Війна і мир - Толстой Лев
Заглянувши в двері, Ростов побачив, що хворі й поранені лежали там на підлозі, на соломі й шинелях.
— А можна ввійти подивитися? — спитав Ростов.
— Що ж дивитися? — сказав фельдшер. Але саме тому, що фельдшер, очевидно, не хотів туди впустити, Ростов увійшов у солдатські палати. Запах, з яким він уже обвик в коридорі, тут був ще сильніший. Запах цей тут був трохи інший: він був різкіший; і відчувалося, що саме звідси ось він і походив.
У довгій кімнаті, яскраво освітленій сонцем крізь великі вікна, в два ряди, головами до стін, залишаючи прохід посередині, лежали хворі й поранені. Здебільшого вони були в забутті і не звернули уваги на тих, що ввійшли. Ті, що були при пам'яті, всі підвелися або підняли свої худі, жовті обличчя і всі з однаковим виразом надії на допомогу, докору і заздрості на чуже здоров'я, не зводячи очей, дивилися на Ростова. Ростов вийшов на середину кімнати, заглянув у розчинені двері сусідніх кімнат і з обох боків побачив те ж саме. Він зупинився, мовчки оглядаючись круг себе. Він зовсім не сподівався бачити таке. Перед самим ним лежав майже поперек середнього проходу, на голій підлозі, хворий, певне козак, бо волосся в нього було обстрижене під скобку. Козак цей лежав горілиць, розкинувши величезні руки й ноги. Обличчя в нього було багрово-червоне, очі зовсім увійшли під лоб, так що видно було лише білки, і на босих ногах його і на руках, ще червоних, жили напнулись, як мотузки. Він стукнувся потилицею об підлогу І щось хрипко промовив і став повторювати це слово. Ростов прислухався до того, що він казав, і розібрав оте повторюване слово. Слово те було: попити — пити — попитиі Ростов оглянувся, шукаючи того, хто б міг покласти на місце цього хворого й дати йому води.
— Хто тут доглядає хворих? — спитав він фельдшера. У цей час з сусідньої кімнати вийшов, відбиваючи крок, фурштатський солдат, лікарняний служитель, і виструнчився перед Ростовим.
— Здравія бажаю, ваше високоблагородіє! — прокричав цей солдат, витріщивши очі на Ростова і, очевидно, вважаючи його за лікарняне начальство.
— Забери ж його, дай йому води,— сказав Ростов, показуючи на козака.
— Слухаю, ваше високоблагородіє,— з задоволенням промовив солдат, ще старанніше витріщаючи очі і витягаючись, але не рухаючись з місця.
"Ні, тут нічого не вдієш",— подумав Ростов, опустивши очі, і хотів уже виходити, але з правого боку він почував спрямований на себе значущий погляд і оглянувся на нього. Майже в самому кутку на шинелі сидів з жовтим, як кістяк, худим, суворим обличчям і з неголеною сивою бородою старий солдат і невідступно дивився на Ростова. З одного боку сусід старого солдата щось шептав йому, показуючи на Ростова. Ростов зрозумів, що старий хоче про щось попросити його. Він підійшов ближче і побачив, що в старого була зігнута лише одна нога, а другої зовсім не було вище коліна. Другий сусід старого нерухомо лежав з закинутою головою досить далеко від нього; це був молодий солдат з восковою блідістю на кирпатому, вкритому ще ластовинням, обличчі і з закоченими під повіки очима. Ростов подивився на кирпатого солдата, і мороз пробіг по його спині.
— Але ж цей, здається...— звернувся він до фельдшера.
— Уже ж як просили, ваше благородіє,— сказав старий солдат з тремтінням нижньої щелепи.— Ще вранці кінчився. Адже теж люди, а не собаки...
— Зараз пришлю, заберуть, заберуть,— квапливо промовив фельдшер.— Прошу, ваше благородіє.
— Ходім, ходім,— поспішно сказав Ростов і, опустивши очі й зіщулившись, намагаючись пройти непоміченим крізь стрій цих докірливих і заздрих очей, спрямованих на нього, вийшов з кімнати.
XVIII
Пройшовши коридор, фельдшер увів Ростова в офіцерські палати; це були три кімнати з розчиненими дверима. В кімнатах цих були ліжка; поранені і хворі офіцери лежали й сиділи на них. Деякі в лікарняних халатах ходили по приміщенні. Перший, хто зустрівся Ростову в офіцерських палатах, був маленький, худий чоловік без руки, у ковпаку і лікарняному халаті, який з закушеною люлечкою ходив по першій кімнаті. Ростов, вдивляючись у нього, намагався згадати, де він його бачив.
— От де бог дав побачитися,— сказав маленький чоловік.— Тушин, Тушин — пам'ятаєте, довіз вас під Шенграбеном? А мені шматочок відрізали, ось...— промовив він усміхаючись, показуючи на порожній рукав халата.— Василя Дмитровича Денисова шукаєте? Сусід по кімнаті! — сказав він, почувши, кого треба було Ростову.— Тут, тут,— і Тушин повів його до другої кімнати, з якої чутно було регіт декількох чоловік.
"І як вони* можуть не тільки реготати, але жити тут?" — думав Ростов, все ще чуючи цей запах мертвого тіла, якого він набрався ще в солдатському госпіталі, і все ще бачачи круг себе ці заздрісні погляди, що проводили його з обох боків, і обличчя цього молодого солдата з закоченими очима.
Денисов, з головою накрившись ковдрою, спав на ліжку, хоч була вже дванадцята година дня.
— А, Ростов? Здоров, здоров! — вигукнув він все тим самим голосом, як бувало і в полку;, але Ростов з сумом помітив, як з-за цієї звичної розв'язності та жвавості якесь нове, погане, затаєне почуття проглядало у виразі обличчя, в інтонаціях і словах Денисова.
