Наша дахозносна весна - Анна Харламова

Лука.

 Вермонт.

  КОЛИ мені кортить випорожнити свій сечовий міхур, на вулиці вже видніються перші зірки. Я зупинив авто в якомусь полі. В далечині виднілися будиночки, в яких поодиноко вмикали світло. Переді мною якась огорожа, але як видно тут нічого і ніхто не охороняє. Якась закинута будівля от і все. 

   — Я швидко Бджілочко. — Виходжу з автівки і дивлюсь, що Лейла теж береться за ручку. — Ти куди? — Спантеличено запитую. 

   — Поки ти дзюратимеш, я ноги розімну. — Пояснює вона і теж виходить з автівки. 

   Ми йдемо у бік загорожі. Я пролажу в отвір у тій самій старій, трухлявій огорожі, і доки Лейла ходить туди-сюди, я розстібаю гудзик на джинсах, опускаю бігунок і дістаю свого друга, якого просто розпирає. Сеча вистрілює так сильно, що я ледь впіймав свого друга, щоб не обісцяти собі кросівки. Сміюсь. 

   — Трясця! Ледь втримав! 

   — Може мені тобі допомогти? — Чую сміх Лейли і сам сміюсь. Аж раптом чую десь далеко шурхіт. Прислухаюсь. Знову шурхіт, а потім гарчання. Йоханий! Тут пес. Лейла сміється, а мені вже зовсім не смішно. Треба ховати свого члена в штани, щоб ще мати змогу зробити Лейлі дитину. Бережного Бог береже. Я тихо ховаю своє хазяйство, застібаю блискавку і кажу до Лейли. — Тут пес. І він не радий мені. 

   — Що? Де? Йди назад! — Лейла зі страхом в голосі запитує. — Що робити?

   — Йди до автівки і сідай… а я… зараз. 

   Якщо встигну вберегти свою дупу та яйця від пса, - то я зараз. Це звичайно я не озвучую, бо Лейла почне кричати. Я тихо задкую. Чую, як Лейла йде по гравію,.. потім чую дверцята авто і хоч це тішить. Лейла в авто, тож я можу тепер за неї не хвилюватись. Тепер свою дупу треба принести до неї в цілості. Знову задкую і чую добряче ричання. Я не бачу пса… на вулиці достатньо потемніло і до того ж - пес десь у високій траві біля закинутої будівлі. Трясця! Може ця будівля зовсім і не закинута?! Логічно. Якщо тут пес - він когось або щось охороняє. Та мені чесно до дупи, що він охороняє - мені б звалити звідси, сісти у авто і дати драпака разом з Лейлою.

   Гарчання стає ближчим. Я задкую до отвору в загорожі, і просочуючись, обертаюсь і біжу щодуху. За мною чутно гавкіт добрячої собаки. Це явно не шпіц. Оббігаю авто, двері відчинені завдяки Лейлі, і я просто влітаю на пасажирське крісло. Зачиняю дверцята і нарешті дивлюсь у бік загорожі. Там стоїть вівчарка, а за нею і ще одна. Вони на довгому прив'язі. Вони б запросто могли до мене дістатись. Адреналін гуде. Мене трясе і я намагаюсь віддихатись. 

   — Бля! Лука! Я так злякалась! — Лейла плаче і кидається на мою шию. — Я так зля-ка-лась… — Її голос обривається і я перетягую її собі на коліна. Вона тулиться до мене і не може заспокоїти сліз. Я погладжую її і цілую в маківку. Вона вся тремтить і тепер я не відчуваю власного тремтіння. 

   — Все гаразд кохана. — Цілую. — Все добре. Все добре. — Знову цілую і вона підіймає на мене свої велитенські, заплакані очі. Я усміхаюсь їй і кажу. — Я вберіг саме основне, тож діти у нас будуть. — Вона кілька секунд дивиться в мої очі, а потім прискає сміхом крізь сльози. Я сміюсь разом з нею і погладжую її спинку. 

   — Це найголовніше! — Хихотить та знову притискається до мене. — Я дуже злякалась. Тепер будеш дзюрати у відведених на це місцях. 

   З мене виривається смішок.

   — Ледь кросівки не обісцяв. 

   Ми знову заливаємося сміхом. Адреналін поступово відпускає і тіло стає немов вата. Ми деякий час сидимо майже нерухомо. Лише я погладжую ніжно спинку Лейли і відходжу від гострих відчуттів. Пішов до вітру і ледь не залишився без члена. Жесть!

   — Ти як? — Лейла зазирає голову і дивиться на мене. — Можемо їхати? Чи ти ще не допісяв?

   З мене знову виривається смішок і я відповідаю. 

   — Допісяв. Можемо їхати. 

   Лейла витирає очі долонями і сідає на пасажирське крісло. Над нами вже показався місяць, а до місця призначення нам ще хвилин сорок. Тож, треба їхати.

   Заводжу двигун і ми їдемо довжелезною трасою. Довкола поля і вже видніються домівки. Ми проїжджаємо сільську місцевість. Навіть у темну пору Вермонт зачаровує затишком. В далечині де-не-де горить світло у вікнах та долинають гавкіт собак та мукання корів. Над головою більшає зірок, а попереду простягається миля за милею. 

   — Заїдемо до маркету, щось прихопимо. — Кажу я, в'їжджаючи у місто. 

   — Це було б дуже добре. — Лейла усміхається, а потім позіхаючи, прикриває рот рукою. — І пляшечку вина візьми. 

   — Звичайно кохана. Це навіть не обговорюється. 

   — Може мені піти з тобою? — Вона знову позіхає і це так мило.

   — Ні, Бджілочко. Не треба. Я все сам швидко зроблю. 

   — Добре.

   Лейла усміхається мені і хитає головою у знак згоди, і щільніше закутується в джинсову куртку.

   Зупиняю авто, і цілуючи її швидко у губи, виходжу з автівки. Прямую до маркету і мене пробирає вечірня прохолода. Берусь за ручку дверей і заходжу в середину. Це вочевидь домашній маркет, тобто якоїсь з тутешніх родин. Дуже затишно, трохи старомодно і з ароматом випічки та землі. Запах землі, як я зрозумів йшов від овочів у кутку. Все натуральне, все вирощене на землі Вермонту і звичайно з любов'ю. 

   — Вітаю. — Кажу я до чоловіка з блакитними та молодими очима. Його руки одразу розповідають про життя на землі, де була нелегка робота. Зморшкуваті, порепані руки… здається, що якщо торкнешся їх - це буде, як репана земля, яка давно не бачила дощу. Але, як виявилося - перше враження не завжди точне. Коли чоловік простягнув руку для знайомства, я здивувався. Руки шорохуваті, але не настільки, наскільки думав я. — Ед Міллер. 

   — Лука Сміт. — Міцно потиснувши одне одному руки, ми перекинулись кількома словами у знак привітання. 

   — З відки та куди їдеш синку?

   — З Мен до Каліфорнії.