Світанок - Стефані Маєр

Аро й досі стискав Едвардову долоню і зараз відповів на питання, якого ніхто з нас не вчув:

— Гадаю, в даному разі, зважаючи на обставини, компроміс цілком прийнятний. Зустрінемося на середині.

Аро відпустив його руку. Едвард обернувся до нас спиною, Аро приєднався до нього, цілком буденно закинувши руку Едвардові на плечі, наче вони були найліпшими друзяками: він не хотів розривати зв’язку з Едвардовою шкірою. Вони вирушили через галявину до нас.

Гвардія як один ступила за ним. Аро недбало здійняв долоню, навіть не глянувши на них.

— Стривайте, мої любі. Це правда, вони не завдадуть нам кривди, якщо ми прийшли з миром.

На це гвардія зреагувала відвертіше, ніж раніше: долинуло ричання й шипіння, але ніхто не зрушив із місця. Рената, тулячись до Аро ближче, ніж зазвичай, тривожно заскиглила.

— Хазяїне, — прошепотіла вона.

— Не жахайся, люба, — відповів він. — Все гаразд.

— Мабуть, вам варто взяти кількох гвардійців, — запропонував Едвард. — Тоді вони почуватимуться ліпше.

Аро кивнув, наче то була мудра заувага, про яку міг би й сам подумати. Він двічі клацнув пальцями.

— Феліксе, Деметрі!

Миттю обабіч нього опинилося двоє вампірів, і мали вони точно такий самий вигляд, як і минулого разу, коли я вперше їх зустріла. Обидва були високими й темночубими; Деметрі був струнким і міцним, як лезо меча, а Фелікс — величезним і загрозливим, як дубець із залізними шпичаками.

— Белло, — покликав мене Едвард, — принеси Ренесму… і приведи кількох друзів.

Я глибоко вдихнула. Тіло моє напружилося, протестуючи. Сама ідея, що Ренесма опиниться в центрі конфлікту… Але я довіряла Едварду. Він би вже знав, якби Аро замислив якийсь підступ.

До послуг Аро зараз було троє захисників, тож я приведу з собою двох. Я й секунди не міркувала.

— Джейкобе? Еммете? — тихо запитала я. Еммета я запросила, бо він аж умирав — так поривався опинитися там. Джейкоба — бо він би просто не витримав, якби йому довелося лишитися.

Обидва кивнули. Еммет весело вишкірився.

Я перетнула галявину, а вони трималися обабіч мене. Ще одна хвиля невдоволення прокотилася лавами гвардійців Волтурі, коли вони угледіли мій вибір: безперечно, вони не довіряли вовкулакам. Аро підняв руку, стишуючи їхній протест.

— Цікава тут у вас компанія, — буркнув Деметрі до Едварда.

Едвард нічого не відповів, але з-поміж Джейкобових зубів вихопилося приглушене гарчання.

Ми зупинилися за кілька кроків від Аро. Едвард випірнув із-під долоні Аро та швидко приєднався до нас, узяв мене за руку.

Якусь мить ми мовчки дивилися одні на одних. А тоді Фелікс, тихо і мовби вбік, привітав мене:

— Ну, здрастуй знову, Белло.

Він самовпевнено вишкірився, бічним зором слідкуючи за кожним рухом Джейкоба.

Я сухо всміхнулася до цього величезного, мов гора, вурдалака.

— Привіт, Феліксе.

Фелікс гигикнув:

— Гарний маєш вигляд. Безсмертя личить тобі.

— Дуже дякую.

— Дуже прошу. Як шкода, що…

Він не договорив, але мені не потрібен був Едвардів дар, аби знати закінчення речення. Як шкода, що за мить ми вас усіх повбиваємо.

— Еге ж, шкода, що не кажи… — муркнула я.

Фелікс підморгнув.

Аро не звернув уваги на нашу бесіду. Він зачаровано схилив голову набік.

