Твердиня - Максим Іванович Кідрук
«Срати мені й плакати, малята хочуть потруїти нас усіх, — зауважив Молінарі; трохи поспостерігавши і поміркувавши, він прийняв рішення: — Треба сказати Амаро».
CXXXII
19 серпня 2012 року, 11:54 (UTC – 5) Паїтіті
«Марафет»[155] не допомагав.
І Амаро втомився його втягувати. Після затяжки його попускало секунд на тридцять, щонайбільше — на хвилину, а потім біль (триклятий… сраний… довбаний… грьобаний… і такий БЕЗЖАЛІСНО-НЕСТЕРПНИЙ!) повертався.
Ніздрі розпухли й палали. Перуанець більше не розрівнював порошок у доріжки, не подрібнював грудки — просто черпав його довгим нігтем на мізинці і закладав у ніс. З лівої ніздрі стікали мутнуваті шмарклі. Під правою шмарклі змішувались з кров’ю. Кров капала на стіл, змочувала кокаїн, перетворюючи його на бурі кавалки (після такого, по суті, непридатні для вживання), але недоростку все було по цимбалах. Біль (…боги, за що мені ЦЕЙ БІЛЬ?!!) не відступав.
За останні півгодини він вдихнув чотириста міліграмів порошку[156], що для людини зі слабшим серцем мало б закінчитися стрімким провалом у кому і смертю. Траплялись моменти (налітав особливо болісний вал), коли Амаро був не проти померти, але той самий біль, що так мучив бідолашного коротуна, втримував свідомість на плаву.
Зрештою перуанець здався. Притримуючись за стіну своєї просторої кімнати в надрах Твердині, чоловік почовгав до металевої скрині в кутку. Тремтячими руками видобув ключа, відімкнув кришку і дістав зсередини пенал зі штучної шкіри, що застібався на блискавку. Провагався кілька секунд, думаючи, що, може, не варто цього робити, може, минеться саме по собі (або кокаїн нарешті почне діяти), але новий спалах болю зігнув його навпіл і розвіяв останні жалюгідні рештки осмисленої волі. Не розгинаючись (голова боліла найбільше, коли він тримався у вертикальному положенні), Амаро дістався до ванної, де з металевої коробки з-під набору для бриття (леза, гель, одеколон) видобув целофановий пакетик завбільшки з невелику сливу, перетягнутий резинкою. Пакетик виглядав точно так само, як і той, з якого годину тому карлик розсипав по поверхні стола «марафет». Тільки порошок був не білого, а сіро-коричневого кольору.
Героїн.
Кіспе повернувся до столу і заліз на крісло, ледве дістаючи ногами до горбкуватої, вкритої лінолеумом долівки. Розкрив пенал. Всередині, дбайливо закріплені у спеціальних нішах, лежали два шприци (відносно чисті, використані лиш кілька разів), гумовий джгут, запальничка у вигляді зенітної гільзи, шматок вати і десертна ложка — все, що необхідно.
Обдивившися приладдя, коротун розплакався. Попри біль і слонячу дозу «марафету», втертого в слизові оболонки, він осягав, що сідає дупцею на лезо ножа. Поєднання кокаїну з героїном породжує найнебезпечніший наркотик у світі. У цих речовин неоднаковий принцип дії (героїн — це опіат, кокаїн — психостимулятор), але вони не послаблюють, а навпаки — підсилюють один одного. Перехресна взаємодія опіоїдного героїну й алкалоїдного кокаїну здіймає надзвичайний приплив задоволення й ейфорії та водночас може викликати серйозні ускладнення з серцево-судинною системою. Хай який був обдовбаний, Амаро розумів, що героїн — це пологий і безсумнівний шлях до загибелі. Кокаїн розвиває у наркомана потужну психічну залежність; відмова від «марафету» зумовлює тривожність, дратівливість, безсоння, спричиняє глибоку депресію, а все через те, що свідомість (і тільки вона) вимагає «сніжного» кайфу. З героїном усе інше. Все зна-а-ачно гірше. Окрім психічної він викликає фізичну залежність. І коли при відмові (чи просто через затримку введення наркотику) у наркомана починається нестримна блювота, тахікардія, спазми шлунка, озноб безперестанку змінюється жаром, а м’язи викручує неперервною низкою судом, то це не через те, що свідомість прагне кайфу, ні, це через те, що організму потрібен героїн, він більше не може перебудуватися так, щоб жити без опіату.
