Пожежник - Джо Хілл

Нельсон відкинувся на сидінні й безжурно кивнув.

— Отже, не варто турбуватися. Моїх друзів там не буде. Якщо маєш якісь сумніви, то знай, що можеш на мене покластися, — він ще трохи понасвистував мелодію «Хотів би я купити світу колу».

— Постривайте-но, — проказав Бен, але втрутилася Джеймі Клоуз.

— Містере Патчетт, хіба то не Верден-авеню зліва? Не хотілося б проґавити наш поворот.

— Точно, — кивнув Бен. — Без світла все здається інакшим.

Вони проїхали дві милі від табору Віндем і не натрапили на жодне інше авто. Сніг мирно спочивав на дорозі. Вздовж узбіч тягнулися вуличні ліхтарі, стилізовані під гасові світильники, проте жоден не горів. Єдиним освітленням був блакитний відблиск місячного сяйва на снігу.

Звернувши на Верден, вони проминули згорілу руїну аптеки CVS, понуру бетонну коробку, в якій зяяли прямокутні отвори, де колись були вікна з листового скла. Гарпер дивилася на залишки будівлі майже як на місце злочину. Аптека вигоріла, а попіл від пожежі, мов отруйний сніг, розвіяло вітром, і тепер хтозна-скільки людей через це мертві.

Верден-авеню була коротенькою бічною вулицею, де статечні маєтки в колоніальному стилі чергувалися (здавалося, цілком безладно) зі скромними будиночками-ранчо, зведеними роках десь у шістдесятих[118]. Вони загальмували перед вкритим кедровим ґонтом котеджем, газон якого був обгороджений парканом, що здіймався до рівня грудей. Бен розвернув авто в тому напрямку, звідки вони прибули, а тоді припаркувався.

Він потягнувся через Джеймі, відчинив бардачок, а тоді всівся, тримаючи в руках щось, на перший погляд схоже на велику снігову кулю. Бен поставив її на приладову панель і увімкнув: червоно-блакитний стробоскоп умить осяяв вулицю кольоровими спалахами, наче машина для пінболу.

Бен повернувся, щоб глянути на заднє сидіння.

— Нельсоне, тебе я поставлю он там, за огорожею. Не висовуйся. Потому як Мінді зробить виклик, вони з сестрою сховаються на задніх сидіннях. Джеймі, ти і я стоятимемо спереду, зустрінемо тих, хто об’явиться. Станеш із пасажирського боку авто, постарайся зійти за копа. Я стану серед дороги. Тільки-но вони побачать блимавки, вилізуть з машини, щоб побачити, що відбувається. Я накажу їм лягти на землю, склавши руки за голови. Нельсоне, то буде твій сигнал для виходу. Свисни, дай їм зрозуміти, що ми обступили їх з обох боків. Жодних проблем не має виникнути, тільки-но вони зрозуміють, що їх оточили. У багажнику два речмішки і пінопластовий термобокс із льодом, для речей, які треба тримати в холоді. Мінді та Гарпер завантажуватимуть туди все, а решта наглядатимуть за тими, хто прибуде на виклик, — Бен переводив погляд з Нельсона на Джеймі, ретельно вдивляючись кожному в очі. — Ставимося до них з повагою та розумінням. Жодних криків. Жодної лайки. Жодних «Сядь лядською дупою на землю, бо лядську голову рознесу». Зрозуміли? Поводимося спокійно ми, поводяться спокійно вони. — Бен зиркнув на Мінді. — Готова? Знаєш, що казатимеш?

Мінді кивнула, з серйозністю дитини, якій довірили берегти таємницю.

— Готова.

Передні сидіння від задніх відгороджувала надміцна дротяна сітка, але Бен спромігся передати телефон крізь вузеньку щілину по центру. Мінді увімкнула його. Маленький вогник екрана заповнив задню частину авто яскравим сяйвом. Колись Гарпер думала, що осяяний м’яким світлом екран уособлює Майбутнє. Тепер вона зловила себе на думці, що ніщо в цілому світі так не нагадує їй про Минуле.

