Переплетення - Сергій Клемін

– Стривай, ти сказала, негода? Нині у вас дощі? А як же туман?

– Який ще туман? – здивовано запитала Рита. – У нас тут град сиплеться із неба. Чуєш як торохтить? – Вона витягла руку з мобільним телефоном ближче до скла. У трубці Ернста почувся шум і гуркіт.

Він полегшено зітхнув. Схоже, щось змінилося у її реальності.

– Що ти маєш робити тепер?

– З огляду на негоду, в касах аеропорту можуть повернути майже всю суму за квиток, тож я маю намір тебе послухати і віддати його назад.

– Розумниця! Я дуже радий, – вигукнув Ернст, прикусуючи нижню губу. Його обличчя на секунду засяяло.

– Хмм… Чому тут радіти? Я цього року не поїду до мами. Беру таксі та повертаюся додому. Втомилася жахливо.

– Я чекатиму тебе, люба. Повір, ти вчинила правильно.

Вона натягнуто посміхнулася.

– Знову твої жарти, тиранозавр.

– Жодних жартів, я чекатиму тебе з нетерпінням. Я люблю тебе.

– І я тебе люблю, любий. Чекай мене до третьої ранку.

Після телефонної розмови з Ритою Ернст відчув неймовірне полегшення. Йому вдалося вплинути на події, які щось змінили в тій лінії часу. Навіть погода в аеропорту Віллоубрук кардинально змінилася – дощ, град, гроза, грім. Він ще ніколи так цьому не тішився. Втім, за його вікнами дощ припинився, так само швидко, як і почався. Пахло вогкістю та мокрою травою. Схоже, синоптики мали рацію.

За кілька хвилин зателефонувала Нора. Вона дуже просила приїхати до неї просто сьогодні. Щось дивне і моторошне відбувається весь вечір, наче щось намагається її виштовхнути в інший світ: кілька разів горіли кухонні прилади, над головою розбивалися вікна: вона не може розкрити подробиці  по телефону. Йому просто треба приїхати. Ернст погодився і спробував її заспокоїти. Вона жила на краю містечка Ембервуд: це майже півгодини їзди на машині. На щастя, свій сірий Dodge Dart, що стояв у гаражі, Ернст заправив кілька днів тому і ще не ганяв на ньому. Він дав собі слово, що стрибне до машини, туди й швиденько додому – одна нога тут, інша там. Мокрі нерівні дороги після дощу не стануть проблемою, якщо він трохи додасть швидкості.

Ернст натягнув капелюха, накинув на себе легкий плащ і метнувся в машину. Dodge з ревом виринув з гаража і помчав вузькою дорогою.

Частина восьма

Машина їхала на диво легко. У небі з-за хмар з’явився блідий місяць, попелясте світло якого відбивалося на капоті, розповзалося по лобовому склу. Високі хвойні дерева, що відкидали довгі тіні, каруселлю проносилися по обидва боки вікон. Ернст додав трохи швидкості. Дорога, що веде до Ембервуда, була абсолютно пустельною. Незграбні пагорби, незліченні стовбури дерев і єдина вузька дорога, що йде в ніч. Ернст увімкнув дорожнє радіо Рathway 98.5 FM, але відразу вимкнув. Його різко струснуло. Поштовх ззаду був зовсім несподіваним. Дві потужні фари біліли у бічних дзеркалах. Переслідувач з’явився, ніби з нізвідки. Хто б він не був, він явно хотів зім’яти в баранячий ріг цей новенький драндулет. Ернст звернув увагу, що позаду їхав чорний спортивний Audi, який з легкістю може наздогнати та обігнати будь-який подібний Dodge. Вчитель натиснув на газ і на мить здалося, що його машина відірвалася від настирливого незнайомця. Принаймні його фари зникли з дзеркала заднього виду. Можливо, той зупинився. Ернст глибоко видихнув. Правою рукою він покопався у своєму бардачку, щоб знайти хоч щось, що могло б стати засобом захисту, але нічого такого, крім старих компакт-дисків не знайшов. Він вилаявся в серцях і додав ще трохи швидкості.

Dodge мчав, як божевільний.

На горизонті з’явилися перші невисокі будинки Ембервуда. Незабаром він буде на місці. Однак позаду знову замаячили фари, наче два інфернальні ока, які шепотіли: «Ми ще з тобою не закінчили, хлопче. Просто так ти нікуди не втечеш». Темний спорткар додав швидкості і зіткнувся з його машиною. Потім ще раз і ще раз. Незважаючи на те, що Audi отримав численні вм’ятини, це його ніяк не зупинило. Навпаки, здавалося, водія це ще більше злило і розпалювало лють.

Широка дорога вела праворуч. Сіра машина різко метнулася в темний бік, відірвавшись від переслідувача; фари спорткара зникли десь за рогом. За кілька десятків метрів Ернст побачив невеликий провулок між триповерховими будинками. Він утворював щось на кшталт кишені між цегляними стінами, і він був досить вузький, але машина, така як Dodge, могла там спокійно поміститися. Це був шанс уникнути незнайомця. Бауер вимкнув фари і буквально влетів у своєрідну кишеню. Дивом йому вдалося не вмазатись у стіну, зникнувши в темній глибині. Однак спорткар з легкістю повторив цей маневр і, як риба, що плюхнулася в ставок, заїхав слідом. Здавалося, водій мав якесь надприродне чуття, але це звучало дуже дивно.

Ернст зрозумів, що відступати далі нема куди. Страх кудись зник. Він зняв капелюха, вийшов з машини і став навпроти двох яскравих променів світла, стискаючи кулаки.

– Що тобі потрібно?

Машина незнайомця стояла, наче чекала чогось. Світло фар огидно різало очі. Повисла напружена пауза.

– Я до тебе звертаюсь. Що тобі від мене треба, приятель?

Нарешті, водій неквапливо вийшов із машини, із салону якої звучала пісня Knocking on Heaven’s Door Боба Ділана. Він зупинився за кілька метрів від вчителя. Оскільки він стояв у тіні, його обличчя неможливо було розгледіти. Єдине, що зміг помітити Ернст: на тому був чорний плащ, шкіряні рукавички та крислатий капелюх.