Війна і мир - Толстой Лев

Він, як усяким новим гостем, був радий князем' Андрієм і майже силоміць залишив його ночувати.

Протягом нудного дня, коли князя Андрія розважали старші господарі та найпочесніші з гостей, яких з нагоди наближення іменин був повен дім старого графа, Волконський, кілька разів поглядаючи на Наташу, яка чомусь сміялася, веселилась між другою, молодою половиною товариства, все питав себе: "Про що вона думає? З чого вона така рада?".

• Увечері, залишившись на самоті на новому місці, він довго не міг заснути. Він читав, потім погасив свічку і знову засвітив її. В кімнаті з зачиненими зсередини віконницями було гаряче. Він досадував на цього дурного старика (так він називав Ростова), який затримав його, запевняючи, що потрібні папери в місті, ще не доставлені; досадував на себе, що залишився.

Князь Андрій встав і підійшов до вікна, щоб одчинити його. Тільки-но він одчинив віконниці, місячне сяйво, наче воно, чатуючи біля вікна, давно чекало цього, ринуло в кімнату. Він відхилив вікно. Ніч була холоднувата і непорушно-ясна. Перед самим вікном був ряд підстрижених дерев, чорних з одного і сріблясто-освітлених з другого боку. Під деревами була якась соковита, мокра, кучерява рослинність з подекуди сріблястим листям і стеблами. Далі за чорними деревами був якийсь блискучий від роси дах, правіше велике кучеряве дерево з яскравобілим стовбуром і гілками, і вище його майже повний місяць на ясному, майже беззоряному весняному небі. Князь Андрій сперся ліктями на вікно, і очі його зупинилися на цьому небі.

Кімната князя Андрія була в середньому поверсі; в кімнатах над ним теж жили й не спали. Він почув згори жіночий гомін.

— Ще лише один раз,— сказав згори жіночий голос, і князь Андрій відразу впізнав його.

— Та коли ж ти спатимеш? — відповів другий голос.

— Я не спатиму, я не можу спати, що ж мені робити! Ну, востаннє...

Два жіночі голоси заспівали якусь музикальну фразу, що являла собою завершення якоїсь речі.

— Ах, яка краса! Ну, тепер спати, і кінець.

— Ти спи, а я не можу,— відповів перший голос тепер уже біля самого вікна. Вона, видно, зовсім виставилась у вікно, бо чутно було шелестіння її плаття і навіть дихання. Все затихло і скам'яніло, як 1 місяць і його сяйво і тіні. Князь Андрій теж боявся поворухнутися, щоб не виявити своєї мимовільної присутності. І

— Соню! Соню! — обізвався знову перший голос.— Ну, як можна спати! Та ти подивись, як чарівно! Ах, як чарівно! Та прокинься ж, Соню! — сказала вона майже зі сльозами в голосі.— Таж отакої чарівної ночі ніколи, ніколи не було.

Соня неохоче щось відповіла.

— Ні, ти подивись, який місяць!.. Ах, яка краса! Ти йди сюди. Серденько, голубонько, йди сюди. Ну, бачиш? Так би ось сіла навпочіпки, ось так, підхопила б себе попід коліна,— тугіше, якомога тугіше, напружитись треба,— і полетіла б. Ось так!

— Годі, ти впадеш.

Стало чутно борюкання і незадоволений Сонин голос:

— Адже друга година.

— Ой, ти тільки все псуєш мені. Ну, йди, йди.

Знову все замовкло, але князь Андрій знав, що вона все ще сидить тут, він чув, як інколи хтось тихо ворушився, інколи зітхав.

— Ах,— боже мій! боже мій! що ж це таке! — раптом скрикнула вона.— Спати то спати! — і грюкнула вікном.

"І діла нема до мого існування!" — подумав князь Андрій у той час, як він прислухався до її голосу, чомусь чекаючи і боячись, що вона скаже що-небудь про нього. "І знову вона! І як навмисне!" — думав він. У душі його раптом знялася така плутанина молодих думок і надій, суперечних усьому його життю, що він, почуваючи себе неспроможним усвідомити собі свій стан, зараз же заснув.

Другого дня, попрощавшись лише з графом, не дочекавшись виходу дам, князь Андрій поїхав додому.

Уже був початок червня, коли князь Андрій, повертаючись додому, в'їхав знову в той березовий гай, у якому цей старий, каракатий дуб так чудно і пам'ятно вразив його. Бубонці ще глухіше дзвеніли в лісі, ніж півтора місяця тому; все було повне, тінисте і густе; і молоді ялини, розсипані по лісу, не порушували загальної краси і, підробляючись під загальний характер, ніжно зеленіли пухнатими молодими пагінцями.

Цілий день стояла спека, десь збиралася гроза, але тільки невеличка хмарка бризнула на пил. дороги й на соковите листя. Лівий бік лісу був темний, у тіні; правий, мокрий, глянсуватий, блищав на сонці, ледь-ледь погойдуючись од вітру. Все було в цвіту; солов'ї виляскували й заливалися то близько, то далеко.

"До речі, тут, у цьому лісі, був той дуб, з яким ми були згодні,— подумав князь Андрій.— Та де він?" — подумав знову князь Андрій, дивлячись на лівий бік дороги, і, сам того не знаючи, не впізнаючи його, милувався тим дубом, якого він шукав. Старий дуб, весь оновлений, розкинувшись наметом соковитої, темної зелені, млів, ледь-ледь погойдуючись у сяйві вечірнього сонця. Ні кострубатих пальців, ні болячок, ні колишньої недовіри та горя — нічого не було видно. Крізь тверду столітню кору пробилися без гілок соковиті молоді листки, так що не можна було йняти віри, що цей старий породив їх. "Та це ж той самий дуб",— подумав князь Андрій, і його раптом охопило безпричинне весняне почуття радості й оновлення. Всі найкращі хвилини його життя раптом одночасно згадалися йому. І Аустер-ліц з високим небом, і мертве докірливе обличчя дружини, і П'єр на поромі, і дівчинка, схвильована красою ночі, і ця ніч, і місяць — і все це разом згадалось йому.

