По хліб - Сенкевич Генрик

Але від Літтл-Рока до Кларксвілля, найближчої колонії, з якою мала сусідувати Боровина,— трохи далі, ніж від Варшави до Кракова, а ще гірш те, що добиратись треба було пустельним краєм, продираючись крізь ліси й перепливаючи повноводі річки.

Кілька чоловік, котрі не хотіли ждати громади й вирушили поодинці, пропали безвісти, але всі інші гуртом добралися щасливо й тепер отаборились у лісі.

ш

Правду кажучи, прибувши, колоністи дуже розчарувались. Вони сподівалися знайти на місці, призначеному для колонії, поле й ліс, а застали тільки ліс, який ще треба було корчувати. Чорний дуб, червоне дерево, бавовняне (так званий соШпюоод), білі платани й похмурі гікори стояли майже суцільною стіною. Це була справжня пуща, внизу росли густі чагарі чапоралю, а вгорі вилися ліани, що перекидались, як мотуззя, з дерева на дерево й утворювали ніби висячі мости, вкриті квітами завіси та гірлянди, такі щільні й густі, що очі крізь них не прозирали в далечінь, як у наших лісах; той, хто заглиблювався в гущавину, не бачив над головою неба, міг заблудити і пропасти. Мазури позирали то на дуби, що мали по кільканадцять ліктів в обводі, то на сокири, то на свої руки, і їм ставало моторошно. Добре мати дерево на хату й на паливо, але на те, щоб вирубати ліс на ста шістдесяти моргах, викорчувати з землі пепьки, позагортати ями й аж тоді братись до плуга, одній людині потрібні були цілі роки.

Та нічого іншого не залишалось робити, отож другого дня після прибуття дехто з мазурів перехрестився, плюнув на долоні, схопив топорище, важко зітхнув, рубонув-—і з того часу в арканзаському лісі щоденно розлягався гук сокир, а часом лунала й пісня:

Прийшов мій Ясенько, Прийшов він із двору: "Люба Касенько, Ходімо до бору, До бору до темного"*

Колоністи отаборились над струмком, на досить широкій поляні, де мали стати квадратом хати, а посередині костьол і школа. Але до того ще було далеко. Поки що тут стояли вози, на яких прибули родини колоністів. Вози поставлені були трикутником на той випадок, щоб у ньому можна було оборонятись, як у фортеці. За возами, на тій самій поляні, паслись мули, коні, воли, корови та вівці під охороною озброєних хлопців. Люди спали на возах або коло вогнищ.

Вдень жінки й діти залишались у таборі, а де в цей час були чоловіки, можна було здогадатись по гуку сокир, що розлягався на весь ліс Ночами в гущавині вила дика звірина — ягуари, арканзаські вовки та койоти. Страшні сірі ведмеді, що не так боялись вогню, підходилп досить близько до возів, тому серед ночі часто лунали пострілп з рушниць і вигуки: "Ану, бий чортяку!" Ті, що прибули з диких техаських країв, були переважно вправними мисливцями, вони легко забезпечували себе і свої родини м'ясом антилоп, оленів та буйволів. Це було тим легше, що якраз настала пора весняної мандрівки цих тварин на північ. Інші колоністи жили запасами харчів, закуплених в Літтл-Року або в Кларксвіллі,— кукурудзяним борошном та солониною. Крім того, різали овець, по кількоро закупила їх кожна сім'я.

Вечорами, коли біля возів загорялись вогнища, молодь після вечері, замість іти спати, заводила танці. Якийсь музика привіз з собою скрипку, на якій витинав обертаса, а коли звук скрипки тонув у лісовому шумі, інші допомагали музиці американським способом — витрахкували в бляшані миски. Життя спливало в тяжкій праці гамірно й безладно. Насамперед треба було поставити хати; отож на зеленім моріжку поляни незабаром з'явились зруби будинків, а вся вона була засмічена трісками, стружками, уламками кори. Найлегше було обробляти червоне дерево, так зване redwood, але ходити за ним доводилось досить далеко. Декотрі понапинали собі намети з парусини, здертої з халабуд на возах. Інші, переважно нежонаті, яким було не так пильно про дах над головою, а не хотілось корчувати, почали орати в тих місцях, де пуща не заросла чагарником і де гікори та дуби були рідші. І от уперше, відколи стоїть арканзаський ліс, у ньому залунали вигуки: Гей, соб, цабе!

А взагалі на колоністів звалилося стільки роботи, що невідомо було, за що насамперед братися: чи ставити хати, чи корчувати ліс, чи полювати на звірину. З самого початку з'ясувалось, що уповноважений колоністів купив у залізничної компанії землю иа віру, що він ніколи тут не був, інакше не купував би глухої пущі, бо за ті самі гроші можна було купити ділянки степу, залісепого лише частково. Правда, він прибув на місце з уповноваженим залізниці, щоб одміряти кожному його ділянку, але, побачивши, що тут діється, вони покрутилися два дні, потім посварились і поїхали нібито по землемірське знаряддя до Кларксвілля, та після того ніхто їх в колонії не бачив.

