Переплетення - Сергій Клемін

Ми – неможливість у неможливому Всесвіті.

Рей Бредбері

Частина перша

Це сталося рівно десять років тому. Вранці двадцятого серпня авіалайнер Jankers S 28 мав приземлитися в Дорно. Він не долетів лише кілька кілометрів, і просто впав на поля. Потім у FOX-новинах повідомили, що головною причиною падіння була відмова одразу кількох двигунів, але густий туман, який був майже всюдисущим, теж зіграв свою фатальну роль. До цього додалася несправність альтиметра, який «зрадницьки» підвів у найскладніший момент. Усі пасажири загинули, всі до одного, включаючи двох пілотів. Рита Бауер, яка летіла на вікенд до своєї мами на злощасному Jankers, також була серед загиблих. Ернст – її тридцятип’ятирічний чоловік, який був вчителем англійської літератури, не знаходив собі місця. Він дивився в дзеркало і відчував, що повільно тане на очах, розсипається і просто божеволіє. Він ніяк не міг звикнути до думки, що Рити більше немає в живих, ніби ніколи й не було, ніби вона йому наснилася в якихось снах. Як би там не було, вона багато років користувалася послугами саме цієї авіакомпанії, яка мала все ж таки непогану репутацію. Зрозуміло, авіакатастрофи іноді трапляються, але доля ніби шепотіла, що це не про лайнери Jankers S.

Похорон Рити відбувся через кілька днів, після того, як фрагменти її тіла були зібрані та доставлені до моргу. З глибоким болем у серці чоловік упізнав її за невеликим татуюванням на плечі у вигляді двох витончених метеликів, що символізують «метеликів в животі» (точно такі ж є і на плечі Ернста – вони зробили це удвох на честь своєї першої невеликої річниці). Після завершення скромного похорону Ернст Бауер намагався ні з ким не розмовляти і поступово пішов у запій. Пройшло кілька років, перш ніж він висловив бажання повернутися до колишнього життя. Можливо, літні поїздки на море благотворно позначилися на його внутрішньому стані. Отже, за допомогою друзів, колег та найнятого психотерапевта йому в цілому вдалося подолати «кризу», аби вибратися із глибокої алкогольної ями і повернутися до викладання. Втім, це коштувало йому загибелі не однієї його нервової клітини. Зазвичай кажуть, час лікує, але колеги по роботі давно звернули увагу, що його ніби підмінили, він ніколи більше не буде таким, як раніше. Не можна повернути те, що назавжди залишилося в минулому. У перші місяці після трагедії вчитель англійської літератури іноді сідав у крісло і годинами свердлив поглядом давні фотографії своєї дружини, що висять на стіні. Нічого хорошого це не давало, крім нових страждань. Все ж таки курс психотерапії трохи поправив його «внутрішній стан», і, за словами літнього психотерапевта, повернув на місце його «гвинтики» і «шурупи», які були розкдиані де припало. А це саме те, чого він хотів.

– Життя на цьому не закінчується, містер Бауер, – говорив психолог, опускаючи окуляри на ніс і виразно дивлячись в очі тому, хто сидить навпроти, – ви повинні знайти в собі сили рухатися далі. Все залежить від вас.

– Я намагатимуся, доктор.

На сеансах психотерапії Ернст звернув увагу, що в останні роки його час плине якось по-особливому, навіть не плине, а ледве повзе, тоді як у перші шлюбні роки – його життя мчало на всіх можливих швидкостях. Здавалося, все захоплююче ще попереду. Якесь незвичне й дивне почуття, ніби час зараз скинув його зі свого гребеня подій, ніби лишивши на десерт. Дивне відчуття, дуже дивне.

