Моя в борг - Джулія Ромуш

Сідаю в машину і заплющивши очі, відкидаюся назад. Якого біса зі мною відбувається? Чому я так дивного реагую на цього страшного мужика?

Здригаюсь від різкого звуку праворуч. Це машина хворого на голову зірвалася з місця. Бакер здає назад і різко розвернувшись, виїжджає на головну дорогу. Ненормальний. А якби там були студенти? Він взагалі на права здавав чи просто їх купив?

Зітхнувши, я переводжу погляд на машину подруги. Емілія так само дивиться на мене, і я відразу відвертаюся. Якого біса вона взагалі до мене сьогодні причепилася з цим дурнем?! Ще й лекцію провела про поганих хлопчиків та добрих дівчаток.

Заводжу машину та повільно здаю назад. На відміну від деяких, я переживаю за безпеку пасажирів.

Нолан сьогодні більше не робив спроб зі мною поговорити. Цікаво, так швидко здався? Вирішив, що й так надто активно добивався розмови? Стискаю пальцями сильніше кермо. Адже міг спробувати сьогодні вранці приїхати до мене додому. Або до університету. Купити букет квітів... Хоч трохи переступити через себе та свої ідіотські принципи. Ні ж! Кілька разів зателефонував, а потім просто забив!

До будинку я під'їжджаю в поганому настрої, але варто побачити припарковану машину поряд з машиною батька, як мої брови злітають. Це автомобіль Нолана. Цікаво, як довго він тут стоїть. Я не можу зрозуміти, які емоції відчуваю від того, що Нолан все-таки зробив хоч щось, щоб виправити ситуацію. Вирішую, що дивитимусь по ситуації й припаркувавши свою машину, виходжу на вулицю.

Я знаю одне, що більше не хочу таких стосунків, як у нас були. Я хочу іншого. Хочу, щоб зі мною рахувалися. Поважали. Я більше не хочу бути зручною і Нолану доведеться або ухвалити ці зміни, або більше ніколи сюди не приїжджати.

Глибоко вдихнувши, я заходжу додому. Батька та Нолана я бачу практично відразу, вони не пішли до батька в кабінет, а сидять у їдальні. Біля кожного стоїть чашка з кавою. Отже, обговорюють справи.

- Привіт, - проходжу до їдальні, чмокаю батька в щоку і дивлюся на хлопця.

- Привіт, малюк, - Нолан трохи посміхається, але очі при цьому залишаються серйозними. Він ковзає поглядом по моєму обличчю, здається, намагається зрозуміти в якому я перебуваю настрої.

Я не вшановую його посмішки, просто киваю у відповідь і прямую до сходів. Відчуваю, що хлопець пропалює поглядом мою спину. Він явно чекав іншого привітання, та й батько зрозумів, що в нас щось сталося. Напружився, коли я не відповіла Нолану звичайним привітанням і не підлетіла до нього, щоб поцілувати в щоку. Нічого страшного, Нолан знає, де моя кімната, захоче прояснити ситуацію, напружиться і підніметься до мене.