Переплетення - Сергій Клемін

– Так… Я впораюся, – повідомив у слухавку її чоловік, і сам не впізнавав себе, ніби на його місці говорив хтось інший.

– Ось і чудово. Я останнім часом така балакуча. Жах.

«Жах». Вона любила говорити це слово, вживаючи його, де потрібно і де не потрібно. Ернст добре це пам’ятав.

– Рита, стривай, не клади слухавку. Ри…

Зв’язок знову обірвався і повторна спроба додзвонитися на цей номер ні до чого не призвела. Електронний автовідповідач знову підтвердив, що цей номер є неробочим.

Ернст глибоко позіхнув і задумливо почухав потилицю. Він глянув на порожню пляшку з-під пива. Єдині «ліки», які б його зараз врятували це – холодний Wоrstаiner.

Білий туман за вікном зараз нагадав йому події багаторічної давності, ніби невідомий злий геній вирішив «пожартувати» з нього, розігравши всю цю виставу. Ернст відчинив вікно і вологий, легкий, ніби квітковий запах увірвався до кімнати, обдарувавши ранковою свіжістю. У голові вчителя роїлися мішані думки. Дзвінок з того світу… Чи така шалена ця ідея? А якщо це все-таки розіграш?

– Розіграш, просто розіграш… – задумливо повторював Ернст, ніби не усвідомлюючи, що каже.

Сьогодні ввечері мала прийти в гості Нора, але Бауер скасував побачення, пославшись на те, що погано почувається і хоче якийсь час побути один. Було не так легко переконати її в тому, що він говорить правду; вона це сприйняла, ніби він намагається уникнути її компанії.

– Нора, ти ж знаєш, я люблю тебе. Але зараз я погано почуваюся. Після вихідних все відновиться, запевняю тебе.

Її голос змінився на співчутливий.

– Може, я зможу тобі допомогти. Дозволь приїхати.

– Ні, це просто втома, – Ернст впевнено промовляв кожен склад. – Цього тижня було багато роботи. Останнім часом я ледве управляюся із навантаженнями, хоча ще не вересень.

– Ну, гаразд, як знаєш.

– До речі, Нора. Одне питання.

– Що там?

– Пам’ятаєш на паралельному потоці вчилися дві дівчинки Лідія та… Віра? Вони постійно відставали за програмою. Рита була змушена з ними займатись додатково.

– Пам’ятаю. Але не скажу, що вони мої подруги.

Голос Ернста в трубці знизився.

– Де вони тепер?

– Якщо не помиляюся, одна вийшла заміж і стала домогосподаркою, зараз живе в Віллоубрук, друга давно вступила до медичного університету і, здається, працює в одній із клінік Берна. А навіщо тобі це?

Після недовгої паузи Ернст відповів, наче вибачаючись.

– Та так. Згадав про них. Як час швидко біжить. Адже всього минуло десять років. Не так уже й багато.

– Час летить, але мені здається, на тебе погано впливає погода. Щось на кшталт метеозалежності. Мабуть, тобі справді потрібний відпочинок. Від перевтоми й не такі думки полізуть.

– Так, ти права.

Ернст не хотів зараз піднімати всі ці дивні теми про примар та потойбічні дзвінки. Виглядало це трохи божевільно. Зрештою, вона просто не повірила б. Та й хто повірить? Барт? Корбут? Перрі? Хоча… Віктор Перрі. Так, так, рудоволосий доктор Перрі. Він нещодавно отримав свій перший науковий ступінь і за словом у кишеню не лізе. Думка спалахнула сама собою. Віктор – той самий худорлявий хлопець середніх років, вічно вдягнений в м’яту сорочку та брюки. Деякий час він викладав теорію літератури в одному з університетів Віллоубрук, але готичні романи раннього романтизму – це був його коник. Про містику він знав якщо не все, то дуже багато. Ернст відразу зателефонував йому і двома словами описав ситуацію. Незважаючи на те, що Віктор кудись поспішав (він завжди кудись поспішав), але анітрохи не здивувався почутому, і навіть навпаки підбадьорив свого колегу.

– Схоже, твоєму атеїзму настав кінець, – з добротою в голосі сказав Віктор. – Однак ти маєш переконатися, що вона – це саме вона. Після цього ми зможемо спокійно відкинути якесь шахрайство. Попроси її вказати на якусь схованку або щось дуже особисте.

Ернст зрадів, як дитя.

– Дякую, Віктор, гарна ідея.

– І ще... ще дещо, – після паузи Перрі продовжив, – попроси у оператора роздруківку дзвінків за останні дні. Я думаю, все стане на свої місця і…

– Я вже це зробив, – перебив його Ернст.

– Так? Цікаво.

– Відповідь оператора мене здивувала. Вони кажуть, що жодних дзвінків із її боку зафіксовано не було.

– Не було? – здивувався Віктор. – Однак!

– Так, не було. Єдине, що вони відзначили, мою дивну спробу додзвонитися на її давно неробочий номер. Я справді це робив.

– Формально виходить, що ти все вигадав. Але ти не схожий на параноїка, хоча всі пам’ятають, як ти божеволів ті перші місяці.

Ернст важко зітхнув.

– У тому й справа, Вікторе, немає жодних доказів. Втім, я радий, що ти не вважаєш мене божевільним.

– Ні, тобі ще далеко. Я думаю, ми в цих дзвінках розберемося. Розгадка десь поряд. А поки що тримай мене в курсі. І не падай духом.