Твердиня - Максим Іванович Кідрук

Ґрем з Сьомою прослизають до намету-їдальні, де Марко бухається їм до ніг. Його очі тепер сухі, але неприродно червоні, вони крутяться ще швидше, надзвичайно швидко, часом цілковито ховаючи зіниці під повіками, лишаючи на виду лише покремсані капілярами білки. Густа біла піна сочиться крізь напіввідкриті губи. Розбухлі, наче нерівності стовбура, артерії тіпаються настільки швидко, що кількість скорочень годі порахувати. Серце працює на межі смертельно небезпечної фібриляції. Товстий шар липкого поту покриває тіло, що дриґається так, ніби підключене до джерела електричного струму. Це навіть не піт, розуміє Сьома, це незрозумілі виділення білого кольору, що сочаться з усіх пор. Спереду на штанях італійця розпливається темна пляма.

Десь за хвилину конвульсивне обертання очей припиняється, Марко вилуплює їх і… починає нелюдськи кричати. З губ випорскує дика суміш мурмотання, завивання, ричання і безумного вереску. Гірше за все — він зводиться на ноги.

Цієї миті до намету зазирає Мел Барр і, даремно намагаючись перекричати Марко, каже Семену, що це не епілепсія. Це припадок, але точно не епілептичний. Між тим кухар хапає кухонні меблі і трощить їх, росіянин кидається наввипередки, думаючи про те, щоб не допустити італійця до ножів, а Ґрем, широко вирячивши очі, мовчки спостерігає.

— Це не епілепсія! — кричить Ірландець, притримуючи рукою край темно-зеленого брезенту, і раптом… замовкає. Очі скляніють, щелепа відвисає, а погляд впирається в одну точку. Мел валиться ницьма — кажемо спасибі бруґмансії і Господу Богу, завдячуючи Чиїй мудрості маємо таких чудових представників рослинного царства.

Марко наскакує на шафу з тарілками і буквально вгрузає в неї. На підлогу сиплються керамічні уламки.

Знадвору долинають гамір боротьби і бридкі звуки, що нагадують гарчання собаки, яка намертво вчепилась у здобич. Потім сплескує постріл, услід якому зривається несамовитий гул. Тридцять дорослих чоловіків, які десять хвилин тому мирно сиділи за одним столом, починають вити, немов зграя вовків. Чути брязкіт перевернутих підносів, удари, стогони.

Крізь брезентові стулки влітає Сатомі, бачить Мела Барра, який корчиться так, наче крізь його оболонку вибивається інша істота, і сахається, відстрибує вбік.

— Що там, люба? — придуркувато питає Ґрем.

Мулат наляканий. Сьома дивиться на нього і усвідомлює: американець до останнього сподівався, що бруґмансія не спрацює. Ґрем не вірив, що до такого дійде. Хоча Семен, як і американець, не хоче, щоб японка відповідала, не хоче бачити, що їй довелось побачити. І Сатомі, певно, розуміючи їх без слів, не розтуляє рота.

От тільки нижня губа зрадливо трясеться.

CXXXVIII

— Ти ж казав, воно їх вирубить… — пробелькотів Левко.

Семен, Ґрем і Сатомі наштовхнулись на хлопця біля входу в надра Твердині. Очі українця (все так само моторошно червоні) лізли на лоба, а губи ледь помітно тремтіли.

Сьома мовчав і безпорадно кліпав. У тридцяти метрах за його спиною, біля громадини генератора «JCB», троє робітників-мачігуенга знавісніло дубасили один одного. На доріжці, якраз навпроти навісів, лежав підстрелений вартовий (якби Семен мав час зазирнути йому в обличчя, то впізнав би хлопчину, що вчора ввечері забрав у нього нетбук) і повільно спливав кров’ю. Боб Марґоліс, видершись на стіл, вкритий рештками салату й курячими кістками, задер голову в небо і нечленороздільно мурмотів. Час від часу він голосно скрикував і бив себе кулаками по грудях. Марко Молінарі, таки діставшись до ножів, розпоров бокову стіну намету-їдальні і, все ще дико волаючи, відбивався від невидимих ворогів. Італієць вимахував руками так запекло, що покремсав би на капусту будь-кого, хто підійшов би ближче ніж на метр. По траві за навісами качався ще один перуанець; він кричав, задихаючись, і лупив себе долонями по обличчю, грудях, стегнах, неначе збиваючи невидимих комах. Краєм ока Левко побачив, що бідолаха докотився до краю тераси і, не перестаючи верещати, зірвався вниз на 6-ий рівень. Якийсь мачігуенга, горлаючи, неначе за ним гнались усі демони з католицького пекла, дряпався на вершину великої піраміди. Невідь-чому він був геть голий. Незважаючи на холод, темне тіло блищало від поту й виділень, що покривали його немов тонкий шар інею.

— Ти ж говорив, воно їх просто вирубить, — з докором (намагаючись глушити нотки страху й відчаю) повторив українець.

— Що… там… сталося? — Сатомі розколола фразу на фрагменти, немовби раптово забула англійську, через що, говорячи, мусила пригадувати кожне слово. Вона дивилась на пологий спуск, за яким чорнів вхід у підземелля.

— Бруґмансія подіяла, — не знати кому сказав росіянин.

— Вона подіяла, але вони не відключились, Сьома, вони НЕ відключились, — вперто твердив Левко. — Якщо ти називаєш це «погасити гарнізон», то я, бляха, онук Че Гевари. — Хлопець раптово повернувся до Сатомі. — Один з археологів… той, що допомагав принести таці з їдлом, — («Джеррон, — згадала дівчина, — його ім’я Джеррон Старкс», — приємний тридцятип’ятирічний чоловік, що ввічливо затих, коли вона в самому зародку обірвала його тюхтіюваті залицяння), — він промчав повз нашу «нору», прямуючи до виходу. Мені страх як не сподобалось, що хлоп’яга, який мав би лежати у відключці і пускати ротом слину, — Левко штрикнув поглядом Сьому, — галопом поскакав по галереї, тож я вирішив піти за ним і подивитись, що він робитиме. Я пройшов до першого повороту, і там він чекав мене. Він… — хлопець облизав губи і ковтнув слину, — археолог якось дивно дивився на свій живіт. Поки дядько не розпоров собі черево і не почав виймати власні кишки, я не помічав, що він стискає у руках якийсь інструмент, затискач для пробірок чи щось таке.

Дівчина охнула, піднявши брови на цілий дюйм від звичного місця.

— Так, Сатомі, він лежить отам, практично за рогом. Бідолаха завалився на спину і, навіть помираючи, намагався відповзти від викинутих на долівку нутрощів, так, наче то були живі змії. — Українець втягнув носом повітря. — Ви уявляєте, що треба відчувати… або не відчувати, щоб розпанахати власний живіт інструментом, зовсім для того не придатним?

Росіянин піджав губи і змигував, дивлячись крізь українця. Обертатись не хотілося. Скільки ще бідолашних мачігуенга і вартових порозпорюють собі черева чи відітнуть статеві члени?

— Добре. Фу-у-у-ух, — видихнувши повітря, Левко опанував себе. Ще раз повторив: — Добре. — І глипнув на Семена: — Давай до справи. Порахував, скільки сиділо за столом.

— Так. — Погляд сфокусувався