Українська література » » Твердиня - Максим Іванович Кідрук

Твердиня - Максим Іванович Кідрук

---
Читаємо онлайн Твердиня - Максим Іванович Кідрук
собі — надто вже кидався в очі Лео, та й Сатомі була не в кращій формі (страшенно бліда й обачлива у ходьбі — вона крокувала, ледь розставивши руки, наче боялася, що в голові замакітриться і доведеться спішно хапатись за першу ліпшу опору), — але відсутність карлика давала час обміркувати ситуацію і придумати, як відбріхуватися. Бо від пояснень їм не відкрутитися.

На щастя, пласкоголового не було.

Росіянину відповіли напрочуд стримано. Лео навіть не підняв голови, зіщулившись, наче в очікуванні удару.

Проминувши столи, Ґрем непомітно смикнув Сьому за кофту.

— Ти бачив? Що це з ним? — прошепотів мулат.

— Поняття не маю, — не ворушачи губами, видав Семен.

— Він схожий… — підборіддя Сатомі смикнулось, — він схожий на диявола.

— Тс-с… Вдавайте, що все гаразд.

Сказати легше, ніж виконати. Сьома відчував, як паніка набирає обертів, кришачи його мозок, наче капусту, перемелюючи, розриваючи всі думки, і таким чином лишаючи беззахисним. Він давно нічого не контролював, а тепер — це вже взагалі баста! — він переставав розуміти.

І ще оте число — 228 — не давало спокою. 1 червня… 228…

Трійця ввійшла до намету-їдальні, де не лишилось нікого, крім кухаря.

— Вільна каса! — викрикнув італієць, побачивши хлопців і дівчину.

— Добрий ранок, Марко, — махнув п’ятірнею Семен.

— Привіт, професоре! Як спалося?

— Кепсько.

— Ви щось сьогодні пізно. Я вже збирався прикривати контору.

— Заспали через бурю.

Сьома старанно зображав безтурботність, виставивши на крок попереду тривимірну копію самого себе. Сатомі й Ґрем стояли за його спиною, все ще мовчазні й розгублені після того, як побачили Левка.

— А-а… — Кухар по-італійському замашисто скинув руки. — Файно вчора колотило.

— Та так, нічогенько.

— О’кей, друзі, що будемо замовляти сьогодні? Хрусткі курячі шматочки? Смачний і поживний біґ-тейсті? Може, класичне меню? — Марко спробував відтворити акцент, із яким розмовляють мешканці південних штатів США. — Якщо серйозно, мої друзі, салату більше нема, зате котлет лишилось по дві порції на рило. Як вам таке? Можу поклястись на кучугурі Біблій, ви не сподівались, що таке щастя очікуватиме лінюхів, які сплять ледь не до півдня.

— Валяй! — Росіянин (а точніше, його безклопітний двійник) підставив тацю. — Заради цього варто було не спати півночі.

Ґрем здригнувся. «Що він плеще?»

— Мені без котлет, будь ласка, — попросила Сатомі.

— Слухаюсь, ме’ем.

Семен захопився важкими думами і не помічав, що Молінарі (як і він сам) лише вдає хороший настрій. Приязність італійця була штучною, аж пластмасовою. Він не був схожим ані на мешканця півдня, ні навіть на продавця з «McDonalds». Кухар скидався на шуліку, що підбирається до зграї горобців, стараючися тьохкати по-солов’їному.

Насипаючи кашу, Марко уважно роздивлявся хлопців і дівчину. Засохла грудка крові на лівому вусі японки. Синці на бокових поверхнях біцепсів американця, що визирають із-під рукава теплої футболки і тягнуться аж до ліктя (певно, страшенно болючі синці, якщо їх помітно на темній шкірі мулата). Всі в чистому одязі, проте з немитими й розкучманими головами. Вже згодом, коли вони виходили (мулат притримував поділ палатки, пропускаючи Семена і дівчину з тацями), італієць помітив, що гіпс на нозі росіянина почорнів від вологи й бруду. Марко ледь чутно присвиснув: «Оу… малята виходили погуляти вночі». Додавши до цього страхітливі очі українця, він зрозумів, що минулої ночі сталось багато значимих подій і буревій чи навіть влучання блискавки в піраміду — далеко не найважливіші з них.

