Війна і мир - Толстой Лев

Я сам не впізнав би себе.

— Так, дуже, дуже ми змінилися з того часу,— сказав князь Андрій.

— Ну, а ви? — питав П'єр.— Які ваші плани?

— Плани? — іронічно повторив князь Андрій.— Мої плани?— повторив він, ніби дивуючись із значення такого слова.— Та ось бачиш, будуюся, хочу на той рік переїхати зовсім...

П'єр мовчки, пильно вдивлявся в постаріле Андрійове обличчя.

— Ні, я питаю...— сказав П'єр, та князь Андрій перебив його:

— Та що про мене говорити... розкажи ж, розкажи про свою мандрівку, про все, що там наробив у своїх маєтках.

П'єр почав розповідати про те, що він зробив у своїх маєтках, намагаючись якомога більше приховати свою участь у здійснених поліпшеннях. Князь 'Андрій кілька разів наперед підказував П'єру те, що він розповідав, наче все те, що зробив П'єр, було давно відомою історією, і слухав не тільки не з інтересом, а навіть ніби соромлячись за те, що розповідав П'єр.

П'єру стало ніяково і навіть важко в товаристві свого друга. Він замовк.

— А ось що, друже мій,— сказав князь Андрій, якому, очевидно, було теж важко й незручно з гостем,— я тут на бівуаках, приїхав лише подивитися. Сьогодні я їду знову до сестри. Я тебе познайомлю з ними. Та ти, здається, знайомий,— сказав він, явно розважаючи розмовою гостя, з яким він не почував тепер нічого спільного.— Ми поїдемо по обіді. А тепер — хочеш подивитися мою садибу? — Вони вийшли і проходили до обіду, розмовляючи про політичні новини та про спільних знайомих, як люди не дуже близькі один одному. З певним пожвавленням і інтересом князь Андрій говорив лише про нову садибу, яку він обладнував, та про будівництво, але й тут серед розмови, на риштованні, описуючи П'єру майбутнє розташування будинку, князь Андрій раптом зупинився.— А втім, тут нема нічого цікавого, ходім обідати та й поїдемо.— За обідом зайшла розмова про П'єрове одруження.

— Я дуже здивувався, почувши про це, — сказав князь Андрій. П'єр почервонів так само, як він червонів завжди при цьому,

і квапливо промовив:

— Я вам розкажу коли-небудь, як це все сталося. Але ви знаєте, що всьому цьому кінець і назавжди.

— Назавжди? — сказав князь Андрій.— Назавжди нічого не буває.

— Але ви знаєте, як це все кінчилося? Чули про дуель?

— Так, ти пройшов і через це.

— Одно, за що я хвалю бога, це за те, що я не вбив цієї людини,— сказав П'єр.

— Чому ж? — сказав князь Андрій.— Убити кляту собаку навіть дуже добре.

— Ні, вбити людину недобре, несправедливо...

— Чому ж несправедливо? — повторив князь Андрій.— Що справедливо і несправедливо — про це не дано судити людям. Люди завжди помилялись і будуть помилятись, і найбільше в тому, що вони вважають справедливим і несправедливим.

— Несправедливе те, що є злом для іншої людини,— сказав П'єр, з задоволенням почуваючи, що вперше з часу його приїзду князь Андрій жвавішав і починав говорити і хотів висловити все те, що зробило його таким, яким він був тепер.

— А хто тобі сказав, що таке зло для іншої людини? — спитав він.

— Зло? Зло? — сказав П'єр.— Ми всі знаємо, що таке зло^ для себе.

— Так, ми знаємо, але те зло, яке я знаю для себе, я не можу зробити іншій людині,— дедалі жвавішаючи, казав князь Андрій, очевидно, бажаючи висловити П'єру свій новий погляд на речі. Він • говорив по-французькому.— Je ne connais dans la vie que maux bien réels: c'est le remord et la maladie. Il n'est de bien que l'absence de ces maux1. Жити для себе, уникаючи лише цих двох зол, ось уся моя мудрість тепер.

