Переплетення - Сергій Клемін

– Авжеж.

Незважаючи на те, що Віктор був абсолютно впевнений у можливості потойбічного телефонного зв’язку, і навіть наводив приклади вікової давності, що, мовляв, люди того часу намагалися спілкуватися з духами через радіо, що з’явилося; Ернст все ще був повний сумнівів. Хоча чому би й ні. У будь-якому випадку, порада Віктора була слушною. Хто б вона не була, її потрібно вивести на чисту воду.

Туман за вікном тягнувся весь день, і тільки надвечір поступово розтанув, оголивши стовбури високих дерев. Ернст вже діставав із холодильника ще одну баночку пива; здається, він втратив їм рахунок. Чомусь саме сьогодні шалено хотілося курити, хоча він кинув це робити дуже давно.

Дзвінок пролунав о пів на сьому. На екрані смартфона було видно, що дзвонить Рита. І це той номер, який вважався неробочим. Він двічі перевіряв його ще раз – і отримував той самий результат.

– Я так втомилася за сьогодні, так втомилася, – як ні в чому не бувало, казала вона. – Коледж висмоктує з мене всі соки. Жах… Я…

Ернст рішуче перебив її.

– Я все розумію, люба. Але в мене до тебе одне питання.

– Я слухаю.

– Уяви, що у нас у будинку з’явилася б твоя сестра-близнюк.

– Але в мене ніколи не було сестри, любий.

– Припустимо.

– Добре.

Ернст змінився в голосі. Рита відчула нотки його суворості.

– Як би ти змогла довести, що саме ти моя дружина, а не сестра-близнюк? Чи можеш підказати?

Рита дзвінко засміялася в слухавку.

– Сестра-близнюк? Цікаво ти вигадав. – знову пролунав дзвінкий сміх. – Ну, що ж, якщо ти просиш… – вона взяла невелику паузу. – Я не хотіла тобі про це говорити, але до твого жовтневого дня народження я приготувала подарунок, який сховала за речами у шафі в нашій спальні. Він чекає на тебе в нижньому правому кутку. Коробка синього кольору.

– Я піду та перевірю. Але тільки не вішай слухавку.

– Добре, але бачить бог, я не хотіла про це говорити раніше.

Ернст не просто побіг, а помчав до спальні. У кімнаті панував сумрак. Довгі чорні тіні падали на підлогу, перетинали єдине широке ліжко та білу шафу. Руки Бауера відчинили двері і легко намацали в темному кутку якусь м’яку шурхотку коробку. Вона ніби прилипла до рук. Блискуча шорстка коробка. Невже він не помічав її раніше? Невже всі ці роки вона лежала серед багатьох речей? Коробка була невеликою. Він здув з неї пил, швидко розпакував і відкрив. То була книга. Її запах вирвався із коробки, яка в руках Ернста здавалася капсулою часу. «Золоті яблука Сонця» Рей Бредбері. Вона добре знала, що її чоловік обожнює цього письменника. Саме такого раритетного збірника не вистачало в його колекції книг. На оповіданні «І вдарив грім» було закладено листівку з зображенням квітів, в якій було написано «Я хочу, щоб ти ріс і розвивався. З Днем народження, мій ласкавий тиранозавр!» (у дуже поодиноких випадках вона його справді так називала. Про це навряд чи знав хтось ще). Ернст мало не випустив смартфон з рук. Він безглуздо витріщився на цю книгу, ніби вона йому підморгувала.

– Дякую, Рита, за цей подарунок. Це те, що я люблю. – вилетіло в нього само собою. – Але як? Як…

– Дорогий, ти ж сам попросив.

– Ти жива! Ти... ти... жива... по-справжньому.

Голос дзвенів у трубці, як дзвоник.

– Прошу зауважити, вже чотири роки. Жива і живу поруч із тобою. До речі, через кілька днів я відлітаю в Дорно, якщо ти забув.

Ернст замислився. Страхітливі здогади про мерців, духів і привидів почали стрімко танути, як лід під променями весняного сонця. Свіжа думка яскравою блискавкою пронизала кожну нервову клітину.

– Так, ти ще не полетіла в Дорно?

– Ні. Але квиток уже куплено.

Ернст змінився в голосі.

– Стривай, Рита, скажи мені, яке сьогодні число.

– Ти не знаєш, що вже друга половина серпня і скоро розпочинаються заняття в коледжі?

– Рита, прошу тебе, число. Яке сьогодні число?

Ернст відчув легку нервозність і якийсь шурхіт по той бік слухавки, але Рита все ж таки відповіла.

– Сьогодні шістнадцяте серпня. Ти задоволений, Шерлок?

– Як добре, що ти ще не полетіла, Рита, – майже машинально промовив Ернст, і в ту ж хвилину пошкодував про сказане.

– І що тут хорошого? – обурилася вона. – День народження Анни коту під хвіст, а тепер ще хочеш залишити мене без поїздки до мами? Гарне діло. Знаєш, я зараз зайнята. Зателефоную пізніше.

– Рита, не клади слухавку, Ритааа…

Але було вже запізно. Вона кинула слухавку. Вона інколи так робила. Втім, зараз було важливе інше: йому вдалося з’ясувати день, точніше, вечір. Ернст спробував згадати її дзвінки напередодні трагедії. Точно! Як же він міг забути? Вона дзвонила йому вечорами з коледжу. Щовечора він вислуховував її численні скарги про те, який важкий був навчальний рік, як мало вона встигла прочитати запланованих книг, яке страшенно спекотне літо і щось про її маму. Шістнадцяте серпня.