Незабаром виявилось, що одні колоністи заплатили більше, другі менше, а найгірше було те, що ніхто не знав, як одміряти належну йому ділянку. Колоністи залишились без ніякого керівництва і без влади, яка могла б влаштовувати їхні справи та погоджувати суперечки. Не знали вони добре, як працювати. Німці напевне взялися б розкорчовувати ліс усією громадою, ставити спільними силами будинки, а тоді вже при кожному одміряти садиби. Але мазури вважали за краще корчувати ліс і ставити на своїй ділянці будинки окремо. До того ж кожному хотілося взяти ділянку поблизу центральної поляни, де ліс був рідший і до води ближче. З цього приводу виникли суперечки; розгорілися вони, коли одного дня з'явився, наче з иеба впав, фургон якогось папа Грюнманського. Той пан Грюнманськпй в Цінціннаті, де мешкали німецькі колоністи, мабуть, звався коротше: Грюнман, але в Бо-ровині додав до свого прізвища "ський" для того, щоб краще торгувалося з поляками. На його фургоні височіла парусова халабуда, на котрій з кожного боку чорнів напне великими літерами: "Saloon" 1, а внизу меншими: "Brandy, whisky, gin" 2.

Яким чином той фургон проїхав небезпечною пустелею між Кларксвіллем і Боровиною, як його не розграбували степові волоцюги, чому індіанці, що часто снували невеликими загонами поблизу Кларксвілля, ие злупили з голови пана Грюнманського скальпа, то була його таємниця, але він прибув у Боровину й того ж дня став жваво торгувати. І того ж дня серед колоністів спалахнули сварки. Численні сварки за ділянки, за знаряддя, за вівці, за місце коло вогнища виникали з будь-якого приводу. Наприклад, у колоністів пробудився якийсь місцевий американський патріотизм. Ті, що походили з північних штатів, стали вихваляти свої колишні сельбища й ганити сельбища тих, що походили з штатів південних, і навпаки. Там можна було почути відірвану від материнської основи північно-американську польську мову, прошиту англійськими нитками.

— Чого ви хвалите свої південні контри?' — казав парубчак з-під Чікаго.— У нас, в Іллінойсі, куди не глянеш, росте райброд4, а що милю каром5 поїдеш, то й сіті6. Хочеш держати ферму, ставити хату, то не треба лісу корчувати: купиш ламберу7, та й усе. А. у вас що?

—— У нас один каньйон вартніший за цілі твої блоки 8.

1 Шинок (англ.).

2 Бренді, віскі, джин (англ.).

Тут наводяться Переважно перекручені англійські слова:

3 (Country) — країна, край.

4 (Ryebread) — хліб.

6 (Саг) — вагон, віз. 8 (City) — місто.

7 (Lumber) — оброблений будівельний матеріал.

8 (Blok) — колода.

— А ти мені, годдем1, чого тикаєш? Я там був сер2, то й тут буду сер, а ти що за один?

— Ану мовчи, бо як розсерджусь, то вхоплю шпн-гельс3 або скупаю в крику4. Який тобі до мене бізнес?5

— Я тебе за біту куплюв.

В колонії не було ладу, її громада нагадувала отару овець без пастуха. Суперечки за ділянки ставали дедалі запеклішими. Доходило до бійок, в яких вихідці з одних місцевостей об'єднувались проти вихідців з інших. Правда, люди старші, досвідченіші й розумніші, потроху здобували пошану, та не завжди могли її втримати. Тільки в хвилини небезпеки інстинкт самозбереження змушував забути про сварки. Одного разу ввечері, коли купка індіанських волоцюг украла кільканадцятеро овець, вони гуртом, ні хвилини не вагаючись, кинулись за ними в погоню. Овець одібрали, одного червоношкірого так побили, що він незабаром помер, і того вечора між колоністами панувала цілковита згода, але другого ранку на корчуванні знов почались бійки. Згода наставала ще й тоді, коли музика вечорами починав грати не до танцю, а різноманітні пісні, що їх вони чули давно, як ще жили під солом'яними стріхами. Розмови тоді стихали. Колоністи обступали музику широким колом, йому вторував шум лісу, полум'я в вогнищах сичало та стріляло іскрами, а вони стояли, похиливши голови, і душі їхні линули за море. Не раз місяць підбивався високо над лісом, а вони стояли і слухали. Та за винятком тих коротких

6 Купити 8а біту — мати за ніщо.

хвилин у колонії панував все більший розлад. Ширилось безладдя, вирувала ненависть. Це невелике суспільство, закинене в дику хащу і майже зовсім одірване від усього людства, не маючи керівників, не могло1 й не вміло дати собі раду.

Між колоністами знаходимо двох знайомих нам людей: старого селянина Вавжона Топорека і його дочку Марисю. Діставшись до Арканзасу, вони ділили в Боровині долю інших. Спочатку їм тут було непогано. По-перше, ліс — не нью-йоркський брук, а до того ж там у них нічого не було, а тут вопи мали воза, трохи реманенту, задешево купленого в Кларвсвіллі, і трохи рільничого знаряддя. Там їх гризла страшна журба, тут тяжка праця не давала одірватись думці від сьогоднішнього дня. Вавжон від світання до смеркання рубав дерево, тесав на хату балки; дівчина прала в струмку шмаття, розпалювала вогонь, варила їсти; та, незважаючи на втому, рух і лісове повітря поступово стирали з її обличчя сліди хвороби від нью-йорк-ських злиднів. Гарячий вітер з Техасу вкрив золотою смагою її бліде личко. Молоді хлопці з Сант-Антоніо та з-над Великих Озер, які за будь-що кидались один на одного з кулаками, були згодні тільки в одному: що Марисині очі так виглядають з-під білявого волосся, як волошки з жпта, і що вона найкраща дівчина в світі. Марисипа врода стала в пригоді й Вавжонові. Він сам собі вибрав шмат найрідшого лісу, і ніхто йому не перечив, бо всі хлопці тягли за ним руку. Не один допомагав йому також рубати дерево, обтісувати балки або укладати зруби, а хитрий старий, змикитивши, в чому річ, час від часу казав:

— Моя дочка ходить по лузі, наче лілея, наче пані, наче королівна.