Частина друга

Іноді спогади захльостували Ернста і змушували забути про все. Багато років тому, коли він почав зустрічатися зі своєю майбутньою дружиною, вона вже працювала в Геєннському коледжі імені Ріхтера близько двох років. Він майже одразу звернув на неї увагу. Рита з її довгою косою і великими карими очима виглядала гарненькою, милою і дуже привабливою. Як висловився Барт – один із найхуліганіших вчителів коледжу, «дівчина – самий сік, який ще не скоро прокисне». І хоча Барту слід було тримати язик за зубами, торкаючись таких делікатних тем, Ернст не міг з ним не погодитись. Рита! Меггі! Маргарита! З’ясувалося, що вони обидва закінчили університет в Віллоубрук в тому самому році, обидва свого часу пройшли  посвяту в студентське братство «пера і чорнила», обидва почали свій трудовий шлях з викладання англійської літератури, обидва провели роки в задушливих студентських гуртожитках Ембервуда і обидва перебралися в невелике містечко Геєнна (або Геєн, як його іноді називали місцеві чи то жартома, чи заради зручності, чи то з нелюбові до старої назви). Містечко на кілька тисяч жителів розкинулося біля невисоких лісових пагорбів неподалік від Ембервуд. По суті, Геєнна – це навіть не місто, а дуже велике село, принаймні таким воно здавалася Ернсту. Містечко являло собою широку головну вулицю з кількома перехрестями, білбордами, яскравими світлофорами, двоє з яких працювали через раз, та невеликий парк біля коледжу. Вітрини маленьких магазинчиків тулилися на тлі невисоких дерев’яних будинків, всі як один, пофарбованих у білий та сірий кольори. У місті крім коледжу працювали дві невеликі фабрики – меблева та макаронна, деревообробний завод, де, до речі, працювало багато мешканців міста; проте більшу частину коштів до міського бюджету приносили студенти та приїжджі, які потребували житла, продуктів, пива, клубів та кінотеатрів.

Не те щоб до знайомства з Ернстом до Рити ніхто не залицявся, але, здавалося, що вона цуралася чоловіків. Втім, це лише на перший погляд. Наприклад, молодий вчитель історії з густою, кучерявою борідкою неодноразово запрошував її на вечірні побачення під дахом літніх кафе, але в нього надто яскраво було написано на обличчі, що він хоче затягнути дівчину в ліжко і нічого більше. Вона це відчула і втекла. Інший кандидат – вчитель хімії здався їй на побаченнях надзвичайно дивним і занудним. Вона швидко пішла від нього, і була рада. Лише Ернст – юнак з густими, темними бровами та легкою неголеністю здався їй дуже цікавою людиною, та ще й її колега з англійської літератури, який, як і вона, обожнює Томаса Гарді та Вілкі Коллінз. Втім, Рита ставилася до своєї роботи дуже серйозно, можливо навіть «надзвичайно» серйозно, що, втім, не дивувало її колег. При цьому вислів «сіра миша» явно не про неї. Щодня приходячи до коледжу, вона одягала свої «вчительскі» окуляри для роботи з широкою чорною оправою і заплітала довгу косу каштанового кольору, яку вона воліла носити виключно на роботі, хоча іноді й заплітала на ніч. Її строгий діловий стиль в одязі був чимось дуже характерним, що не корелювало з її молодістю. Вона носила довгу, чорну як смола спідницю, і в цьому вона була єдиною серед дівчат, які зазвичай носили коротенькі яскраві спідниці на рівні трусиків. Рита дивилася на дівчаток з докором, але зовсім не тому, що її закриті ноги були набагато привабливішими, ніж у інших; вона вважала, що її учениці не те, щоб зобов’язані дотримуватися якогось дрес-коду, але хоча б – не виглядати занадто зухвало. Так її виховали батьки. Втім, до консервативної моралістки їй було дуже далеко. Ернст – молодий красень з довгим волоссям зумів викликати в ній живий інтерес, коли вони вперше зіткнулися в коридорі і той дуже спізнювався на урок. Вчитель англійської літератури, у якого з рук валилися книги, виглядав уособленням неквапливості та безладдя. Їй здалося це дуже кумедним; а після кількох яскравих, веселих побачень вони провели найкращу і незабутню ніч разом, яку він ще довго пам’ятав.