Війна і мир - Толстой Лев

Je suis très contente de vous voir3,— сказала вона до П'єра в той час, як він цілував її в руку, Вона знала його дитиною, і тепер дружба його з Андрієм, йоге нещастя з дружиною, а головне, його добре, просте обличчя привернули її до нього. Вона дивилася на нього своїми чудесними променистими очима і, здавалось, казала: "Я вас дуже люблю, але, будь ласка, не смійтеся з моїх-". Обмінявшись першими фразами привітання, вони сіли.

— А, і Іванушка тут,— сказав князь Андрій, показуючи усмішкою на молодого прочанина.

— André! — благально сказала княжна Марія.

— Il faut que vous sachiez que c'est une femme4,—сказав Андрій до П'єра.

— André, au nom de dieu!6 — повторила княжна Марія. Видно було, що глузливе ставлення князя Андрія до прочан

і марне заступництво за них княжни Марії були звичні, усталені між ними взаємини.

— Mais, ma bonne amie,— сказав князь Андрій,— vous devriez au contraire m'être reconaissante de ce que j'explique à Pierre votre intimité avec ce jeune homme6.

— Vraiment? 7 — сказав П'єр зацікавлено і серйозно (за що особливо вдячна йому була княжна Марія), вдивляючись крізь окуляри в обличчя Іванушки, який, зрозумівши, що йшлося про нього, хитрими очима оглядав усіх.

Княжна Марія зовсім даремне зніяковіла за своїх. Вони анітрохи не торопіли. Старенька, опустивши очі, але cftoca позираючи на прибулих панів, перекинувши чашку вверх дном на блюдечку й поклавши біля неї обкусану грудочку цукру, спокійно і нерухомо сиділа у своєму кріслі, чекаючи, щоб їй запропонували

1 — Що таке

2 — Андрюша, чому ти не попередив мене? 8 — Дуже рада вас бачити. Дуже рада,

4 — Ти знаєш, це жінка,

5 — Андрюша, ради бога!

6 — Але, мій добрий друже, ти б мала бути вдячна мені за те, що я пояснюю П'єру твою інтимність з цим молодиком.

7 — Справді?

ще чаю. Іванушка, попиваючи'з блюдечка, спідлоба лукавими жіночими очима дивився на молодих людей.

— Де, в Києві була? — спитав князь Андрій стару.

— Була, батечку,—відповіла балакуча стара,— на саме різдво сподобилася в угодників причащатися святих небесних таїн. А тепер з Колязіна, батечку, благодать велика відкрилася...

— А Іванушка що, з тобою?

— Я сам по собі йду, благодійнику,— намагаючись говорити басом, сказав Іванушка.— Тільки в Юхнові з Палаженькою зійшлися...

Палаженька перебила свого товариша; їй, видно, хотілося розповісти те, що вона бачила.

— У Колязіні, батечку, велика благодать відкрилася.

— Що, мощі нові? — спитав князь Андрій.

— Годі-бо, Андрію,— сказала княжна Марія.— Не розповідай, Палаженько.

— Ні... що це ти, матінко, чому не розповідати? Я його люблю. Він добрий. Від бога обдарований, він мені, благодійник, десять карбованців дав, я пам'ятаю. Як була я в Києві, і каже мені Кирюша, юродивий — істинно божий чоловік, зиму й літо босий ходить. Чого ходиш, каже, не по своєму місцю, до Колязіна йди, там образ чудотворний, матінка пресвята богоро-диця відкрилася. Я по тих словах попрощалася з угодниками й пішла...

Усі мовчали, тільки прочанка говорила розміреним голосом, втягаючи в себе повітря.

— Прийшла, батечку мій, люди мені й кажуть: благодать велика відкрилася, у матінки пресвятої богородиці миро зі щічки капає...

— Ну, добре, добре, потім розкажеш,— червоніючи, сказала княжна Марія.

— Дозвольте спитати її,— сказав П'єр.— Ти сама бачила?— спитав він.