Руки потяглись до пеналу. Клацнула, відкинувши кришку, гільза-запальничка; вогонь підтримувався сам по собі, нічого натискати не потрібно, тому коротун поставив її торцем на стіл і залишив горіти. Втер шмарклі і тремтячими руками розкрив пакетик з героїном. Героїн більш розчинний у воді, ніж кокаїн, через це його найлегше вводити в організм через слизові оболонки (вдихаючи, як і «марафет»), проте Амаро знав, що для цього потрібен очищений героїн, який непросто дістати навіть у Афганістані[157]. Оптимальний спосіб — внутрішньовенні ін’єкції, при яких досягається найшвидший ефект. Кіспе сипонув тридцять-сорок міліграмів коричнюватого порошку на ложку, залив водою і став тримати над вогнем. Скоро героїн розчинився,і розчин закипів, укрившись сіро-брунатними бульбашками. Акуратно, щоб не розплескати вмісту (тремтіння посилилось), перуанець поклав ложку на стіл і, користуючись ватою як фільтром, всмоктав мутнувату речовину у шприц. Обв’язати руку джгутом і «накачати» вену зайняло лічені секунди…
Коли Марко Молінарі (попередньо тричі постукавши), вступив у покої Амаро, пігмей уже з’їжджав на підлогу, останнім усвідомленим зусиллям висмикнувши голку з руки.
— Ам… Амаро-о? — Марко застиг, роззявивши рота. — Що ти, в сраку, робиш?
Італієць знав, що патрон перуанців полюбляє кокаїн, але те, що він колеться, побачив уперше. Кинувся до недоростка, підхопив на руки і спробував всадовити назад на крісло. Той з’їхав униз — Амаро став м’яким, наче плюшева іграшка. Напівприкриті повіками очі злегка смикались, нечасто, з великими інтервалами. Притримуючи Кіспе, Марко пальцями розкрив повіки на одному оці. Зіниця звузилась, ставши майже непомітною, і кухар усвідомив, що не помилився: перуанець штрикнувся героїном (від кокаїну зіниці навпаки розширюються).
— Амаро, прокидайся! Дітлахи хочуть нас потруїти! — Молінарі став трусити куцана. — Амаро, чуєш мене? Я на власні очі бачив, як азіатка підкидала щось у обід.
Кіспе відреагував мляво:
— Ст… ст… студентики… п-п-почекають…
— Ні, Амаро, ні хера вони не почекають. Вставай давай! Вони десь лазили всю ніч, а тепер збираються потруїти нас, як щурів.
Безрезультатно — Амаро Кіспе впірнув у нірвану, і в найближчі три-чотири години не варто було очікувати, що він із неї випірне. Якщо, судячи по введеній дозі, випірне взагалі.
Марко вголос вилаявся італійською.
Що робити? Розказати людям Амаро? Паскудна ідея. У них гуртом мізків набереться менше, ніж у найтупішої мавпи звідси й до атлантичного узбережжя. Вони не повірять йому, а якщо повірять, то без Амаро і Джейсона лінчують студентів на місці. З грамотіїв, що днями й ночами сидять під землею, взагалі толку ніякого. Лишаються тільки головорізи Джейсона. А от з ними Марко хотів спілкуватись найменше. Згадавши про брата, італієць несвідомо стиснув губи й нахмурився.
Кухар подивився на перуанця. Очі більше не смикались, недоросток скидався на труп. Марко приклав палець до шиї,