Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

2010 рік

– Рито, здається, вже час, – обережно стиснувши дівочі плечі, з жалем видихнув чоловік.

– Так, настав час, – глибоко втягуючи повітря і змушуючи себе не розплакатися, Одинцова свердлила поглядом пригнаний Русланом до входу позашляховик.

Вона ненавиділа сьогоднішній день. Ненавиділа автомобіль, який за лічені хвилини відвезе до будинку Кирила. Будинку, що після минулих днів здавався надто далеким. Ненавиділа себе за слабкість, що стала набагато виразнішою після порції одкровень Чернишевського. Через те, що надмірно швидко розставила пріоритети до майбутнього і легко знайшла причини довіритися. А ще ненавиділа... Олега.

Господи, якби хтось лише міг уявити різноманітність спектру її почуттів! Всю міць ненависті до чоловіка, що притискався позаду до її спини, до непристойного тісно. Так, що відчувався жар сильного тіла та приглушене серцебиття.

Чернишевський... Як Маргарита його ненавиділа! До одуру і покусаних у кров губ, до гострих нігтів, що глибокими слідами вп'ялися в шкіру долонь. Ненавиділа за те, що зараз намагається її поквапити. Що так спокійно і, на перший погляд, байдуже відпускає назад до Рощина. Невже він нічого не зробить, щоб змінити неминуче? Мовби, забавившись новенькою іграшкою за обумовлені дні, по природній чесності повертає її справжньому власнику. Невже, Олегові справді байдуже?

Ні, не байдуже. Інакше звідки стільки смутку в небесних очах, болю та приреченості у тихих зітханнях? Чому стискає за плечі так ніжно, усвідомлюючи необхідність відпустити, але... несила наважиться.

Обидва чудово розуміли, а насамперед сама Маргарита – повернення до Кирила неминуче. Це Олег, без її стриманості плюнув би на зобов'язання і замість того, щоб послабити пута, забрав її кудись, назавжди ховаючи від усіх. Проте така авантюра здатна вилізти боком. Надто ризиковано і небезпечно, хоч би як хотіла аналогічного розвитку подій. Такого висновку дівчина дійшла минулої ночі, яку вони з Олегом майже до світанку провели на покинутому заводі в обіймах один одного. Жодних натяків на тісний інтимний зв'язок. Просто поряд, обійнявшись. Вже не друзі, але ще не коханці.

Вони розмовляли про все на світі, або майже все. Олег зізнався, яким чином потрапив до в'язниці. Про те, що довелося пережити в очікуванні на вердикт. Розповідь, що складалася з малої частки того, що належало дізнатися. Чернишевський не вимовляв уголос, але Рита здогадувалася – вирок судді поклав надлом лінії долі. Вірила, що трішки пізніше, коли все заспокоїться і настане слушний момент, чоловік відкриє те, що цього разу приховав, та поки вистачало й почутого. Початку історії, що вела до розвитку подальшого їхнього життя. 

Додому повернулися на світанку. Втомлені, змучені, стривожені. Про сон не могло бути й мови. Години, що лишалися до від'їзду, теж провели разом, не уподібнюючись до чергових небезпечних тем у розмовах. Серйозності вистачало в атмосфері. Хоч ножем ріж.

Можливо, Рита надто наївна, але чомусь не могла не вірити Олегу. Можливо, причина у тому, що нині хоч трохи зазирнула у минуле, де їхні шляхи розійшлися. Зрозуміла для себе – йому було анітрохи не легше. Звинувачення в його бік від дівчини безпідставні. Без чортового вироку Чернишевський зробив би усе, щоб витягти її з борделю. Але журитися пізно, минулого не повернути, зате є можливість творити майбутнє, яке досі уявлялося у невиразних обрисах. Навіть теперішнє й те було досить неясним.

Що на них чекає нині? Навіщо Маргарита повертається до Кирила, якщо не особливо прагне цього? Сказати, що йде від нього? Кидає після всього, що зробив? Поводиться, наче невдячна дівка, яка знайшла нового покровителя? Можливо, щоб зібрати речі та по-тихому втекти, залишивши замість себе записку? Ні, Рощин не зрозуміє і не прийме жоден із запропонованих варіантів.

Чому Одинцова повертається, якщо значно більше її тягне до Олега? Якщо так і підмиває залишитися? Через сильне почуття обов'язку всередині? Чи можливо зараз вчинити інакше? Піти – значить ламати себе зсередини, а залишитися – зрадити Кирила. Проте, попри бажання, їхати назад все одно необхідно. Від цього серце болісно стискалося у грудях.

– Олеже, – замружившись, обкрутилася в руках чоловіка. Відкривши повіки, довірливо поглянула на Чернишевського: – Це надовго?

Пояснень, що мала на увазі, додавати не варто було. Хоча, озвучуючи своє питання, Маргарита усвідомила, що зрада є невідворотною. Зрада Кирила нею.

– Сподіваюся ні, – зізнався Олег.

– Ми, мабуть, пробудемо в Рощі лише кілька днів, – пересмикнувшись, заговорила Одинцова. – По можливості я щодня до обіду приїжджатиму до річки, а після повернення до столиці, не знаю як... – опускаючи обличчя.

– Я знайду спосіб зустрітися з тобою, – пообіцяв Чернишевський, перебираючи пасма волосся дівчини.

– Добре, – обережно звільнившись, Рита відійшла на пару кроків назад. – Олеже, благаю тебе... – гучно проковтнувши, стиснула кулаки, – ще однієї зради я не витримаю.

Перш ніж з губ чоловіка зірвався протест, розвернулась на п'ятах і покрокувала до виходу. На ґанку нетерпляче м'явся Руслан. Несміливо кивнувши, Маргарита пройшла до автомобіля. Забравшись на сидіння, обняла себе за плечі, сподівалася впоратися з холодом, що огортав душу разом із втечею із цього будинку та від цього чоловіка.

Минуло кілька хвилин перш ніж Одинцова, безглуздо розглядаючи приладову панель, почула, що її дверцята відчинилися. Повільно повернувши обличчя на звук, закусила губу, побачивши Олега, що присів поруч.