Мінді глибоко вдихнула, зважуючись. Її обличчя напружилося, підборіддя затремтіло від емоцій, певно, від болісного спогаду. Вона набрала 911.

— Так? Так? Мене звати Мінді Скіллінґ, — вона видихнула, уривчасто дихаючи й ледве стримуючись, щоб не заплакати. — Верден-авеню, десять. Десять. Верден. Будь ласка, мені потрібна швидка допомога. Здається, в мого батька серцевий напад, — з її ока викотилася сльоза, стікаючи блискотливою цівкою. — По мобільному. Наземна лінія вже кілька тижнів не працює. Йому шістдесят сім. Він лежить. Він у вітальні, на підлозі. Його знудило кілька хвилин тому, — знову розпачлива тиша. — Ні, я не з ним. Довелося вибігти, щоб зловити сигнал. Хтось буде? Швидка приїде? Прошу, пришліть когось.

Немов звіддалік, Гарпер чула притлумлений голос, що лунав зі слухавки: квак-квак, наче балаканина дорослих у мультиках про Чарлі Брауна[119].

— Ні. Жоден з нас не має драконячої луски. Ми нормальні. Тато нікого до нас не підпускає. І виходити теж не дозволяє. Через це ми й сварилися, коли в нього... Господи Боже. Я гарчала на нього, він спробував піти геть, я пішла за ним слідом, скиглила й скиглила, а тоді він схопився за шию. Лишенько, яка ж я дурепа.

Гарпер помітила, як Нельсон кліпає крізь сльози, уважно спостерігаючи за дівчиною.

— Будь ласка, приїдьте. Покваптеся. Не дайте таткові померти. Верден, десять. Будь ласка, будь ласка, будь... — Мінді урвала розмову, натиснувши кнопку відбою.

Вона провела великим пальцем під одним оком, тоді під іншим, витираючи сльози. Мінді зітхнула — слізно, заплакано — але на обличчя вже повернувся вираз милої безтурботності. Вона передала телефон на переднє сидіння.

— Мені завжди добре виходило плакати за командою, — мовила Мінді. — Ви не повірите, скільки вакансій відкривається перед вами, якщо ви здатні заплакати, коли треба. Реклама страхових. Ролики про алергію. Відео для підтримки Дня матері.

— Надзвичайно, — голос Нельсона бринів від хвилювання. — Я ледь сам не розплакався.

Мінді чмихнула, витерла руки об рожеві вологі щоки.

— Дякую.

Бен кивнув до Джеймі.

— Тепер наш вихід на сцену. Нумо, час братися до роботи.

Бен та Джеймі повилазили з авто, тоді Джеймі відчинила задні дверцята, щоби вислизнув Нельсон. Коли той випростався біля машини, Джеймі пристукнула двері. Якщо за наступні кілька хвилин їх усіх повбивають, то Гарпер і Мінді опиняться у пастці патрульного авто. У Мінді принаймні була зброя — маленький посріблений пістолет 22-го калібру. Коли Мінді здатна зіграти озброєну бандитку так само вміло, як розбиту горем доню, то вони все-таки мають шанс, подумала Гарпер.

— Плакати легко, — провадила Мінді. Гарпер здалося, що говорить вона не до неї. Натомість, здавалося, вона звертається до спорожнілого авто, наче й не помічаючи, що решта вже повиходили. — Принаймні мені. Як на мене, то важче вдавати щиру радість — сміятися так, наче й справді почуваєшся щасливим. Ну, а найважче — це померти перед натовпом людей. Якось мені довелося зіграти сцену смерті, я була Офелією... ті п’ять хвилин були найжахливішим моїм досвідом на сцені. Я чула, як люди хихочуть з мене. Не встигла сцена скінчитися, а я вже ловила себе на думці, що краще б я й справді померла.

Гарпер простежила поглядом за Беном та Джеймі, які вийшли й стали перед машиною. Світло