Твердиня - Максим Іванович Кідрук
Ґрем, Семен і Сатомі провели ґевалів очима.
Черга заворушилася. Мачігуенга видихнули і втішено загомоніли. Один за одним вони висковзували з намету, ставили повні таці на столи під відкритим небом і бралися до їжі.
CXXXVI
Молінарі скам’янів, пильнуючи, як вони їдять. Їдальня була справа від нього, столи витягнулися просто попереду. Холод розбудив у людей почуття голоду. Організм мав компенсувати енергію, потрачену на обігрів тіла, і він висмоктував її з шлунка. Всі до одного — індіанці, перуанці, два здоровили і лікар-ірландець — з обох рук наминали рис і курятину, густо вимочуючи м’ясо у соусі. Над столами царювала мовчанка; чути було лиш плямкання і сумбурне вистукування ложок по металевих тацях. Марко не хотів труїти усіх, особливо вчених, але… не мав вибору. Або Зорн і Марґоліс разом з усіма, або нікого. Він почекає, поки ґевали відключаться, стануть недієздатними, а потім…
(…твій брат скімлив, як баба, молячи його не вбивати…)
…розправиться з ними. Все решта — почекає.
На загальному тлі разюче виділялися два хлопці й дівчина, які неохоче копирсались у стравах, що парували на холоді.
Кухар підійшов і спинився за два кроки від них.
— А ви чого не їсте? — єхидно поцікавився. — Хіба несмачно? Я так старався.
Сьома саме закінчив рахувати. Разом з ним, американцем і японкою за столом сиділо тридцятеро. Марко — тридцять перший. Його Семен рахував окремо, тому що Марко нічого не їв.
— Ми не…
Він хотів сказати «не голодні», але від одного погляду на італійця слова намертво засіли в стравоході. «Він знає! — гримнуло у хлопця в голові. — Сатомі спалилася, і кухар викрив нас». Сьома на хвильку обернувся і кинув швидкий погляд на дівчину. Японка не відривала очей від таці, старанно відділяючи чисті зернятка рису від салату й соусу. Спершу Семену здалося, наче Сатомі не осмислює, що відбувається, а потім він побачив, як судомно вона вчепилась вільною рукою в бортик металевої таці, і второпав, що дівчина все чудово розуміє, просто не відважується підняти погляд, щоб зустрітись із ним очима. З ним або з Марко.
— Чого ж це ви один рис жуєте? — далі глумився Молінарі. — Спробуйте підливку, друзі. Чудовий рецепт… із Японії.
Ґрем перестав длубатись у тарілці і завмер, набравши у груди повітря.
Зненацька Марко усвідомив, що погляд Семена спрямований кудись не туди. Сьома досі наляканий, але дивиться не на обличчя, не зазирає йому в очі (як мало би бути), а… тупиться нижче. Кухар опустив підборіддя, прикипівши очима до тієї точки, куди витріщався Семен.
Чай.
Перед собою на напівзігнутих руках він тримав чашку чаю.
Двічі італієць, і вірячи й не вірячи лячній здогадці, що крижаною палею ввігналась у мозок, зводив очі на Сьому й опускав їх назад, на велику білу чашку із запашною коричневою рідиною (дві третини якої вже хлюпали в його животі). За третім разом він не потупив очей, схрестивши погляд із росіянином. І йому на жах, підтверджуючи найстрашніші припущення (о-о-о-о-о чорт!.. як можна було не здогадатися про чай?!), лице Семена більше не відтіняв переляк. Одну коротку мить росіянин придивлявся до Марко зацікавлено, з надією, але скоро на зміну боязкому сподіванню прийшла злісна і тверда, мов граніт, упевненість. «Ми взули тебе, макароннику, — промовляло те обличчя, — студентики дрюкнули тебе в зад».
Відсахнувшись, Марко Молінарі витиснув одне слово:
— Fuck.
І шоу почалось.
CXXXVII
За іронією долі Марко Молінарі, єдиний зі спільноти Паїтіті, хто знав про підкинуте «студентиками» отруйне зілля, першим випробував на собі його дію. Він усе врахував, але, засліплений ненавистю до стрільців Джейсона, випустив з уваги, що Сатомі сипнула отрути не лише в основні страви, а й у чай. Гарно прокип’ячений і настояний узвар із бруґмансії (як і будь-яка рідина) напрочуд швидко засвоюється шлунком. Алкалоїди миттю рознеслися організмом, і за той час, поки Марко дурнувато переводив погляд з чашки у своїх руках на напружене (але в той же час зраділе) обличчя Семена, проникали у мозок.
Марко впирає порожній погляд у землю. Губи стулені міцно, майже судомно, ніздрі роздуті. Холодний піт проступає на його лиці. Чоловік блідне.
Через секунду артерії на шиї страшно набрякають, стаючи товстими, мов пальці. Він хрипить, тихо і ритмічно, у такт тому, як надимаються й опускаються груди.
Через дві секунди чашка випадає з долоні (в цей момент усі, хто сидить за столами, відриваються від таць і дивляться на кухаря), руки безвольно обвисають вздовж тіла.
По тому його очі затуманюються і сповнюються вологою, що великими краплинами скочується по щоках. Артерії починають пульсувати, це помітно навіть із відстані двох-трьох метрів, вони здригаються, немов мотузки, які хтось смикає зсередини тіла італійця, дихання пришвидшується, частково сховані волоссям очі починають обертатись незалежно одне від одного. Такі прояви тривають чверть хвилини, а тоді раптово посилюються.
Семен, розуміючи, що мусить якимось чином прибрати кухаря з-перед очей перуанців і мачігуенга, підхоплюється з-за столу і якомога рівніше говорить англійською:
— Спокійно! Це початок епілептичного приступу. Я знаю, що робити, не зважайте і продовжуйте їсти.
А тоді, нахилившись до Ґрема, квапливо шепоче:
— Забираємо його, нехай вони доїдають.
Милицю Семен кидає біля столу, підпірнає італійцю під пахву і, стрибаючи на одній нозі, тягне його під брезент. Ґрем незграбно допомагає росіянину.
Перед тим як скочити у намет, Сьома озирається через плече, силкуючись осмислити, чи всі мешканці Твердині зібрались за столом. Він не може сказати напевне, але точно знає, що принаймні одного немає — Амаро Кіспе, пласкоголовий коротун, не прийшов обідати, — і Сьома холоднокровно відзначує, що, розібравшись із Марко Молінарі, треба буде поспішити до Левка. Насамкінець росіянин помічає здивований вираз на обличчі Мела Барра (що, втім, не заважає ірландцю інтенсивно жувати), який старається пригадати, чи бачив за десять років роботи з Джейсоном Х’юз-Коулманом епілептичний напад у когось із команди, розуміє, що нічого подібного не було і якщо з кимсь
