Наша дахозносна весна - Анна Харламова

   — Гарне місто. Я там знайшов свою кохання… Свою дружину Маргарет. Відтоді сорок років минуло. — Він усміхається і запитує. — А ти сам, чи з кимось?

   — З нареченою. — Відчуваю, як губи мимоволі розтягуються в усмішці. Я механічно повертаю голову до прозорих дверей з усілякими наліпками і знаходжу поглядом Лейлу. Потім обертаюсь до чоловіка і кажу. — З коханням мого життя.

   Чоловік проводить рукою по сивому волоссю і усміхається. 

   — Ти щасливчик. Бережи її. — Чоловік виглядає з-за прилавка і дивиться у бік авто, де сидить Лейла. — Красуня.

   — Це правда. І те, і інше. — Усміхнувшись, я запитав. — Я чую аромат випічки… Якщо повернусь до авто без цих ароматів - мені дещо відірвуть. 

   Стинаю плечима і сміюсь. 

   — З характером, як моя Маргарет. — Чоловік сміється і говорить. — Ось там - свіжі піріжки з начинками. Маргарет лише в обід їх спекла. 

    Я усміхаюсь, салютую до Еда і йду до того місця, де стоїть неймовірний аромат здоби. Набираю кілька пиріжків у пакет, беру пляшку вина… Ставлю біля каси. Йду далі і чую голос Еда.

   — Бери те, що сьогодні з'їсте… а завтра, чекаємо вас на сніданок в нашому домі. 

   Я дивлюсь на чоловіка, який своєю доброю усмішкою робить тепло на душі і відповідаю. 

   — Ми їдемо о дев'ятій… 

   — А ми вже о п'ятій встаємо. Тож, перед дорогою - вам треба буде підкріпитися. — Він дістає листок та ручку і щось пише. Як я зрозумів адресу. Простягає мені, коли я підходжу з пакетиками салямі, сиру та відерцем полуниці. Я кладу все на касу і беру листок. Так, - це адреса його будинку. — Ми живемо неподалік. Будемо раді. Наші діти та онуки зараз у Міннесоті - у них там якісь справи. Тож, нам просто потрібна гарна компанія. 

   — Дякую, містере Ед. Залюбки приймемо ваше запрошення. — Кажу я і думаю про те, що спершу не запитав Лейлу. Але, я вже пообіцяв. Сподіваюсь, що вона буде не проти. 

   Ед усміхається і пакує все в пакет. 

   — Еде, ви нічого не порахували?! 

   — Це подарунок молодятам. — Сміється він, і передаючи мені пакет, плескає по плечу. 

   Я хитаю головою і дістаю з кишені гаманець. Ед зупиняє мене і супиться. 

   — Дякую. 

   Від такої доброти стає тепло у грудях і в горлі клубок. В таких невеличких містечках люди завжди відкриті та щирі. 

   — Нема за що, синку. Чекаємо на вас завтра. А сьогодні - покажи своїй нареченій, що вона зробила правильний вибір. — Сміється і плескає мене знову по спині.

   — Неодмінно! — Сміюсь. Знову дякую і прощаюсь до завтра. 

   Виходжу на вулицю і ловлю на собі прохолоду. Усміхаюсь і сідаю у авто. Кладу на заднє сидіння пакунок і починаю розповідати Лейлі про приємне знайомство з містером Едом. 

   — То ми завтра йдемо на сніданок до них?

   Я хитаю головою. 

   — Вибач, я не запитав… Він такий добрий і так говорив про свою дружину… — Я знизав плечима.

   — Все добре, Лука. Але…

   — Наступного разу буду питати. — Додаю я.

   — Домовились. 

   Я поцілував її, і завівши мотор, подивився у бік маркету. На нас дивився містер Ед і махав нам. Я підняв руку, махнув йому і Лейла зробила теж саме. Вона зніяковіло помахала, і я вирушив з невеличкої парковки.