— Я чую її дивне серцебиття, — пробурмотів він із майже містичним страхом у голосі. — Я чую її дивний запах, — його туманні очі метнулися до мене. — Це щира правда, юна Белло, безсмертя тобі просто неймовірно личить, — мовив він. — Наче ти була створена саме для такого життя.

Я коротко кивнула, приймаючи його лестощі.

— Тобі сподобався мій подарунок? — запитав він, не зводячи погляду з кулона, який я мала на шиї.

— Він чарівний. Із вашого боку це було дуже, дуже щедро. Дякую! Мабуть, мені слід було надіслати вам листа з подякою.

Аро задоволено розсміявся.

— Це просто крихітна дрібничка, яка у мене валялася без діла. Мені здалося, вона пасуватиме до твого нового обличчя, і я справді не помилився.

Я вчула легке сичання, яке долинуло з центру шереги Волтурі. І визирнула з-поза плеча Аро.

Гм-м-м. Схоже, Джейн не надто радіє з того, що Аро зробив мені подарунок.

Аро прочистив горло, щоб привернути мою увагу.

— Можу я привітатися з твоєю донечкою, моя чарівна Белло? — солодко запитав він.

Саме на це я й сподівалася, нагадала я собі. Зборовши бажання схопити Ренесму й тікати щодуху, я зробила два повільні кроки вперед. Щит мій звисав позаду, як каптур, ховаючи під собою всю мою родину — тільки Ренесма лишалася незахищеною. Відчуття було неправильним, жахливим.

Аро зустрів нас, аж світячись на обличчі.

— Яка ж вона вродливиця! — пробурмотів він. — І так схожа на тебе й на Едварда, — а тоді докинув голосніше: — Добридень, Ренесмо.

Ренесма кинула на мене швидкий погляд. Я кивнула.

— Добридень, Аро, — сухо відповіла вона своїм високим дзвінким голосом.

Зачудування читалося в очах Аро.

— Що таке? — прошипів Гай позаду нього. Його, здавалося, дратувало те, що доводиться запитувати.

— Напівсмертна-напівбезсмертна, — пояснив Аро йому та решті гвардійців, не відводячи зачарованого погляду від Ренесми. — Зачата й виношена цією вампіркою-перволітком, поки та ще була людиною.

— Неможливо, — насмішкувато мовив Гай.

— То ти гадаєш, що вони надурили мене, брате? — на обличчі Аро був здивований вираз, але Гай здригнувся. — А серцебиття, яке ти чуєш, теж трюк?

Гай нахмурився і так засмутився, мов лагідні слова Аро були ударами.

— Спокійніше й обережніше, брате, — застеріг його Аро, досі всміхаючись до Ренесми. — Я добре знаю, як любиш ти справедливість, але покарати цю дивовижну крихітку за її походження — це зовсім не справедливість. А скільки всього ми ще маємо пізнати, скільки всього пізнати! Знаю, ти не з таким захватом ставишся до колекціонування різних історій, але вияви до мене терпимість, брате, поки я додаю до своєї збірки розділ, який просто вражає мене своєю неможливістю. Ми йшли сюди, очікуючи здійснити справедливість і засмутитися через зраду друзів, але гляди, що ми отримали навзамін! Нове яскраве знання про самих себе, про наші можливості.

Він заклично простягнув до Ренесми руку. Але вона хотіла не цього. Вона відхилилася від мене й потяглася вгору, щоб притулити пучки пальчиків до обличчя Аро.

Аро не зреагував так бурхливо, як більшість із тих, хто вперше контактував із Ренесмою, — він так само звик до потоку свідомості та спогадів інших людей, як і Едвард.

Усмішка його розтягнулася, він задоволено зітхнув.

— Чудово, — прошепотів він.

Ренесма відкинулася назад на мої руки, її маленьке личко було вельми серйозним.

— Будь ласка? — запитала вона.

Усмішка його стала ніжною.

— Звісно, я