Переплетення - Сергій Клемін

– Рита! – схвильовано пробубнив він.

– Ернст, любий, – з радістю в голосі говорила вона, – я вже їду в аеропорт. Вночі о четвертій ранку ми вилітаємо.

– Рито, я страшенно по тобі скучив. Якби ти знала, як мені тебе не вистачає. – він готовий був розплакатися. – Вибач мені за те, що не пішов тоді з тобою на вечірку Анни Корбут. Я безглуздо вчинив.

У її голосі відчулися нотки співчуття.

– Ну, що ти, любий, не така вже й трагедія. Наступного року обов’язково сходимо. Ми ж тоді домовились про це.

– Я просто хочу сказати, що тебе дуже люблю. Ти нескінченно дорога мені, і жодні конференції не варті того, щоб жертвувати нашим сімейним благополуччям. Я… я люблю тебе, Рита. Дуже люблю.

– І я тебе люблю, любий, – вона чула, як він тихо плаче. – Ти якось змінився за ці дні. Щиро кажучи, мені приємно спостерігати ці зміни. Я не шкодую, що вийшла за тебе.

– Я шалено щасливий разом з тобою.

– Ернст, я їду трасою у бік Віллоубрук, зв’язок може перерватися. Ти не хвилюйся сильно. Скоро я повернусь, і ми знову займемося нашими хуліганськими справами. Як тобі таке, тиранозавр? – вона посміхнулася.

– Рита, люба, поверни квиток до каси і сідай в автобус або таксі.

– Що? Ти, що з глузду з’їхав?

– Я не жартую, дівчинко. Не сідай на літак. Багато хто пише про його ненадійність, тому безпечніше їхати автобусом.

– Хто пише? – обуреним голосом питала вона. – Ти хоч знаєш, що цей квиток дістався мені за всі гроші світу?

Але Ернст був непохитний і наполегливий.

– Я пам’ятаю, що він тобі дорого коштував, але довірся мені. Прошу тебе. Їдь на автовокзал. Там надійніше.

– Чорт тебе забирай, Ернст. Ти мене лякаєш! – з іншого боку слухавки збільшувався якийсь шум. Перешкоди та знову перешкоди. Говорити було все важче. Зв’язок ставав гіршим.

– Рита, зроби це заради мене! – майже кричав у слухавку Ернст. Вона не могла цього не почути. Але через пару секунд зв’язок обірвався. – Рита! – все ще продовжував звати він, хоча було зрозуміло, що це було вже безглуздо.

Ернст стояв посередині парку в оточенні ідеально рівних газонів з розкиданими книгами під ногами, довго дивлячись у небо, немов у цей момент він молився богові, що в якомусь сенсі так і було. Сльози на його щоках ще не висохли. Він наче чогось чекав. Йому дуже хотілося сподіватися, що Риту вдалося переконати, хоча в його очах вона завжди була впертою жінкою і часто все робила по-своєму. Втім, в окремих випадках Рита була слухняною дівчинкою. Залишалося сподіватися, що це буде саме той випадок.

Частина сьома

На годиннику було за десять одинадцята. За вікном гримів грім. Темні хмари огортали небо, десь блиснула блискавка, посипалися перші краплі дощу, які ритмічно стукали по даху, нагадуючи Ернсту одну зі старих пісень Чака Беррі. Він навіть знайшов це кумедним, хоча глибоко всередині страшенно нервував. Він чекав на дзвінок від Рити. Смартфон був давно поставлений на зарядку, що унеможливлювало безглузду ситуацію відключення під час розмови. Ернст Бауер ходив по кімнаті з кута в куток, час від часу кидаючи погляд на спалахи світла за вікном. Дощ тільки починав свою похмуру симфонію, хоча по теленовинам повідомили, що він припиниться вже за годину. Він чекав на дзвінок – один єдиний, найголовніший дзвінок у своєму житті. Як би йому хотілося, щоб Рита вчинила розумно: потрібно лише повернути квиток – цей чортовий клаптик паперу, який може змінити все. Звичайно, вона втратить купу грошей, але залишиться живою. Їй треба було тільки йому довіритися. У неї має бути якесь своє жіноче чуття, що так вчинити буде правильно. Завтра буде двадцяте серпня: десь в іншому часі підніметься в небо авіалайнер Jankers S 28, який опиниться в обіймах туману, підведе альтиметр, нарешті зламаються одразу кілька двигунів (пілоти дізнаються про це занадто пізно) і він звалиться на поля, не залишивши в живих нікого. Потім у FOX-новинах повідомлять про те, що слід було відкласти рейс через туман; про те, що якби не недбалість технічного персоналу при перевірці механізмів перед зльотом, всього б цього не сталося. Шматки тіл будуть розкидані по полю на кілька кілометрів, деякі залишки плоті так і не вдасться знайти. Ернст затулив обличчя руками. Йому хотілося плакати, але він стримував себе, як міг.

Пролунав довгоочікуваний дзвінок.

Смартфон вібрував, як заведений. Ернст жадібно схопив слухавку. Десь за його плечима знову блиснула блискавка.

– Рита! Ти жива?!

Вона тихо хіхікнула.

– А ти сподівався, що вже позбувся мене?

– Де ти зараз знаходишся? – з хвилюванням у голосі спитав Ернст.

– В аеропорту, звісно.

Він відчув, як у нього пересихає в горлі. Тепер слова тяглися, як липке павутиння. У руці з’явилося легке тремтіння.

Вона вирішила зробити все по-своєму, як завжди це робила.

– Рита, вперта ти жінка!

– Без паніки, вчителю, – з посмішкою продовжила вона, – так, я в аеропорту. Але тут за вікнами розігралася моторошна негода – хмари, грім, злива, град. Схоже, деякі рейси можуть скасувати.