Моя в борг - Джулія Ромуш

Холодний вітер б'є в обличчя коли ми виходимо з клубу. Я обіймаю себе за плечі та йду прямо. Я зараз не відмовилася б від таксі. Просто сісти в машину та поїхати додому. Щоб не було цих поглядів нареченого. Щоб він не спопеляв мене своїми очима. Він хоче поговорити. Шкірою відчуваю, що прагне пояснень. Але я не хочу.

- Таша, - пальці Нолана стискаються на моїй руці і я просто змушена зупинитися посеред вулиці. На нас дивляться люди, які стоять у черзі. До клубу здається пускають далеко не всіх. Як шкода, що в нього пустили мене, - ти мені скажеш, що сталося в цьому чортовому клубі? - Нолан підвищує голос. По ньому видно, що він лютує.

- Ти обіцяв повернутись незабаром, - я вибираю тактику скривдженої дівчини. Це найкраще, що я можу зараз зробити, - ти залишив мене одну! До мене підходили дивні мужики.

- Тебе хтось образив?! - Наречений одразу починає оглядатися на всі боки, ніби мій кривдник стоїть поруч і тільки й чекає, поки Нолан з ним розбереться.

- А для того, щоб ти про мене згадав, мене повинні були образити?! - Мій голос зривається, я відчуваю, що більше не можу перебувати з ним. З секунди на секунду я просто вибухну і незрозуміло що йому наговорю.

- Мені потрібно було вирішити робочий момент, - хлопець кривиться, ніби я висуваю смішні претензії.

- Ну ось і вирішуй свої моменти далі! - Я хапаюся за цю нагоду. 

Різко вириваю руку з пальців хлопця і мчу до таксі, яке ось уже хвилину стоїть біля клубу. Здається, його хтось викликав з відвідувачів, але ще не встиг вийти.

- Таша! - Нолан кричить мені в спину, а я вже сідаю в салон машини.

- Поїхали! Швидше! - Кричу водію. Але на моє здивування чоловік без жодних питань виконує моє прохання. Машина проноситься повз Нолан. Я впираюся чолом у прохолодне скло. Дякую таксисту і називаю свою адресу.

У голові повна каша. Розуміти не виходить. Попри те, що пішла з клубу, я все ще відчуваю на шкірі жар, який викликав у мене цей чоловік. Я не можу зрозуміти, що відбувається зі мною, і чому він так на мене впливає. Чим більше я думаю про це, тим сильніше злюся. Я втекла. Я не хочу думати про нього. Але тіло зрадливо нагадує про кожен його дотик.

Додому я заходжу раніше трьох годин, в кабінеті батька все ще горить світло. Я завмираю на кілька секунд, чекаю, але батько так і не виходить з кабінету. Я полегшено видихаю. Мені здається, що варто татові мене побачити, і він, на мою думку, зрозуміє, що сьогодні сталося щось жахливе. 

У моїй сумочці продовжує вібрувати телефон. Я поставила його на беззвучний щойно Нолан почав мені дзвонити. Це сталося буквально через кілька хвилин, як моє таксі від'їхало від клубу. Я не відкриваю сумочку, не дістаю телефону. Я не готова говорити з ним. Чути його голос. Можливо, я вчинила неправильно так вивернувши ситуацію. Але зараз я злюсь. На нього, за те, що кинув мене. Не захистив. Дав зробити помилку. На себе, за те, що дозволила всьому цьому відбутися. Я повністю втрачена і не знаю, що робити далі.

Заходжу до кімнати, знімаю з себе одяг. Мені терміново потрібно в душ. Чомусь здається, якщо я змию його запах, то обов'язково зможу перестати про нього думати. Так, займаюся самообманом. Включаю воду і стою під струменями води, але відчуття спеки не минає. Думки знову і знову повертаються до клубу. Я розумію, що то був небезпечний чоловік. Вода стікає тілом. Я намагаюся змусити себе перемикнутися на щось інше. Не думати про те, що сталося. Від злості, що нічого не виходить, я видавлюю на долоню велику кількість гелю для душу та починаю намилювати тіло. Я заплющую очі й уявляю, як я стираю з себе весь його запах, дотики. Але це не спрацьовує. Я все ще відчуваю руки на своєму тілі, його запах, його голос. Це все настільки реально в моїй уяві, що мені навіть здається, що я чую його хрипкий шепіт: "Така чиста і невинна... Належатимеш тільки мені, зрозуміла?"