Світанок - Стефані Маєр

Я побачила, як Карлайл питально поглянув на Едварда.

— Алістер мав рацію? — прошепотіла Таня.

— Вони — Гай та Аро — прийшли руйнувати та здобувати, — майже беззвучно видихнув Едвард; тільки наші могли його розчути. — Вони вже підготували багатоходову стратегію. Якби звинувачення Ірини якимсь чином виявилося неправдивим, вони налаштовані були знайти іншу підставу для нападу. Але вони вже побачили Ренесму, отож цілком спокійні щодо своїх планів. Ми можемо спробувати виправдатися перед їхніми вигаданими звинуваченнями, проте спершу слід змусити їх зупинитися, вислухати правду про Ренесму, — мовив він і докинув іще тихше: — А вони не збираються цього робити.

Джейкоб дивно й коротко гавкнув.

Аж тут — буквально за дві секунди — процесія нагло зупинилася. Приглушена музика ідеально синхронного наближення стихла. Бездоганна дисципліна не порушилася; Волтурі цілковито завмерли як один. Вони стояли кроків за сто від нас.

Позаду та з боків від себе я чула биття великих сердець — вони наблизилися. Кутиками очей я ризикнула зиркнути праворуч і ліворуч, аби переконатися, що ж зупинило Волтурі.

Вовкулаки приєдналися до нас.

Обабіч нерівної шереги розтяглися довгі лави вовків. За якусь частку секунди я встигла помітити, що тут було понад десятеро вовків — я впізнала знайомих вовкулак та зауважила незнайомих. Тих, що рівномірно оточили нас, було шістнадцятеро, а разом із Джейкобом — сімнадцятеро. З їхнього зросту та завеликих лап було очевидно, що новачки — зовсім юні вовкулаки. Гадаю, я мала б це передбачити. Коли поблизу скупчилося стільки вурдалаків, вибух вовкулацької чисельності був неминучим.

Ще діти помиратимуть. Не уявляю, як Сем міг це дозволи ти, — аж тут я збагнула, що в нього не було вибору. Хай хто з вовкулак приєднався б до нас — Волтурі, безперечно, згодом вистежили б і решту. Вовки поставили на цю сутичку існування свого виду.

Але ми програємо.

Зненацька мене опанувала лють. Більш ніж лють — я була ладна вбивати. Мій безнадійний розпач куди й подівся! Слабка червонувата пелена затулила темні постаті переді мною, і понад усе в цю мить мені кортіло застромити в них зуби, віддирати руки й ноги від їхніх тіл, скидати рештки на купу й палити. Я була настільки скажена, аж ладна пирувати й танцювати навколо їхніх поховальних багать, де вони б горіли живцем; я би реготала, розвіюючи їхній попіл. Вуста мої автоматично заголили зуби, і низьке люте гарчання роздерло горло, вихоплюючись із самого нутра. Я усвідомила, що кутики моїх вуст загнулися у посмішку.

Обіч мене Зафрина та Сенна луною повторили мій приглушений рик. Едвард стиснув мою руку, яку досі тримав у долоні, втихомирюючи мене.

Затінені обличчя Волтурі й досі здебільшого були безвиразними. Тільки дві пари очей зраджували свої емоції. В самому центрі ворожого табору, торкаючись один одного руками, зупинилися Аро та Гай, оцінюючи нас, і вся гвардія застигла разом із ними, чекаючи наказу вбивати. Ці двоє не дивилися один на одного, але було ясно, що вони спілкуються. Марк, який торкався другої руки Аро, здавалося, не брав участі у розмові. Вираз його обличчя не був таким безтямним, як у воїнів, але майже таким самим порожнім. Як і того єдиного разу, коли я його бачила, він видавався цілковито знудженим.

Постаті свідків із боку Волтурі хитнулися до нас, їхні очі зупинили люті погляди на Ренесмі та мені, але вони трималися ближче до краю лісу, лишаючи широку вільну смугу поміж собою та солдатами Волтурі. Тільки Ірина наблизилася до Волтурі — вона була усього за кілька кроків від жінок патріархів (обидві вони були світлокосі, з мов посипаними пудрою обличчями та вкритими плівкою очима) і їхніх здоровезних охоронців.

Позаду Аро стояла жінка в темно-сірому плащі. Я не була певна, але мені здалося, що вона торкається його спини. То це інший «щит» — Рената? Цікаво, як уже зауважив Єлизар, чи здатна вона буде подужати мене?

Але я не витрачатиму свого життя намарно, намагаючись пробитися до Га я чи Марка. Я мала перед собою важливіші мішені.

Я обшукала очима шерегу й без зайвих зусиль вирізнила два маленькі сірі плащі майже в центрі зібрання. Алек та Джейн, либонь, найменші серед гвардійців, стояли обіч Марка, а з другого боку застиг Деметрі. Їхні милі личка були спокійними, не виказували жодних емоцій; вони вдягнені були в найтемніші плащі, якщо не рахувати чорних мантій патріархів. «Відьомські близнюки» назвав їх Владимир. Їхня сила була наріжним каменем нападницької стратегії Волтурі. То були діаманти з колекції Аро.

М’язи мої напружилися, а отрута заповнила рот.

Затуманені очі Аро та Га я металися вздовж нашої шереги. Я зауважила розчарування на обличчі Аро, коли погляд його знов і знов обдивлявся нас, шукаючи обличчя, якого тут не було. Від досади він закопилив губи.

У цю мить я почувала хіба що вдячність за те, що Аліса втекла.

Пауза все тривала, і дихання Едварда прискорювалося.

— Едварде? — запитав Карлайл тихо та збентежено.

— Вони не певні, як чинити далі. Вони зважують варіанти, відшукують головні цілі — мене, звісно, тебе, Єлизара, Таню. Марк оцінює міцність нашої прив’язаності одне до одного, шукає слабких місць. Вони роздратовані присутністю румунів. Вони занепокоєні тим, що не впізнають деяких облич — зокрема Зафрини та Сенни, а ще, певна річ, через вовкулак. Ще ніколи не траплялося так, щоб їхня чисельність була переважена. Ось що їх зупинило.

— Переважена? — недовірливо прошепотіла Таня.

— Вони не рахують своїх свідків, — видихнув Едвард. — Ті — ніщо, вони нічого не важать як вояки. Аро просто обожнює публіку.

— Може, мені слід заговорити? — запитав Карлайл.

Едвард повагався, а тоді кивнув:

— Це єдиний шанс, який тобі дається.

Карлайл випростав плечі та ступив кілька кроків наперед із нашої оборонної лави. Нестерпно було дивитися на нього — самотнього, незахищеного.

Він простягнув руки, обернувши їх долонями догори у вітальному жесті.

— Аро, мій давній друже! Ми сто років не бачилися!

На довгу мить над білою галявиною запанувала мертва тиша. Я відчувала, як Едвардове тіло вивергає напругу, що більше він дослухався до думок Аро. Секунди спливали, і напруження зростало.

А тоді Аро ступив уперед із самого центру армії Волтурі. Його щит, його Рената рушила за ним, мов пучки її пальців були пришиті до його мантії. Шереги Волтурі вперше зреагували. Лавою прокотилося приглушене гарчання, брови нахмурилися, губи оголили зуби. Кілька з солдатів нахилилися вперед, стаючи у войовничу стійку.

Аро стримав їх жестом:

— Спокійно.

Він ступив іще кілька кроків, а тоді схилив голову набік. Його молочні