— А любов до ближнього, а самопожертва? — заговорив П'єр.— Ні, я з вами не можу погодитись! Жити тільки так, щоб-не робити зла, щоб не розкаюватись, цього мало. Я жив так, я жив для себе і занапастив своє життя. І тільки тепер, коли я живу, принаймні намагаюся (зі скромності виправився П'єр) жити для інших, тільки тепер я зрозумів усе щастя життя. Ні, я не згоден з вами, та й ви не думаєте того, що говорите.— Князь Андрій мовчки дивився на П'єра і глузливо усміхався.

— Ось побачиш сестру, княжну Марію. З нею ви зійдетеся,— сказав він.— Може, ти маєш рацію для себе,— говорив він далі, помовчавши трохи,— але кожен живе по-своєму; ти жив для себе і цим, кажеш, мало не занапастив свого життя, а щастя зазнав лише тоді, коли почав жити для інших. А я пережив протилежне. Я жив для слави. (А що таке слава? Та сама любов до інших, бажання зробити для них що-небудь, бажання їхньої похвали.) Отже я жив для інших, і не майже, а зовсім погубив своє життя. І з того часу став спокійнішим, відколи живу для самого себе.

— Та як же жити для самого себе? — у запалі спита*в П'єр.— А син, а сестра, а батько?

— Та це все той самий я, це не інші,— сказав князь Андрій,— а інші, ближні, le prochain, як ви з княжною Марією називаєте, це головне джерело омани і зла. Le prochain2 — це ті твої київські селяни, яким ти хочеш зробити добро.

1 — Я знаю в житті лише два справжніх нещастя: муки совісті й недуга. З щастя є лише відсутність цих двох зол.

2 ближні

Т він подивився на П'єра глузливо-задирливим поглядом. Він, очевидно, викликав П'єра.

— Ви жартуєте,— дедалі більш гаряче говорив П'єр.— Які ж можуть бути омана і зло в тому, що я бажав (дуже мало й погано здійснив, але бажав) зробити добро, та й зробив хоч дещо? Яке ж може бути зло в тому, що нещасні люди, наші селяни, люди, такі ж, як і ми, що виростають і помирають, розуміючи бога і правду лише як обряд та безглузду молитву, повчатимуться у втішливих віруваннях майбутнього життя, відплати, нагороди, утіхи? Які ж зло і омана в тому, що я дам притулок старому, лікаря і лікарню людям, які помирають від хвороби без допомоги, коли так легко матеріально допомогти їм? І хіба не відчутне, не безперечне благо в тому, що я дам відпочинок і дозвілля селянинові, жінці з дитиною, які не мають ні вдень ні вночі спокою?..— говорив П'єр квапливо і шепеляво.— І я це зробив, хоч погано, хоч мало,— але зробив дещо для цього, і ви не тільки не викличете в мені зневіри в тому, що я зробив добре, але й не переконаєте, що ви самі цього не думаєте. А головне,— говорив далі П'єр,— я ось що знаю, і я знаю напевно: то втіха робити це добро є єдине справжнє щастя життя.

— Справді, якщо так поставити питання, то це інша річ,— сказав князь Андрій.— Я будую дім, насаджую сад, а ти лікарні. І те, і це може правити за проводження часу. А що справедливо, що добре — полиш на розсуд того, хто все знає, а не на наш. Ну, ти хочеш сперечатися,— додав він,— ну, давай.— Вони вийшли з-за столу й сіли на ґанку, що правив за балкон.

— Ну, давай сперечатися,— сказав князь Андрій.— Ти кажеш: школи,— говорив він далі, загинаючи палець,— повчання і таке інше, тобто ти хочеш вивести його,— сказав він, показуючи на селянина, що скинув шапку і проходив повз них,— з його тваринного стану і дати йому моральні потреби,—а мені здається, що єдино-можливе щастя—є щастя тваринне, а ти його якраз хочеш відібрати в селянина. Я заздрю йому, а ти хочеш його зробити мною, але не давши йому моїх достатків. Друге ти кажеш: полегшити його працю. А на мою думку, праця фізична для нього є такою ж необхідністю, такою ж умовою його існування, як для мене і для тебе праця розумова. Ти не можеш не думати. Я лягаю спати о третій годині, мені приходять думки, і я не можу заснути, перевертаюся з боку на бік, не сплю до ранку тому, що я думаю і не можу не думати, як він не може не орати, не косити; інакше він піде до шинку або захворіє. Як я не перенесу його страшної фізичної праці, а помру через тиждень, так він не перенесе мого фізичного неробства, він розтовстіє і помре. Третє... що, пак, ти ще сказав?