— Аякже, батечку, сама сподобилася. Сяйво таке на лику, ніби світло небесне, і зі щічки в матінки так і капає, так і капає...

— Та це ж обман,— наївно сказав П'єр, який уважно слухав розповідь прочанки.

— Ой, батечку, що ти говориш! — з жахом сказала Палаженька, обертаючись до княжни Марії по захист.

— Це ж обдурюють народ,— повторив він.

— Господи Ісусе Христе,— хрестячись, сказала прочанка.— Ох, не говори, батечку. Так ось один анарал не вірив, сказав "Ченці обдурюють", та як сказав, так і осліп. І приснилось йому, що приходить до нього матінка Печерська й каж$: "Увіруй в мене, я тебе зцілю". От і став проситися: повези та й повези мене до неї. Це я тобі істинну правду кажу, сама бачила. Привезли його, сліпого, просто до неї; підійшов, упав, каже: "Зціли! віддам тобі,— каже,— що цар дарував". Сама бачила, батечку, зірка в ній так î вправлена. Що ж,— прозрів! Гріх так казати. Бог покарає,— повчально звернулась вона до П'єра.

— Як же та зірка в образі опинилася? — спитав П'єр.

— Звання генерала й матінці надали? — сказав князь Андрій, усміхаючись.

Палаженька раптом зблідла і сплеснула руками.

— Батечку, батечку, гріх тобі, у тебе син! —заговорила вона, з блідої раптом стаючи яскравочервоною.

— Батечку, що ти таке сказав, хай тобі бог простить.— Вона перехрестилася.— Господи, прости йому. Матінко, що ж це?..— звернулась вона до княжни Марії. Вона встала і; мало не плачучи, почала складати свою торбину. їй, видно, було і страшно, й соромно, що вона користалася благодіянням у домі, де могли говорити це, і шкода, що треба було тепер втратити благодіяння цього дому.

— Ну навіщо це вам? — сказала княжна Марія.— Чого ви прийшли до мене?..

— Ні, таж я жартую, Палаженько,— сказав П'єр.— Princesse, ma parole, je n'ai pas voulu l'offenser1, я так тільки. Ти не думай, я пожартував,— казав він, ніяково усміхаючись і бажаючи загладити свою вину.

Палаженька зупинилася недовірливо, але в П'єровому обличчі було таке щире каяття і князь Андрій так лагідно дивився то на Палаженьку, то на П'єра, що вонач потрохи заспокоїлась.

XIV

Прочанка заспокоїлась і, знову наведена на розмову, довго потім розповідала про отця Амфілохія, який провадив таке святе життя, що від ручки його ладаном пахло, і про те, як знайомі їй ченці в останню її мандрівку до Києва дали їй ключі від печер і як вона, взявши з собою сухариків, дві доби пробула в печерах з угодниками. "Помолюся одному, почитаю, піду до другого. Посплю, знову піду поцілую; і така, матінко, тиша, благодать така, що й на світ божий виходити не хочеться".

П'єр уважно і серйозно слухав її. Князь Андрій вийшов з кімнати. І слідом за ним, покинувши божих людей допивати чай, княжна Марія повела П'єра до вітальні.

— Ви дуже добрі,— сказала вона йому.

— Ой, я, далебі, не думав образити її, я так розумію і висока ціню ці почуття.

Княжна Марія мовчки подивилась на нього і ніжно усміхнулася.

— Я ж вас давно знаю і люблю, як брата,— сказала вона.— Ну, як вам Андрій? — спитала вона квапливо, не даючи йому

1 Княжно, я, далебі, не хотів її образити.

часу сказати що-небудь у відповідь на її привітні слова.— Він дуже непокоїть мене. Здоров'я його взимку краще, але минулої весни рана відкрилася, і лікар сказав, що він повинен їхати лікуватися. І морально я дуже боюсь за нього. Він не такий характер, як ми, жінки, щоб вистраждати і виплакати своє горе. Він у собі носить його. Сьогодні він веселий і бадьорий, але це ваш приїзд так вплинув на нього: він рідко буває таким. Якби ви могли умовити його поїхати за кордон! йому потрібна діяльність, а це рівне, тихе життя губить його. Інші не помічають, а я бачу.

