Наша дахозносна весна - Анна Харламова

Крістіан.

 Мен - Вермонт.

  ЗА ПІВ ГОДИНИ ми сидимо в найближчому кафе в пригороді Вермонту, в який ми домовились заїхати. 

   Після того, як ми поговорили,.. після того, як ми викрали “цноту” у автівки… ми дуже і дуже сильно зголодніли. Ми навіть з'їли бутерброди, які взяли з собою, але це допомогло на деякий час. Тож, ми зараз в придорожньому кафе… з парковкою, яка видніється через вікна і довкола якого ліс. 

   Переді мною гарбузовий суп з грінкою, який прикрашений зеленню та краплинами оливкової олії. Мій суп змішується з нижнім ароматом омлету, що випікався на сковороді, який замовила Лейла. Поруч з омлетом на тарілці підсмажений помідор, золотава картопля, яка  дарує теплий, домашній аромат їжі. І на додачу міцна кава з цукром. 

   Ми бажаємо одне одному - “Смачного!” і розпочинаємо свій обід. Обмінюємося їжею, годуємо одне одного і усміхаємося. В моїх грудях розливається тепло від того, що ми так чуттєво торкаємося до рук одне одного, піклуємося… і дивимося з ніжністю в очі одне одному. Я кохаю цю жінку. Вона моє все. І я жалкую, що так довго про щось мовчав. Я просто боявся. Але я знаю - ми впораємось.

   — Ця картопля просто відпад! — Каже задоволено Лейла і кусає картоплю. 

   — Так само, як і суп. — Беру ложку до рота і ковтаю. — Хочеш знімемо десь будиночок на ніч у Вермонті? 

   Бачу, як очі Лейли сяють і вона з натиском цілує мої губи. Відсторонившись, каже.

   — Так! Я дуже цього хочу!

   — От і добре. Поки будемо їхати, пошукаємо будиночок і забронюємо його. — Я тягнусь за картоплею, кидаю її до рота і запиваю кавою. 

   Лейла усміхається, і це те, чого я так бажав. Її усміхнене обличчя, сяючі очі і життєрадісність потроху повертаються. Бажаю, щоб вона почувалась біля мене найщасливішою. 

   До нас підходить офіціантка з білим, як сніг волоссям на ім'я Роуз і запитує.

   — Принести вам наш фірмовий пиріг? 

  Дивлюсь на Лейлу і та хитає головою.

   — Так, звісно. Один на двох. 

   — Буде зроблено, пташенята. 

   Ми дякуємо і вона йде від нашого столика до кухні. 

   — Знаєш… я не хочу, щоб наша подорож була з думкою про те, що ми їдемо за документами. Я хочу, щоб ми подорожували… і наче чисто випадково заїхали за документами. Тож, хочу з тобою відірватись на повну… у нас є тиждень… Давай насолоджуватися відпусткою і не думати про фігню.

   Я широко усміхаюсь, обіймаю Лейлу за плечі, і цілуючи, кажу.

   — Про які документи ти говориш? 

   Лейла сміється, і торкаючись мого коліна під столом, говорить.

   — Ні про які. Лише подорож. Лише наша дахозносна весна!

   — Лише наша дахозносна весна!

   До нас підходить Роуз з велитенським шматком пирога. Ставить перед нами, кладе на стіл дві виделки, і бажаючи нам “Смачного!” йде до іншого столика. Ми залишаємося наодинці і я п’янко цілую свою Бджілочку. 

   Лейла сяє, уколи я дивлюсь в її очі. І я можу з полегшенням зітхнути. 

   Беру виделку і натискаю на хрустку скоринку пирога з яблуками. Вермонт у всій своїй красі. Я даю шматочок Лейлі і вона стогне від задоволення. Відломую собі і запихую добрий шмат пирога до рота. Запашні яблука, які своєю м'якістю огортають піднебіння язика… Кориця, яка торкається носа і солона карамель зверху. Рай для ласунів. У нас дві виделки, але їмо ми однією. Між солодким пирогом - такі ж солодкі цілунки. 

   Ми додаємо пиріг і допиваємо по другому горнятку кави. Розраховуємося та дякуємо Роуз за гостинність, з якою Вермонт зустрічає гостей. 

   Сідаємо у авто і полишаємо парковку біля кафе “У Роуз та Піта”. Піт її чоловік, як ми взнали зі швидкої розповіді самої Роуз. Ми його бачили - він виходив з кухні. Велетенський дядько з бородою, який ніжно усміхався до своєї дружини, як тільки зустрічався з нею поглядом. Гарно. 

   Ми на трасі. Їдемо хвилин двадцять, доки Лейла шукає для нас будиночок у Вермонті, в якому ми проведемо першу ніч нашої подорожі. Знаходить гарне місце, але його перед самим носом бронюють. Вона шукає далі, і ми знаходимо затишний куточок, і навіть з басейном. Тож, молимось, щоб ніхто його не перехопив. Лейла вбиває у телефон запит і ми чекаємо. Молитві були почуті. Будинок наш. 

   — Ааа! Будинок нереальний! 

   — Головне, щоб там було ліжко. 

   Лейла усміхається, цілує мене в шию і шепоче.

   — Там не тільки ліжко… там ще й басейн. Це тобі про щось говорить?..

   Я ковтаю, і проводячи пальцями по стегну Лейли, відповідаю.

   — Говорить… і дуже багато. 

   Лейла сміється, і відкидаючи голову на крісло, ніжиться під променями сонця, яке скоро почне сідати.