Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Рито, – бережно потягнувшись до долоні дівчини, покликав Чернишевський, – Що б не відбувалося, ти мусиш мені вірити, – несильно стиснув, переплітаючи її пальці зі своїми: – Я зроблю все можливе, щоб не завдати тобі болю, хоч і не в змозі гарантувати за інших. Але ти маєш протриматися. Трішки. Чуєш, рідна? – бігло торкнувшись щоки, – Коли все закінчиться, я обіцяю, ти здобудеш щось цінніше за свободу, ті здобудеш – щастя. Вистраждане та заслужене.

Маргарита скривилася, бажаючи відвести погляд від Олега. Головне не заплакати та не видати чергову слабкість. Та продовжувала з побожною покорою вивчати дороге обличчя. Просидіти б так вічність… Та Чернишевський, спішно нахилившись, доторкнувся до відкритих вуст невагомим поцілунком і, відсторонюючись, відпустив руку, зачинив двері.

Затамувавши подих, дівчина спостерігала як чоловік, обійшовши капот авто, повернувся до порога, де чекав Буртенко. Перекинувся з тим парою фраз і зник у хаті. Невже злякався, що, залишившись, не зможе відпустити? Чи вірив у прикмету? Як там кажуть: «Довгі проводи – зайві сльози»? Яка тепер різниця? Набагато важливіше, що чекає далі, за поворотом.

Руслан, з виглядом повної відстороненості, заліз в авто. Повернув ключ у запаленні, вичавив педаль зчеплення і, перемкнувши швидкість, додав газу, стрімко зірвавшись з місця. Залишаючи позаду не лише густу хмару пилу – щось суттєве та рідне. Будинок, зрозумілий та близький Ріті. Олега – незбагненного і таємничого, але залишати якого щоразу ставало все нестерпніше.

– Руслане, – не дивлячись на Буртенко, ледь чутно покликала Одинцова, коли автомобіль виїхав на відкриту місцевість, розганяючись до неймовірної швидкості, – не поспішай, будь ласка.

– Боїтеся швидкої їзди? – байдуже хмикнув чоловік, але газ скинув. Уважно дивлячись на Риту, припустив: – Чи не хочете повертатися?

– Цікавість? – витримуючи допитливий тон, – Чи тебе реально хвилює те, що відбувається?

– Мене хвилює, чим може обернутися самоврядність, – невдоволено відзначив, – Мені не подобається, що Олег ставить загальну справу під загрозу через... – скривившись, Буря, пославши дівчині швидкоплинний погляд, легенько вдарив по керму, – Дідько, у Чернишевського в край дах зірвало!

– Ти його засуджуєш, – не питала, констатувала факт Одинцова, переключаючи увагу на пейзажі, що пропливали повз. Декілька хвилин безглуздого мовчання в очікуванні відповіді, після чого знову звертаючись до Руса, припустила: – Чи засуджуєш мене?

– Маргарита. Андріївна, – скрипнув зубами, – Хто я такий, щоб Вас судити.

– Засуджуєш, Руслане, бачу, – наполягала на своєму.

Навіщо намагалася викликати цю людину на відверту розмову? Чому щось доводила та проясняла? Бо Буря, однозначно не чужа людина Олегу? Чи, швидше за все, тому що Чернишевський зважає на його думку, а виглядати в очах друга близької людини останньою погань чи повією не хотілося? Або через те, що Буртенко відтепер єдиний її зв'язок з Олегом у домі Рощина?

– Маргарито Андріївно, невже Вам справді є діло до моєї думки щодо того, що відбувається?

– Не знаю, – звівши плечима, зізналася Одинцова, – Але ж ти, як і Олег?.. – на мить запнулась, підбираючи слова: – У пов'язці із СБУ?

– Трясця! – гучно вилаявшись, Буртенко вдарив по гальмах, зупинивши авто посеред пустельної дороги, оточеної одними виноградними полями. – Так і знав – від жінок одні проблеми! Виходить, він розповів тобі про все, – різко переходячи на "ти".

– Тільки про зв'язок зі спецслужбою. Руслане, якщо боїшся, що Рощин щось дізнається... – з придихом пробурмотіла, – можеш не турбуватись, точно не від мене.

– До чого тут Рощин, – огризнувся, вдивляючись у дорогу, – Ти розумієш, чим далі, тим більше я сумніваюся, якого дідька у все вплутався? Шість років життя коту під хвіст. Заради громадської справи та спокою ні в чому не винних людей? Чи заради тебе, колишньої?..

Чоловік замовк, зрозумівши, що ступив на заборонену зону, та задкувати було пізно. Рита чудово зрозуміла, про що мова.

– Заради мене, колишньої кого? – із викликом вигукнула. – Ну ж бо, продовжуй! Повії? Шльондри? Хвойди?! Я не заперечую! Приємного в цьому не вбачаю, але й винною себе не визнаю. Не з власної волі я опинилася у борделі. І якщо хочеш знати, ні про що, типу визволення чи порятунку, Олега не просила!

Зриваючись на крик, дівчина затиснула вуха руками, розгойдуючись з боку в бік. Краще провалитися крізь землю. Зникнути. Вмерти. Та за що боролася, на те напоролася. Хотіла відвертості від Руслана – ось отримуй.

– Ще б просила, – холоднокровно відгукнувся Буртенко, – Любить він тебе, Ритко. Ось і весь секрет, – коли Одинцова, трохи заспокоївшись, завмерла, продовжив: – Знаєш, як я зрозумів? Не коли Чернишевський останні дні все доводив мені, що заради кохання можна піти на все, не коли вмазав за пару лагідних у твою сторону, а коли сьогодні на прощання попросив мене про одну послугу зі словами: «Друже, бережи її. Ти єдиний на кого можу розраховувати, а вона єдина в ім'я когось тримаюся». Тепер, зрозуміла? Для нього це не просто забаганка.

Примружившись, Рита недовірливо дивилася на чоловіка. Любить? Але хіба можна її любити? Таку... негідну.

– Ти сама хоч щось до нього відчуваєш? – допитувався Буртенко, проникливо розглядаючи дівчину.