О десятій годині офіціанти кинулись до ґанку, почувши бу-' бонці екіпажа старого князя. Князь Андрій і П'єр теж вийшли на ґанок.

— Це хто? — спитав старий князь, вилазячи з карети й побачивши П'єра.

— А! дуже радий! цілуй,— сказав він, дізнавшись, хто був незнайомий молодий чоловік.

Старий князь був у гарному настрої і ласкаво обійшовся з П'єром.

Перед вечерею князь Андрій, повернувшись назад до батькового кабінету, застав старого князя в гарячій суперечці з П'єром. П'єр доводив, що настане час, коли не буде більш війни. Старий князь, глузуючи з нього, але не сердячись, заперечував його думку.

— Кров із жил випусти, води налий, тоді війни не буде. Бабські дурниці, бабські дурниці,— промовив він, але все ж лагідно поплескав П'єра по плечу і підійшов до стола, біля якого князь Андрій, явно не бажаючи заходити в розмову, перебирав 'папери, що їх князь привіз з міста. Старий князь підійшов до нього і почав говорити про справи.

— Предводитель, Ростов граф, половини людей не доставив. Приїхав до міста, надумав кликати на обід,— я йому такого обіду дав... А ось подивись оце... Ну, брат,— звернувся князь Микола Андрійович до сина, плескаючи по плечу П'єра,— молодець твій приятель, я його полюбив! Запалює мене. Інший і розумно говорить, а слухати не хочеться, а він і бреше, та запалює мене, старого. Ну, ідіть, ідіть,— сказав він,— може, прийду, за вечерею вашою посиджу. Знову посперечаюся. Мою дурку, княжну Марію, полюби,— прокричав він до П'єра з дверей.

П'єр тепер лише, у свій приїзд до Лисих Гір, оцінив усю силу і принадність своєї дружби з князем Андрієм. Ця принадність виявилася не так у його взаєминах з ним самим, як у взаєминах з усіма рідними й домашніми. П'єр із старим суворим князем і з лагідною й боязкою княжною Марією, незважаючи на те, що він їх майже не знав, почував себе відразу давнім другом. Вони всі вже любили його. Не тільки княжна Марія, зачарована його лагідним ставленням до прочан, дуже променистим поглядом дивилась на нього, але й маленький, річний

князь Микола, як звав дід, усміхнувся до П'єра і пішов до нього на руки. Михайло Іванович, m-lle Bourienne з радісними усмішками дивились на нього, коли він розмовляв зі старим князем.

Старий князь вийшов вечеряти: це було, очевидно, для П'єра. Він був з ним у ці два дні його перебування в Лисих Горах дуже й дуже привітний і казав йому приїжджати до нього.

Коли П'єр поїхав і зійшлися всі члени сім'ї, про нього стали говорити, як це завжди буває після від'їзду нової людини, і, як це рідко буває, всі говорили про нього лише гарне.

XV

Повернувшись цього разу з відпустки, Ростов вперше відчув і взнав, який міцний був його зв'язок з Денисовим і з усім полком.

Коли Ростов під'їжджав до полку, він почував щось подібне до того, що він почував, під'їжджаючи до Поварського дому. Коли він побачив першого гусара в розстебнутому мундирі свого полку, коли він упізнав рудого Дементьева, побачив конов'язі рижих коней, коли Лаврушка радісно вигукнув до свого пана: "Граф приїхав!" і патлатий Денисов, який спав до того в ліжку, вибіг з землянки, обняв його і офіцери зійшлись до нього,— Ростов почував те саме, що почував він, коли його обнімала мати, батько і сестри, і сльози радості, підступивши йому до горла, перешкодили йому говорити.