Князь Андрій загнув третього пальця.

— Ах, так, лікарні, ліки. В нього удар, він помирає, а ти пустив йому кров, вилікував. Він калікою ходитиме десять років, для всіх буде тягарем. Багато спокійніше і простіше йому

померти. Інші народяться, і так їх багато. Якби ти шкодував, що в тебе лишній робітник пропав,— як я дивлюсь на нього, а то ти з любові ж до нього хочеш лікувати його. А йому цього не треба. Та й потім, що за уявлення, що медицина кого-небудь коли-небудь виліковувала! Убивати — так! — сказав він, злісно насупившись і одвернувшись од П'єра.

Князь Андрій висловлював свої думки так ясно і чітко, що видно було — він не раз думав про це, і він говорив охоче і швидко, як людина, яка довго не говорила. Погляд його жвавішав тим більше, чим безнадійніші були його міркування.

— Ой, це жах, це жах! —сказав П'єр.—Я не розумію тільки— як можна жити з такими думками. На мене находили такі самі хвилини, це недавно було, в Москві і в дорозі, але тоді я опускаюся до такої міри, що я не живу, усе мені гидке... головне, я сам. Тоді я не їм, не вмиваюся... ну, як же ви?..

— Чому ж не вмиватися, це неохайно,— сказав князь Андрій.— Навпаки, треба намагатися зробити своє життя якнай-приємнішим. Я живу — і в цьому не винен; отже треба як-небудь найкраще, нікому не заважаючи, дожити до смерті.

— Ну що ж вас спонукає жити з такими думками? Сидітимеш не рухаючись, нічого не розпочинаючи...

— Життя й так не дає спокою. Я б радий нічого не робити, а ось, з одного боку, дворянство тутешнє удостоїло мене честі обрання предводителем; я насилу відкараскався. Вони не могли зрозуміти, що в мені нема того, чого треба, нема цієї певної добродушної і заклопотаної пошлості, що потрібна для цього. Потім ось цей будинок, який треба було збудувати, щоб мати свій куток, де можна бути спокійним. Тепер ополчення.

— Чому ви не служите в армії?

— Після Аустерліца! — понуро сказав князь Андрій.— Ні, Красно дякую; я дав собі слово, що служити в діючій російській армії я не буду. І не буду. Якби Бонапарте стояв тут, під Смоленськом, загрожуючи Лисим Горам, і тоді я не служив би в російській армії. Ну, то я тобі казав,— заспокоюючись, говорив далі князь Андрій.— Тепер ополчення, батько головнокомандуючим третього округу, і єдиний спосіб у мене уникнути служби — бути при ньому.

— Отже, ви служите?

— Служу.— Він помовчав трохи.

— То чому ж ви служите?

— А ось чому. Батько мій один з найвизначніших людей своєї епохи. Але він стає старим, і він не то що жорстокий, а занадто діяльного характеру. Він страшний своєю звичкою до необмеженої влади і тепер цією владою, даною від государя головнокомандуючим над ополченням Якби я на дві години спізнився два тижні тому, він повісив би протоколіста в Юхнові,— сказав князь Андрій з усмішкою.— Отже, я служу тому, що, крім мене, ніхто не має впливу на батька, і я де-не-де врятую його від вчинку, від якого б він потім мучився.

— А, ну отже бачите!

— Так, mais ce n'est pas comme vous l'entendez— говорив далі князь Андрій.— Я анітрохи добра не бажав і не бажаю цьому мерзотникові-протоколісту, який украв якісь чоботи в ополченців; я навіть дуже був би радий бачити його повішеним, але мені жаль батька тобто знов-таки себе ж.

Князь Андрій говорив з усе більшим запалом.