Рана його, незважаючи на свою незначність, все ще не загоювалась, хоч уже минуло шість тижнів, як його було поранено. В обличчі його була та сама бліда опухлість, що була й на всіх обличчях у госпіталі. Та не це вразило Ростова; його вразило те, що Денисов наче не радий був з його одвідин і вимушено усміхався до нього. Денисов не розпитував ні про полк, ні про загальний хід справ. Коли Ростов говорив про це, Денисов не слухав.
Ростов помітив навіть, що Денисову неприємно було, коли йому нагадували про полк і взагалі про те, інше, вільне життя, що точилося поза госпіталем. Він, здавалося, намагався забути те колишнє життя і цікавився лише своєю справою з провіантськими чиновниками. На запитання Ростова, в якому стані була справа, він зараз же витягнув з-під подушки папір, одержаний з комісії, і свою чорнову відповідь на нього. Він пожвавішав, почавши читати свій папір, і особливо давав помітити Ростову ущипливі речі, які він у цьому папері говорив своїм ворогам. Госпітальні товариші Денисова, що були оточили Ростова — новоприбулу з вільного світу людину,— стали потрохи розходитись, як тільки Денисов почав читати свій папір. По їх обличчях Ростов зрозумів, що всі ці добродії вже не раз чули всю цю історію, яка встигла вже їм набриднути. Лише сусід по ліжку, товстий улан, сидів на своїй койці і, понуро насупившись, курив люльку, та маленький Тушин без руки не переставав слухати, несхвально похитуючи головою. Посеред читання улан перебив Денисова.
— А на мою думку,— сказав він, звертаючись до Ростова,— треба просто просити государя про помилування. Тепер, кажуть, нагороди будуть великі, і, певне, простять...
— Мені просити государя.! — сказав Денисов голосом, якому він хотів надати колишньої енергії і запалу, але який звучав непотрібною роздратованістю.— Про що? Якби я був розбійником, я просив би милості, а то мене судять за те, що виводжу на чисту воду розбійників. Хай судять, я нікого не боюсь; я чесно служив цареві і вітчизні, і я не крав! І мене розжалувати, і... Слухай, я так прямо й пишу їм, ось і'пишу: "якби я був казнокрадом..."
— Вдало написано, що й казати,— сказав Тушин.— Та не в тім річ, Василю Дмитровичу,— він теж звернувся до Ростова,— скоритися треба, а ось Василь Дмитрович не хоче. Аудитор же казав вам, що справа ваша погана.
— Ну, хай буде погана,— сказав Денисов.
— Вам написав аудитор просьбу,— говорив далі Тушин,— і треба підписатись та ось з ними й відправити. У них, мабуть (він показав на Ростова), і рука в штабі е. Вже кращої нагоди не знайдете.
— Таж я сказав, що підло запобігати ні перед ким не буду,— перебив Денисов і знову продовжував читання свого паперу.
Ростов не смів умовляти Денисова; хоч він інстинктом відчував, що шлях, який запропонували Тушин та інші офіцери, був найправильніший, і хоч він вважав би себе щасливим, якби міг подати допомогу Денисову,— він знав незламну волю Денисова і його правдиву запальність.
Коли кінчилось читання уїдливих йаперів Денисова, що тривало понад годину, Ростов нічого не сказав і, в найсумнішому настрої, в товаристві госпітальних приятелів Денисова, які знову зібралися біля нього, провів решту дня, розповідаючи про те, що він знав, і слухаючи оповідання інших. Денисов понуро мовчав протягом цілого вечора.
Пізно увечері Ростов зібрався їхати і спитав Денисова, чи не буде яких доручень.
— До речі, стривай,— сказав Денисов, оглянувся на офіцерів і, витягнувши з-під подушки свої папери, пішов до вікна, на якому в нього стояла чорнильниця, й сів писати.
— Видно, пугою обуха не пересічеш,— сказав він, відходячи від вікна і подаючи Ростову великого конверта. Це була просьба на ім'я государя, яку склав аудитор і в якій Денисов, нічого не згадуючи про гріхи провіантського відомства, просив лише помилування.
— Передай, видно...— Він не доказав і усміхнувся болісно-фальшивою усмішкою.
Повернувшись у полк і передавши командирові, в якому.стані була справа Денисова, Ростов з листом до государя поїхав у Тільзіт.
13 червня французький і російський імператори з'їхалися в Тільзіті. Борис Друбецькой просив важну особу, при якій він був, про те, щоб його зачислили до почту, призначеного перебувати в Тільзіті.
— Je voudrais voir le grand homme1,— сказав він, маючи на увазі Наполеона, якого він досі завжди, як і всі, називав Буо-напарте.
— Vous parlez de Buonaparte? 2 — спитав його, усміхаючись, генерал.
Борис запитливо подивився на свого генерала і відразу зрозумів, що це було жартівливе випробування.
— Mon prince, je parle de l'empereur Napoléon3,— відповів він. Генерал з усмішкою поплескав його по плечу.
— Ти далеко підеш,— сказав він йому і взяв з собою.
Борис серед небагатьох був на Німані в день побачення імператорів; він бачив помости з вензелями, проїзд Наполеона по тому березі поперед французьку гвардію, бачив задумливе обличчя імператора Олександра в той час, як він мовчки сидів у корчмі на березі Німану, чекаючи на прибуття Наполеона; бачив, як обидва імператори сіли в човни і як Наполеон, причаливши раніш до помосту, швидкими кроками пішов уперед і, зустрічаючи Олександра, подав йому руку, і як обидва зникли в павільйоні.
