Світанок - Стефані Маєр

— Справедливі слова, Карлайле, — видихнув він своїм тонким пронизливим голосом. — Хоч вони і здаються невчасними, зважаючи на армію, яку ти тут зібрав, аби вбити і мене, і моїх близьких.

Карлайл похитав головою і простягнув праву руку, мов їх і досі не відділяло близько ста кроків.

— Вам варто тільки торкнутися моєї руки, аби переконатися, що в мене такого й на гадці не було.

Хитрі очі Аро звузилися.

— Але ж чи мають значення твої наміри, любий Карлайле, зважаючи на твої дії? — він нахмурився, і обличчям його майнула тінь печалі — я не була певна, щира вона чи ні.

— Я не вчиняв того злочину, за який ви прибули мене покарати.

— Тоді вступися і дай нам покарати винних. Справді, Карлайле, ніщо б так не потішило мене, як можливість сьогодні зберегти твоє життя.

— Ніхто не порушував закону, Аро. Дозвольте мені пояснити, — і знову Карлайл простягнув руку.

Перш ніж Аро відповів, Гай майнув і став обіч нього.

— Стільки безглуздих правил, стільки непотрібних законів ти створив для себе, Карлайле, — прошипів біловолосий старець. — Як ти можеш захищати порушення справді вагомого закону?

— Закон не був порушений. Якби ви вислухали…

— Ми бачимо дитину, Карлайле, — рикнув Гай. — Не вважай нас дурнями.

— Вона не безсмертна дитина. Вона не вурдалак. Я можу легко це довести буквально за кілька секунд…

Гай обірвав його:

— Якщо вона не одна з заборонених, то чого ж ти зібрав ціле військо, аби захищати її?

— Свідків, Гаю, я зібрав свідків, так само як і ви, — Карлайл указав на люту зграю на краю лісу; дехто з них у відповідь загарчав. — Будь-хто з оцих наших друзів зможе розповісти вам правду про цю дитину. Або ж ви самі можете на неї поглянути, Гаю. Подивіться на рум’янець людської крові на її щоках!

— Фальшивий! — відтяв Гай. — Де наш інформатор? Нехай вийде наперед! — він почав обертати голову, допоки не угледів Ірину, яка ховалася за дружинами. — Ти! Вийди!

Ірина безтямно втупилася в нього, й обличчя її було як у людини, яка не цілковито прокинулася від нічного кошмару. Гай нетерпляче поклацав пальцями. Один із охоронців дружин ворухнувся й грубо поплескав Ірину по спині. Ірина двічі моргнула й повільно, мов сомнамбула, рушила до Гая. Зупинилася за кілька кроків, досі не відриваючи очей від сестер.

Гай подолав відстань між ними й ляснув її по обличчю.

Їй не могло бути боляче, проте в цьому жесті було щось жахливо принизливе. Це як дивитися, як хтось копнув собаку. Таня та Катя воднораз зашипіли.

Іринине тіло напружилося, очі її нарешті сфокусувалися на Гаї. Він тицьнув пальцем-пазуром у Ренесму (вона вчепилася в мою спину, а пальчики її досі були заплутані в Джейкобовій шерсті). Гай у моїх очах забарвився у червоний колір. З Джейкобових грудей вихопилося гарчання.

— Це та дитина, яку ти бачила? — вимогливо запитав Гай. — Дитина, яка не була просто людською?

Ірина перевела на нас погляд, уперше вдивившись у Ренесму відтоді, як ступила на галявину. Голова її схилилася набік, на обличчі читалося збентеження.

— Ну? — проричав Гай.

— Я… я не впевнена, — розпачливо відповіла вона.

Гаєва рука здригнулася, ніби він хотів удруге ляснути її по лицю.

— Що ти маєш на увазі? — запитав він — у його шепоті бринів метал.

— Вона не така, але гадаю, та сама. Я маю на увазі, вона змінилася. Ця дитина більша за ту, яку я бачила, але…

Лютий видих вилетів крізь Гаєві нагло вищирені зуби, й Ірина затнулася, не договоривши. Аро метнувся до Га я і, стримуючи, поклав йому руку на плече.

— Зберігай спокій, брате. У нас є час, щоб усе з’ясувати. Нема потреби квапитися.

З похмурим виразом на обличчі Гай обернувся спиною до Ірини.

— А тепер, люба, — промурмотів Аро теплим солоденьким голосом, — покажи мені те, що ти намагаєшся сказати, — і він простягнув руку до зніченої вампірки.

Ірина невпевнено взяла його за руку. Аро тримав її заледве п’ять секунд.

— Бачиш, Гаю, — мовив він, — як легко можна домогтися, чого нам треба?

Гай нічого не відповів. Краєчком ока Аро зиркнув на свою публіку, свій натовп, а тоді обернувся до Карлайла.

— Що ж, у наших руках, схоже, опинилася таємниця. Здається, дитина підросла. І водночас в Ірининій пам’яті збереглася безсмертна дитина. Цікаво.

— Саме це я і намагаюся пояснити, — сказав Карлайл, і з його зміненого голосу я вгадала, що він розслабився. Це була саме та зупинка, на яку ми покладали всі свої туманні надії.

Але я не відчувала полегшення. Я чекала, майже безтямна від люті, нових стратегічних ходів, які передбачав Едвард.

Карлайл знову простягнув руку.

Аро мить повагався.

— Я би радше отримав пояснення від особи, яка грає центральнішу роль у цій історії, мій друже. Чи не помилюсь я, сказавши, що це не ти спричинився до переступу закону?

— Не було жодного переступу.

— Хай там як, а я вислухаю кожну грань правди, — легенький, мов пір’їна, голос Аро потвердішав. — І найкращий шлях це зробити — отримати свідчення від твого талановитого сина, — він кивнув у напрямку Едварда. — Оскільки дитина тулиться до його дружини-перволітка, я роблю висновок, що без Едварда тут не обійшлося.

Звісно, йому потрібен був Едвард. Щойно він зазирне в Едвардову голову, одразу ж дізнається всі наші думки. Окрім моїх.

Едвард швидко обернувся, щоб поцілувати мене й Ренесму в чоло, уникаючи мого погляду. Тоді він перетнув засніжену галявину, поплескавши Карлайла по плечу, проминаючи його. Я вчула позаду тихеньке скиглення — Ренесмин переляк вихопився назовні.

Червона пелена, яка застилала від мене Волтурі, спалахнула ясніше. Я не могла дивитися, як Едвард самотою перетинає порожній білий простір, — але водночас і не могла допустити, щоб Ренесма бодай на крок наблизилася до наших ворогів. Суперечливі почуття роздирали мене; я застигла так нерухомо, що здавалося, кістки мої від зусилля просто потріскаються.

Я угледіла, як посміхається Джейн, коли Едвард перетнув невидимий кордон між нами, коли він був уже ближче до них, аніж до нас.

І все вирішила ота легенька самовдоволена посмішка. Лють моя досягла апогею — вона була дужчою, аніж жага крові, яку я відчула, коли вовкулаки прирекли себе на цю безнадійну війну. На язику я відчувала сказ — щира потуга прокочувалася моїм тілом, як накочуються хвилі прибою. М’язи мої напружилися, я діяла автоматично. Всією силою свого розуму я пожбурила щит, долаючи неможливу віддаль — через усе поле, вдесятеро далі, ніж мені коли-небудь вдавалося, — пожбурила, як спис. Від зусилля повітря з гавканням вихопилося з моїх грудей.