Війна і мир - Толстой Лев

(Він помовчав на крапці.) Я сподіваюся, що ви. знайдете в ньому співчуття й бажання сприяти всьому розумному.

Біля Сперанського зараз же утворився гурток, і той старий, що говорив про свого чиновника Пряничникова, теж звернувся з запитанням до Сперанського.

Князь Андрій, не заходячи в розмову, спостерігав усі поруху Сперанського, цієї людини, недавно нікчемного семінариста, який тепер у руках своїх — цих білих, пухлих руках — тримав долю Росії, як думав Волконський. Князя Андрія вразив незвичайний, презирливий спокій, з яким Сперанський відповідав старому. Він, здавалося, з незмірної висоти звертав до нього своє поблажливе слово. Коли старий.став говорити занадто голосно, Сперанський усміхнувся і сказав, що він не може розмірковувати про вигідність чи невигідність того, що бажано було государеві.

Поговоривши якийсь час у загальному колі, Сперанський встав і, підійшовши до князя Андрія, відізвав його з собою на другий кінець кімнати. Видно було, що він вважав за потрібне зайнятися Волконським.

— Я не встиг поговорити з вами, князю, серед тієї піднесеної розмови, в яку мене втягнув цей шановний старик,— сказав він, лагідно-презирливо усміхаючись і цією усмішкою ніби визнаючи, що він разом з князем Андрієм розуміє нікчемність тих людей, з якими він щойно розмовляв. Це обходження потішило князя Андрія.— Я вас знаю давно: по-перше, з вашої справи про ваших селян, це наш перший приклад, і так бажано було б, щоб він мав більше послідовників; а по-друге тому, що ви один з тих камергерів, які не вважали себе ображеними новим указом про придворні чини, що викликає такі балачки й пересуди.

— Так,— сказав князь Андрій,— батько не хотів, щоб я ко-ристався з цього права; я почав службу з нижніх чинів.

— Ваш батько, людина старого віку, очевидно, стоїть вище за наших сучасників, які так засуджують цей захід, що відновлює лише природну справедливість.

— Я гадаю, проте, що є підстава і в цих осудах,— сказав князь Андрій, намагаючись боротися з впливом Сперанського, який він починав відчувати. Йому неприємно було в усьому погоджуватися з ним: він хотів перечити. Князь Андрій, який звичайно говорив легко й добре, почував, що йому трудно добирати висловів, розмовляючи із Сперанським. Його занадто цікавили спостереження над особою славнозвісної людини.

— Підстава для особистого честолюбства може бути,— тихо вставив своє слово Сперанський.

— Почасти і для держави,— сказав князь Андрій.

— Як ви розумієте?..— спитав Сперанський, повільно опустивши очі.

— Я прихильник Montesquieu,— сказав князь Андрій — І його думка про те, що le principe des monarchies est l'honneur, me paraît incontestable. Certains droits et privilèges de la noblesse me paraissent être des moyens de soutenir ce sentiment*.

Усмішка зникла з білого обличчя Сперанського, і фізіономія його багато виграла від цього. Певне, думка князя Андрія здалася йому цікавою. Л

— Si vous envisagez la question sous ce point de vue2,— почав він, з очевидним утрудненням вимовляючи по-французькому і говорячи ще повільніше, ніж по-російському, але цілком спокійно. Він сказав, що честь, l'honneur, не може підтримуватись привілеями, шкідливими для служби, що честь, l'honneur, є або: від'ємне поняття нероблення поганих вчинків, або певне джерело змагання для одержання схвалення й нагород, що виражають його.

1 основою монархії є "іесть, мені здається безперечною. Деякі права та привілеї дворянства мені здаються засобами для підтримання цього почуття.

2 — Якщо ви дивитесь на справу з цього погляду,

Доводи його були стислі, прості î яснї.

— Інститут, який підтримує цю честь, джерело змагання, є інститут, подібний до Légion d'honneur1 великого імператора Наполеона, інститут, який не шкодить, а сприяє успіхові служби, а не станові чи придворні привілеї.

— З цим я згоден,, але не можна заперечувати, що придворні привілеї привели до того ж,— сказав князь Андрій: — кожен придворний вважає себе зобов'язаним гідно нести своє становище.

— Але ви не хотіли скористатися з нього, князю,— сказав Сперанський, усмішкою показуючи, що він невигідну для свого співрозмовника суперечку бажає закінчити люб'язністю.— Якщо ви мені зробите честь, завітавши до мене в середу,— додав він,— то я, переговоривши з Магніцьким, скажу вам те, що може вас цікавити, і, крім того, буду мати приємність докладніше поговорити з вами.— Він, заплющивши очі, вклонився і, à la française2, не прощаючись, намагаючись бути непоміченим, вийшов з зали.

VI

На початку свого перебування в Петербурзі князь Андрій відчув увесь свій лад думок, що виробився в його самітному житті, цілком затемненим тими дрібними турботами, які охопили його в Петербурзі.

Звечора, повернувшись додому, він у пам'ятній книжці занотовував чотири або п'ять конче потрібних візитів чи rendez-vous 3 в призначені години. Механізм життя, розпорядок дня такий, щоб скрізь встигнути вчасно, забирали більшу частину самої енергії життя. Він нічого не робив, ні про що навіть не думав і не встигав думати, а тільки говорив, і з успіхом говорив те, що він встиг раніш обдумати в селі.

