого вона почне їхні пошуки?

Хвилинку я над цим поміркувала, а далі вийшла з кімнати, перетнула коридор і наблизилася до кімнати Карлайла та Есме. Як завжди, на столі Есме було повно планів та ксероксів — всі вони були охайно складені стосиками. Понад столом була етажерка з безліччю шухлядок. В одній із них лежали канцтовари. Я взяла новеньку ручку й аркуш паперу.

Цілих п’ять хвилин я видивлялася на кремовий аркуш, зосередившись на своєму рішенні. Можливо, Аліса й не здатна бачити Ренесму або Джейкоба, але вона здатна бачити мене. Я уявляла, як вона побачить у видінні цю мить, і тільки й сподівалася, що вона не буде в цю мить занадто заклопотана й зверне на це увагу.

Повільно, неквапливо я написала великими літерами слова «РІО-ДЕ-ЖАНЕЙРО» впоперек аркуша паперу.

Мені здалося, що найкраще буде відіслати їх саме в Ріо: місто розташоване достатньо далеко звідси, Аліса та Джаспер наразі в Південній Америці — за нещодавніми свідченнями, і не схоже, що всі наші попередні проблеми самі собою розвіялися тільки тому, що з’явилися проблеми нові. І досі лишалося загадкою майбутнє Ренесми, і досі лякало