"Ні, життя не кінчене в тридцять один рік,— раптом остаточно, беззмінно вирішив князь Андрій.— Мало того, що я знаю все те, що є в мені, треба, щоб і всі знали це: і П'єр, і ця дівчинка, що хотіла полетіти в небо; треба, щоб усі знали мене, щоб не для одного мене точилось моє* життя, щоб не жили вони так незалежно від мого життя, щоб на всіх воно впливало і щоб усі вони жили зі мною разом!"

Повернувшись зі своєї поїздки, князь Андрій вирішив восени їхати до Петербурга і придумав різні причини цього рішення. Цілий ряд розумних, логічних доводів, чому йому конче треба їхати до Петербурга і навіть служити, щохвилинно був готовий до його послуг. Він навіть тепер не розумів, як міг він коли-небудь мати сумнів-у доконечній потребі взяти діяльну участь у житті, так само як місяць тому він не розумів, як могло б йому спасти на думку виїхати з села, йому здавалось очевидним, що весь його життєвий досвід повинен був пропасти марно й не мати ніякого смислу, якби він не приклав його у справах і не взяв знову діяльної участі в житті. Він навіть не розумів того, як на підставі таких самих убогих доводів розуму раніш очевидно було, що він би принизився, якби тепер, після своїх уроків життя, знову повірив у можливість давати користь і в можливість щастя та любові. Тепер розум підказував зовсім інше. Після цієї поїздки князь Андрій став нудьгувати в селі, попередня робота не цікавила його, і часто, сидячи на самоті в своєму кабінеті, він вставав, підходив до дзеркала і довго дивився, на своє обличчя. Потім він одвертався й дивився на портрет небіжки Лізи, яка з розпушеними à la grecque1 буклями ніжно й весело дивилась на нього з золотої рамки. Вона вже не казала чоловікові колишніх страшних слів, вона просто й весело з цікавістю дивилася на нього. І князь Андрій, заклавши назад руки, довго ходив по кімнаті, то насуплюючись, то усміхаючись, передумуючи ті несвідомі, невимовні, таємні, як злочин, думки, пов'язані з П'єром, зі славою, з дівчиною на вікні, з дубом, з жіночою красою і любов'ю, які змінила все його життя. І в ці ось хвилини, коли хто входив до нього, він бував особливо сухо, суворо рішучим і надто неприємно логічним.

— Mon cher2,— бувало скаже, входячи під таку хвилину, княжна Марія,— Миколенька не може ' сьогодні гуляли: дуже холодно.

— Якби було тепло,— в такі хвилини особливо сухо відповідав князь Андрій своїй сестрі,— то він пішов би в самій сорочці, а тому що холодно, треба надіти на нього теплий одяг, що для цього й видуманий. Ось що випливає з того, що холодно, а не те, щоб залишатися вдома, коли дитині потрібне повітря,— казав він з особливою логічністю, ніби караючи когось за всю цю таємну, нелогічну внутрішню роботу, що відбувалася в ньому. Княжна Марія думала в таких випадках про те, як сушить чоловіків ця розумова праця.

IV

Князь Андрій приїхав доу Петербурга в серпні 1809 року. Це був час апогею слави молодого Сперанського і енергії переворотів, які він здійснював. У цьому ж самому серпні государ, їдучи в колясці, перекинувся, пошкодив собі ногу і залишався в Петергофі три тижні, зустрічаючись щодня і лише зі Сперан-ським. У цей час готувалися не тільки два таких знаменитих укази, що стривожили громадянство, укази про скасування при

1 по-грецькому

* — Любий друже,

дворних чинів і про іспити на чини колезьких асесорів та статських радників, але и ціла державна конституція, яка повинна була змінити існуючий судовий адміністративний і фінансовий порядок управління Росії від державної ради до волосної управи. Тепер здійснювалися і втілювалися ті невиразні ліберальні мрії, з якими вступив на престол імператор Олександр і які він намагався здійснити з допомогою своїх помічників: Чарториж-ського, Новосильцева, Кочубея і Строганова, що їх він сам жартома називав comité du salut publique 1.

Тепер усіх разом замінив Сперанський по цивільній частині і Аракчеев по військовій. Князь Андрій невдовзі по приїзді своєму, як камергер, прибув до двору і на вихід. Государ, двічі зустрівши його, не удостоїв його жодного слова. Князеві Андрію завжди ще раніше здавалося, що він антипатичний государеві, що государеві неприємне його обличчя і весь він загалом. У сухому, віддалюючому погляді, яким подивився на нього государ, князь Андрій ще більше, ніж досі, побачив потвердження цієї думки. Придворні пояснили князеві Андрію неуважність государя до нього тим, що його величність був незадоволений, що Волконський не служив з 1805 року.

"Я сам знаю, як ми не владні над своїми симпатіями і антипатіями,— думав князь Андрій,— і тому нема чого думати про те, щоб*подати особисто мою записку про військовий устав государеві, але справа буде говорити сама за себе". Він переказав про свою записку старому фельдмаршалу, батьковому другові. Фельдмаршал, призначивши йому годину, привітно прийняв його г обіцяв доповісти государеві.