Він іноді помічав з незадоволенням, що йому траплялося того самого дня в різних товариствах повторювати те саме. Але він був такий занятий цілі дні, що не встигав подумати про те, що він нічого не ,думав.

Сперанський, як за першого побачення з ним у Кочубея, так і потім у середу вдома, де Сперанський віч-на-віч, прийнявши Волконського, довго й довірливо розмовляв з ним, справив велике враження на князя Андрія.

Князь Андрій таку величезну кількість людей вважав жалюгідними й нікчемними істотами, так йому хотілося знайти в іншому живий ідеал тієї довершеності, до якої він поривався, що він легко повірив, що в Сперанському він знайшов цей ідеал

1 Почесного легиону * на французький лад, 3 нобачень

цілком розумної І доброчесної людини. Якби Сперанський був з того самого громадянства, з якого був князь Андрій, того самого виховання і моральних звичок, то Волконський скоро знайшов би його людські, не геройські, дошкульні місця, але тепер цей чудний для нього логічний склад розуму тим більш викликав у нього пошану, що він не цілком розумів його. Крім того, Сперанський,— чи тому, що він оцінив здібності князя Андрія, чи тому, що визнав за потрібне зробити його своїм,— кокетував перед князем Андрієм своїм безстороннім, спокійним розумом і лестив князеві Андрію тими тонкими лестощами, поєднаними з самовпевненістю, що полягають у мовчазному визнаванні свого співрозмовника, з собою разом, єдиною людиною, здатноюрозу-міти всю глупоту усіх інших, розумність і глибину своїх думок.

Під час тривалої їхньої розмови в середу ввечері Сперанський не раз казав: "У нас дивляться на все, що виходить з загального рівня закоренілої звички..." або з усмішкою: "Але ми хочемо, щоб і кози були ситі і сіно ціле..." або: "Вони цього не можуть зрозуміти..." — і все з таким виразом, який говорив: "Ми, ви і я, ми розуміємо, що вони і хто ми".

Ця перша, тривала розмова зі Сперанським тільки посилила в князеві Андрії те почуття, з яким він вперше побачив Спе-ранського. Він вбачав у ньому глибокодумну, величезного розуму і точного мислення людину, яка енергією та наполегливістю досягла влади і використовує її тільки на благо Росії. Сперанський, в очах князя Андрія, був саме тією людиною, яка розумно пояснює всі явища життя, визнає дійсним лише те, що є розумним, і до всього вміє прикласти мірило розумності,— людиною, якою він сам так хотів бути. Все поставало таким простим, ясним у викладі Сперанського, що князь Андрій мимоволі погоджувався з ним у всьому. Коли він заперечував і спорив, то лише тому, що хотів нарочито бути незалежним і не беззастережно приймати погляди Сперанського. Все було так, усе було добре, та одно бентежило князя Андрія: холодний, дзеркальний погляд Сперанського, погляд, що не пропускав до себе в душу, і його біла, ніжна рука, на яку мимохіть дивився князь Андрій, як дивляться звичайно на руки людей, що мають владу. Дзеркальний погляд і ця ніжна рука чомусь дратували князя Андрія. Неприємно вражало князя Андрія ще занадто велике презирство до людей, яке він помічав у Сперанському, і різноманітність прийомів, що їх він застосовував, доводячи свої погляди. Він вживав усі можливі знаряддя мислі, за винятком порівняння, і занадто сміливо, як здавалося князеві Андрію, переходив від одного до другого. То він ставав на грунт практичного діяча % засуджував мрійників, то на грунт сатирика й іронічно посміювався з супротивників, то ставав точно-логічним, то раптом піднімався у сферу метафізики. (Це знаряддя доводження він особливо часто застосовував.) Він переносив питання на метафізичні висоти, переходив на визначення простору, часу, мислі і, виносячи звідти спростовання, знову спускався на грунт суперечки.

Взагалі, головною рисою розуму Сперанського, що вразила князя Андрія, була безсумнівна, непохитна віра в силу і законність розуму. Видно було, що ніколи Сперанському не могла прийти в голову та звичайна для князя Андрія думка, що все ж не можна висловити всього того, що думаєш, і ніколи не приходив сумнів — чи не нісенітниця все те, що я думаю, і все те, у що я вірю. І ось цей особливий склад розуму Сперанського найбільше приваблював до себе князя Андрія.

Перший час свого знайомства зі Сперанським князь Андрій почував щодо нього пристрасне захоплення, подібне до того, яке колись він почував до Бонапарте. Та обставина, що Сперанський був син священика, до якого можна було дурним людям, як це й робив багато хто, ставитися з пошлим презирством як до кутейника й поповича, змушувало князя Андрія особливо бережно обходитися зі своїм почуттям до Сперанського і несвідомо посилювати його в собі.

Того першого вечора, що його Волконський провів у нього, розговорившись про комісію складання законів, Сперанський з іронією розповідав князеві Андрію про те, що комісія законів існує п'ятдесят років, коштує мільйони і нічого не зробила, що Розен-кампф наклеїв ярлички на всі статті порівняльного законодавства.

— Оце й усе, за що держава заплатила мільйони! — сказав він.— Ми хочемо дати нову судову владу сенатові, а в нас нема законів.