Хлопці й дівчина поставили таці на стіл і сіли. Семен — коло Левка, Ґрем і Сатомі — навпроти. Більшість мачігуенга вже поснідали і подалися займатися власними справами (як-не-як неділя), але частина лишилась, допиваючи чай. Кілька перуанців, які, зважаючи на відсутність Джейсона, приплентались без зброї, докурювали самокрутки. І перші, й другі тримались осторонь від хлопців, позираючи на них з таким виглядом, наче ті наминали лайно, а не кашу. Науковці на сніданок не прийшли. Інтелігенція. Відсипаються.

Хвилину жували мовчки (Левко просто сидів, затиснувши коліньми долоні). Зрештою українець не витримав і штрикнув Семена ліктем:

— Що зі мною не так?

— Я не знаю, Лео. — Сьома підтримував на губах посмішку (вона призначалась для інших, показувала, що все нормально, чуваки, не партесь, нічого дивного не відбувається), але загальний вираз обличчя відчутно дисонував із задертими кутиками губ. Та усмішка не осявала лице, вона нагадувала тінь величезної хмари, що накрила галявину. — У тебе щось із очима.

— Що з ними? Кажи!

Останнє слово Левко викрикнув голосно й нетерпляче, знову привернувши увагу. Мачігуенга зашепотілись, люди Кіспе багатозначно переглянулися.

— Не зараз, Лео, — просичав Сьома, — у «норі».

Далі снідали в тиші, аж поки, не піднімаючи очей від тарілки, Сатомі пробурмотіла:

— Нам не треба було сюди приходити.

З боку пірамід до їдальні наближався Амаро Кіспе. Похмурий і невиспаний. Зеленаво-чорні водянисті мішки під очима, що після сну проступали особливо сильно, цього ранку нагадували додаткову пару витрішкуватих, але цілковито мертвих очей. Амаро Кіспе не спав усю ніч, ставши схожим на чотириокого гостродзьобого павука.

Сьома здоровою ногою наступив на ступню Левка:

— Звалюй! Підривайся і вали звідси. Якщо він тебе побачить, нам усім хана.

Українець послухався. Певна річ, його відхід не лишився непоміченим (люди Амаро довго проводжали хлопця поглядами), та з коротуном вони таки розминулись. Сьома втямив, що виграв іще трохи часу.

— Доїдайте, швидше! — сиплим голосом наказав він, на що Ґрем кисло всміхнувся і розслаблено похитав головою.

— Пізно, бадді. Це кінець.

CXXVIII

19 серпня 2012 року, 09:31 (UTC – 5) Паїтіті

— Що це таке? — Сатомі ледь не з кулаками накинулась на Левка, щойно зайшла до «нори» (у той же час лякаючись «диявольського» вигляду хлопця). — Ти підставив нас усіх!

— Я…е… — Лео такого не очікував. — Я навіть…

Він подивився на американця, що стояв, спираючись спиною на кам’яну стіну праворуч від входу. Він міг очікувати такої реакції від Ґрема, але мулат не втручався, навіть не дивився в їхній бік.

— Важко було глянути у дзеркальце перед виходом? — не вгавала японка. У потилиці пекло, наче хтось приклав туди гірчичник і забув зняти, коли треба, а у вухах, як і раніше, гуділо, посилюючи агресію.

— Я змінив одяг, як і ви, і…

— Тихо, заспокойтеся, — зажадав тиші Сьома. — Ніхто не винен. — А тоді:

Відгуки про книгу Твердиня - Максим Іванович Кідрук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: