Війна і мир - Толстой Лев

З часу свого вступу у вищі сфери Борис виробив собі звичку уважно спостерігати те, що відбувалося круг нього, і записувати. Під час побачення в Тільзіті він розпитував про імена тих осіб, що приїхали з Наполеоном, про мундири, в які вони були одягнені, і уважно вслухався в слова, які казали важні особи. В той самий час, як імператори увійшли до павільйону, він подивився на годинник і не забув подивитися знову в той час, як Олександр вийшов з павільйону. Побачення тривало годину і п'ятдесят три хвилини; він так і занотував це того вечора серед інших фактів, які, він гадав, мали історичне значення. Почет імператора був дуже невеликий, тому для людини,— що дорожить успіхом по службі, перебувати в Тільзіті під час побачення імператорів дуже багато важило, і Борис, потрапивши в Тільзіт, почував, що з цього часу становище його цілком зміцнилося. Його не тільки знали, але до нього придивилися і звикли. Двічі він виконував доручення до самого государя, так що государ знав його в обличчя, і всі близькі до государя особи не тільки не цурались

1 — Я бажав би бачити велику людину,

2 — Ви кажете про Буонапарте?

3 — Князю, я кажу про імператора Наполеона,

його, як раніш, вважаючи за нову людину, але й здивувалися б, якби його не було.

Борис жив з другим ад'ютантом, польським графом Жилін-ським. Жилінський, вихований у Парижі поляк, був багатий, гаряче любив французів, і майже щодня під час перебування в Тільзіті до Жилінського та. Бориса збиралися на обіди і сніданки французькі офіцери з гвардії і головного французького штабу.

24 червня, увечері, граф Жилінський, Борисів сусіда по кімнаті, влаштував для своїх знайомих французів вечерю. На цій вечері був почесний гість — один ад'ютант Наполеона, кілька офіцерів французької гвардії і юнак старої аристократичної французької фамілії, Наполеонів паж. Цього самого дня Ростов, користуючись темрявою, щоб не бути впізнаним, у цивільному одягу приїхав до Тільзіта і ввійшов у квартиру Жилінського та Бориса.

У Ростові, так само як і в усій армії, з якої він приїхав, ще зовсім не відбувся щодо Наполеона і французів, які з ворогів зробилися друзями, той переворот, що відбувся у головній квартирі і в Борисові. Всі ще в армії були перейняті недавнім змішаним почуттям злоби, презирства та страху до Бонапарте і французів. Ще недавно Ростов, розмовляючи з платовським козачим офіцером, сперечався про те, що якби Наполеона було взято в полон, з ним обійшлися б не як з государем, а як із злочинцем. Ще недавно на шляху, зустрівшися з французьким пораненим полковником, Ростов розгарячився, доводячи йому, що не може бути миру між законним государем і злочинцем Бонапарте. Тому Ростов був вражений, побачивши в Борисовій квартирі французьких офіцерів у тих самих мундирах, на які він звик зовсім інакше дивитися з фланкерського цепу. Тільки-но він побачив французького офіцера, що виставився з дверей, це почуття війни, ворожості, якого він завжди зазнавав, побачивши ворога, раптом охопило його. Він зупинився на порозі і по-російському спитав, чи тут мешкає Друбецькой. Борис, почувши чужий голос з передпокою, вийшов Ростову назустріч. Обличчя його в першу хвилину, ксли він упізнав Ростова, виявило досаду.

— Ах, це ти, дуже радий, дуже радий тебе бачити,— сказав він проте, усміхаючись і підходячи до нього. Та Ростов помітив перший його порух.

— Я невчасно, здається,— сказав він,— я б не приїхав, але в мене справа,— додав він холодно...

— Ні, я лише дивуюся, як ти з полку приїхав. "Dans un moment je suis à vous"1,— обернувся він на голос, що кликав його.

— Я бачу, що я невчасно,— повторив Ростов.

1 сЗараз я до ваших послуг",

Вираз досади вже зник з Борисового обличчя; видно, обдумавши й вирішивши, що йому робити, він особливо спокійно взяв його за обидві руки і повів до сусідньої кімнати. Борисові очі, спокійно і твердо'дивлячись на Ростова, були наче пойняті чимсь, наче якась заслінка — сині окуляри співжиття — була на них. Так здавалося Ростову.

— Ах, годі, будь ласка, хіба ти можеш бути невчасно,— сказав Борис. Борис ввів його до кімнати, де було накрито стіл до вечері, познайомив з гостями, назвав його і пояснив, що він не цивільний, а гусарський офіцер, його давцій приятель.— Граф Жилінський, le comte N. N., le capitane S. S.1,— називав він гостей. Ростов насуплено дивився на французів, неохоче вклонявся і мовчав.

Жилінський, видно, не радо прийняв цю нову особу, росіянина, до свого гуртка і нічого не сказав Ростову. Борис, здавалося, не помічав ніяковості, що постала з появою нової людини, і з тим самим приємним спокоєм і пойнятими чимсь очима, з якими він зустрів Ростова, намагався пожвавити розмову. Один з французів звернувся із звичайною французькою чемністю до уперто-мовчазного Ростова і сказав йому, що, певне, для того, щоб побачити імператора, він приїхав до Тільзіта.

— Ні, в мене є справа,— коротко відповів Ростов.

У Ростова зіпсувався настрій зараз же по тому, як він помітив незадоволення на Борисовому обличчі, і, як завжди буває з людьми в поганому настрої, йому здавалося, що всі неприязно дивляться на нього і що всім він заважає. 1 справді, він заважав усім і сам один залишався поза загальною розмовою, що знову почалася. "І чого він сидить тут?" — говорили погляди, які кидали на нього гості. Він встав і підійшов до Бориса.

— Одначе я тобі заважаю,— сказав він йому тихо,— ходім поговоримо про справу, і я піду.

— Та ні, анітрохи,— сказав Борис.— А якщо ти втомився, ходім до моєї кімнати і лягай відпочинь.

— І справді...

Вони ввійшли до маленької кімнатки, де спав Борис. Ростов, не сідаючи, зараз же, роздратовано — наче Борис чимсь завинив перед ним — почав розповідати йому справу Денисова і спитав, чи хоче і чи може він просити за Денисова государя через свого генерала і через нього передати листа. Коли вони залишилися вдвох, Ростов вперше переконався, що йому ніяково було дивитися в очі Борисові. Борис, заклавши ногу на ногу і погладжуючи лівою рукою тонкі пальці правої руки, слухав Ростова, як слухає генерал доповідь підлеглого, то дивлячись убік, то з тим же, чимсь пойнятим поглядом, дивлячись прямо в очі Ростову. Ростову щоразу при цьому ставало ніяково, і він опускав очі.

* — 'граф H. Н., капітан С. С,

— Я чув про такого характеру справи знаю, що государ дуже строгий у цих випадках. Я думаю, не треба доводити до ^ого величності. На мою думку, краще б просто просити корпусного командира... А взагалі я думаю...

— Отже ти нічого не хочеш зробити, так і скажи! — майже крикнув Ростов, не дивлячись у вічі Борисові.

Борис усміхнувся:

— Навпаки, я зроблю, що можу, тільки я думаю...

У цей час почувся голос Жилінського, який кликав Бориса.

— Ну, йди, йди, йди...— сказав Ростов, і, відмовившись од вечері і залишившись на самоті в маленькій кімнатці, він довго ходив по ній туди й сюди і слухав веселий французький гомін з сусідньої кімнати.

XX

9 День, коли Ростов приїхав до Тільзіта, був дуже й дуже неслушний для клопотання за Денисова. Самому йому не можна було йти до чергового генерала, бо він був у фраку і без дозволу начальства приїхав до Тільзіта, а Борис, коли навіть і хотів, не міг зробити цього на другий день після приїзду Ростова. Цього дня, 27 червня, було підписано перші умови миру. Імператори помінялись орденами: Олександр одержав Почесного легіону, а Наполеон — Андрія 1-го ступеня, і цього дня був призначений обід Преображенському батальйонові, який давав йому батальйон французької гвардії. Государі мали бути присутніми на цьому банкеті.

Ростову було так ніяково і неприємно з Борисом, що, коли після вечері Борис заглянув до нього, він удав, що спить, і другого дня рано-вранці, уникаючи зустрічі з ним, пішов від нього. У фраку і в круглому капелюсі Микола блукав по місту, розглядаючи французів та їх мундири, розглядаючи вулиці та будинки, де жили російський і французький імператори. Він бачив на майдані, як розставляли столи і готувалися до обіду, на вулицях бачив перекинуті драпіровки з прапорами російських 1 французьких кольорів і величезні вензелі А. і N. У вікнах будинків були теж прапори і вензелі.

"Борис не^ хоче допомогти мені, та й я не хочу звертатись до нього. Цю'справу вирішено,— думав Микола,— між нами все кінчено, але я не поїду звідси, не зробивши всього, що можу, для Денисова і, головне, не передавши листа государеві. Государеві?! Він тут!" — думав Ростов, мимоволі підходячи знову до будинку, що його займав Олександр.

Біля будинку цього стояли верхові коні і з'їжджався почет, очевидно, готуючись до виїзду государя.

"Кожної хвилини я можу побачити його,— думав Ростов.— Якби тільки я міг просто передати йому листа і сказати все...

невже мене б заарештували за фрак? Не може бути! Він зрозумів би, на чиєму боці справедливість. Він усе розуміє, все знав. Хто ж може бути справедливіший і великодушніший за нього? Ну, та якби мене й заарештували за те, що я тут, яке в цьому лихо? — думав він, дивлячись на офіцера, що входив у будинок, де жив государ.— Адже он входять. Е! все дурниці! Піду і сам віддам листа государеві: тим гірше буде для Друбецького, який довів мене до цього". І раптом з рішучістю, якої він сам не сподівався від себе, Ростов, поглядівши листа в кишені, пішов просто до будинку, де жив государ.

"Ні, тепер уже не пропущу нагоди, як після Аустерліца,— думав він, сподіваючись кожної секунди зустріти государя і почуваючи прилив крові до серця від цієї думки.— Упаду в ноги і проситиму його.. Він підведе, вислухає і ще й подякує мені". "Я щасливий, коли можу зробити добро, але виправити несправедливість є найбільше щастя",— уявляв Ростов слова, які скаже йому государ. І він пішов повз тих, що з цікавістю дивилися на нього, на ґанок будинку, де жив государ.

З ґанку широкі сходи вели просто нагору; праворуч видно було зачинені двері. Внизу під сходами були двері до нижнього поверху.

— Кого вам? — спитав хтось.

— Подати листа, просьбу його величності,— сказав Микола тремтячим голосом.

— Просьба — до чергового, будь ласка, сюди (йому показали на двері внизу). Тільки не приймуть.

Почувши цей байдужий голос, Ростов злякався того, що він робив; думка зустріти з хвилини на хвилину государя така спокуслива і тому така страшна була для нього, що він ладен був утікати, та камер-фур'єр, зустрівши його, відчинив йому двері в дежурну, і Ростов увійшов.

Невисокий огрядний чоловік років тридцяти, у білих штанах, у ботфортах і в самій, видно, щойно надітій, батистовій сорочці, стояв у цій кімнаті; камердинер застібав йому ззаду гаптовані шовком прекрасні нові підтяжки, і їх чомусь помітив Ростов.