Твердиня - Максим Іванович Кідрук

— Спробую усунути його, — тихо промовив українець.

— Як?!

— Чекайте тут. Через п’ять хвилин виходьте на терасу.

— А що як… — почала японка, проте Левко її недослухав. Побіг до виходу.

Семен, Сатомі і Ґрем не послухали його. Вони не просиділи в кімнаті й півхвилини. Якоїсь миті, не змовляючись, двоє хлопців і дівчина випорснули на коридор і поспішили за товаришем.

CXLI

19 серпня 2012 року, 13:55 (UTC – 5) Паїтіті

Вибравшись на відкритий простір, Левко роззирнувся. Семен мав рацію: потруєні чоловіки помалу заспокоювались. Більшість досі були притомні, повзали, корчачись і бурмочучи, по траві, але ніхто більше не стріляв і, що найголовніше, — на видимій частині тераси хлопець не бачив нікого, хто розпоров би собі черево чи завдав фатального каліцтва.

Хлопець кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, накачуючи кров киснем, і рвонув з прискоренням до західного краю тераси. Пробігаючи повз велику піраміду, він запримітив на одній з нижніх сходинок тіло голого мачігуенга. Індіанець зірвався з вершини і розтовкся так, що його доведеться відшкрібати від чорних каменів. Під деревом біля меншої піраміди сидів Роджер Зорн. Колишній спецназівець розкачувався, наче лялька на пружинці, скімлив і безперестану поривчасто водив руками по голові.

Проминувши «Колібрі», українець стишив біг, а перед другим ангаром, витягнутим уздовж лінії північ-південь, спинився. Відразу за ангаром розташувався пальмовий гай, що підступав до краю тераси.

Визирнувши з-за циліндричної споруди, Левко без проблем відшукав гамак. Вартовий лежав нерухомо і, схоже, досі спав. Автомат затиснутий під боком. Навряд чи його вдасться вихопити, перш ніж перуанець прокинеться. Треба діяти інакше. Українець навшпиньки обійшов пальмовий гай з південного боку і завмер між перуанцем і прірвою (в цьому місці тераса з усіх боків прямовисно обривалась донизу, причому не лише на горішньому, але й на нижчих рівнях; лиш із західного боку, біля самого кута на шостому рівні був невеликий виступ, на якому можна втриматися; наступний приступок знаходився на добрих двадцять метрів нижче — аж на четвертому рівні).

Левко підійшов до провалля, глянув униз і залишився задоволеним побаченим. Шанси вижити при падінні з цього місця мізерні. Затим опустився на коліна і взявся гучно бухикати й відхаркувати, подібно до людини, що має от-от спорожнити шлунок. Він поняття не мав, чи його задум спрацює, але не мав часу вигадувати щось іще. Хай там як, ця ідея здавалась кращою, ніж пробувати вирвати АКМ із-під сплячого вартового.

Кашляв він як міг голосно, і невдовзі перуанець прокинувся.

Рвучко скинувши голову, сонний вартовий першим ділом переконався, чи автомат на місці. Мацнувши п’ятірнею рідний АКМ, охоронець заспокоївся і перевів погляд на Левка. Їх розділяло шість метрів. В затуманених очах зринуло здивування.

— Amigo, que te pasa? Te sientes mal?[158]

Левко не відповідав і не дивився в його бік. Тільки закашляв сильніше, а у перервах між «приступами» почав стогнати.

Перуанець сів у гамаку, ледь не впустивши на землю автомат, і підозріло прищурився. Потому встав, зробив крок у перед, зупинився, недовірливо схилив голову.

— Estа́ bien?[159]

Бічним зором українець помітив, що вартовий закинув АКМ за спину. Серце радісно затокотіло. «О так, аміґо, давай, зроби ще одну помилку… підійди ближче…»

— Te sientes mal?

Кілька кроків назустріч. Замість здивування в очах затеплилось співчуття (чи радше якийсь його закостенілий замінник).

У відповідь Левко прохрипів одне з небагатьох слів, що знав іспанською:

— Ayúdeme…[160]

Ось вартовий уже поряд, починає схилятися і витягує руку, щоб торкнутись хлопця…

В цю мить з боку центральних пірамід долинув нелюдський вереск. Хтось із тих, кого ще не здолала бруґмансія, подерся, минаючи сходи, прямо по гладенькому схилу піраміди, при цьому вивергаючи з рота безглуздий набір звуків, який нагадував поєднання воронячого каркання і підсиленого гучномовцем ремиґання віслюка.

Перуанець озирнувся, на лице набігла тінь. Він уперше з часу пробудження задумався не про те, чому українцю погано, а про те, чому той прийшов сюди, до пальмового гаю.

Щойно він відвернувся Левко підтягнув ноги під себе і розпрямився, наче відпущена пружина. Від несподіванки вартовий відступив. Убік, не назад. Левко стрибком перемістився до нього, притискаючи хлопця до прірви.

— Прикро, але в мене немає іншого вибору, — процідив хлопець українською.

— Que?[161] — Вартовий ще не розумів, що відбувається, але вже потягнувся по АКМ. Це стало фатальною помилкою. Слід було відштовхувати українця, а не хапатися за зброю.

Левко по-звірячому вишкірився, набрав у легені побільше повітря і щодуху заревів:

— THIS IS SPARTA-A-A!!! — після чого потужним стусаном ногою у живіт скинув вартового з тераси.

Перуанець полишив автомат і інстинктивно опустив руки, шукаючи опори. Але опори не було. Він шугонув у прірву. Левко неабияк постарався: після того, як вартовий промайнув повз пристінну терасу шостого рівня (єдину більш-менш широку на даній ділянці Твердині), шансів зачепитись у бідолахи не було. Вартовий, перекидаючись, покотився вниз, пролетів двадцять п’ять метрів і гримнувся об трапецієподібний виступ, що випинався з четвертого рівня.

Ґрем, Сатомі і Семен підбігли до Левка.

— Fucking idiot! — Американець затулив долонею рота. — На дідька ти це зробив?

Левкові груди надимались, як волинка, очі вилазили з орбіт.

— Ти волів з ним погомоніти і спитати, чи не проти він потримати дверцята, поки ми розсідатимемось у «Колібрі»? — затинаючися, промовив він.

— Для чого ти кричав про Спарту? — спитав Семен.

— Не знаю. — Левко направду не знав. — Мабуть, щоб підхльоснути себе. Інакше я не зміг би.

— Довбаний ідіот, — повторив Ґрем, — ти щойно вбив людину. По-справжньому. Це не кіно!

Обоє, перенісши вагу на ту ногу, що знаходилась далі від краю прірви, нахилились, щоб зазирнути в провалля.

— Бачиш його? — спитав Левко.

— Там дерево, — сказав мулат.

На приступку четвертого рівня справді росло самотнє дерево, яке українець раніше не помітив. Вартового ніде не було.

— Де він?

Левко нахилився ще далі, і тієї ж миті по них із Ґремом пустили чергу з АКМ. Перуанець гепнувся з висоти семиповерхового будинку і дивом уцілів. Навряд чи стан його здоров’я був близький до того, що передував падінню, але він не загинув.

— Дерево! — рявкнув хлопець, падаючи на траву.

Американець моментально розпластався поряд. Сатомі і Семен відсахнулись подалі від прірви.

— Гілки врятували його!

На щастя, кут був гострий, та й після