Орсо - Сенкевич Генрик

Останні дні осені для невеликого міста Анагейм у Південній Каліфорнії — дні розваг і святкувань. На той час кінчається збирання винограду, і місто повниться юрбами робочого люду. Нема нічого мальовничішого за цю юрбу, що складається частково з мексіканців, а головним чином з індіанців племені кагуїла, які прибувають на заробітки аж із диких гір Сан-Бернардіно, з глибини країни. Всі вони розташовуються на вулицях та базарних майданах, або так званих "лотах", де сплять під наметами або й просто під голим небом, завжди в цю пору погідним. Гарне це місто, оточене купами евкаліптів, рицинусів та перцьових дерев, вирує й галасує, немов ярмарок, являючи дивний контраст з глибокою й суворою тишею порослої кактусами пустині, що починається одразу за виноградниками. Вечорами, коли сліпучий диск сонця поринає в океан, а на рожевому небі з'являються також рожеві ключі диких гусей, качок, пеліканів, чайок та журавлів, що тисячами летять з гір до океану, в місті запалюються вогнища і починається гуляння. Музики-негри виляскують кастаньєтами, біля кожного вогнища чути звуки бубна й воркітливий рокіт банджо: мексиканці танцюють на розстелених пончо своє улюблене болеро; індіанці вторують їм, тримаючи в руках довгі білі палиці "кіоте" або вигукуючи: Eviva![1] Вогнища, в які підкидають червоне дерево, тріщать і стріляють іскрами, а в їх кривавому відблиску видно танцюючі постаті й місцевих колоністів, що стоять навколо з своїми гарними жінками та дочками і спостерігають забаву.

Але день, коли ноги індіанців видушують останнє гроно винограду, ще урочистіший. В цей день з Лос-Анджелеса приїжджає мандрівний цирк німця пана Гірша зі своїм звіринцем, що складається з мавп, пум, африканських левів, одного слона і кільканадцяти здитинілих від старості папуг.

І кагуїли віддають свої останні песо, яких вони ще не встигли пропити, щоб побачити не так звірів — їх у Сан-Бернардіно не бракує,— як циркових акторок, борців, клоунів та всякі циркові дива, що здаються їм "великою медициною", тобто чародійством, можливим тільки з допомогою надприродних сил.

Та коли б хтось подумав, що цирк пана Гірша є принадою лише для індіанців, китайців і негрів, той стягнув би на себе його справедливий і — далебі! — небезпечний гнів. Навпаки, коли в Анагеймі з'являється цирк пана Гірша, сюди з'їжджаються не тільки навколишні фермери, а й жителі поблизьких містечок — Вестмінстера, Оранжа та Лос-Нієтоса. Тоді Помаранчева вулиця буває так захаращена бричками й візками, що нею трудно пройти. Сюди збирається все без винятку "великопанське" товариство. Молоденькі стрункі міс із білявими гривками на лобі, сидячи на передках возів, правлять кіньми й весело щебечуть та шкірять зубки; іспанські сеньйорити з Лос-Нієтоса кидають довгі, млосні погляди з-під тюлевих вуалей; навколишні заміжні дами гордо спираються на руки своїх засмаглих фермерів, усе вбрання яких складається зі старого капелюха, репсових штанів та фланелевої сорочки з розхристаним коміром.

Всі ці люди голосно вітаються, перегукуються, пильно оглядають одне одного, наскільки модно хто одягнений, і потихеньку одне одного судять.

Поміж заквітчаними возами, що нагадують величезні букети, гарцюють на мустангах молодики і, перехиляючися з високих мексиканських сідел, крадькома зазирають під дівочі капелюшки. Напівдикі коні, налякані гамором і гуком, поводять налитими кров'ю очима, стають гопки й іржуть, але хвацькі вершники не звертають на це уваги.

Всі говорять про the greatest attraction, тобто про подробиці вечірньої вистави, яка своєю пишністю має перевершити все досі ними бачене. І дійсно, величезні афіші сповіщають про справжні чудеса. Сам директор Гірш, "маестро бича", виступить з найлютішим з усіх знаних досі африканських левів. За програмою, лев кидається на директора, єдиним захистом якого буде бич. Але це звичайне знаряддя перетворюється в чудодійних руках (завжди згідно з програмою) на вогненний меч і щит. Кінець того бича кусатиме, як гримуча змія, мигтітиме, як блискавка, вражатиме, як грім, і триматиме на певній віддалі страховище, яке даремно буде метатися й кидатись на артиста. Та це ще не все: шістнадцятирічний Орсо, "американський Геркулес", син білого й індіанки, носитиме на собі шестеро людей, по троє на кожному плечі; крім того, дирекція обіцяє кожному, "незалежно від кольору шкіри", сто доларів, хто поборе юного атлета. По Анагейму ходить поголос, ніби з гір Сан-Бернардіно навмисне прибув боротися з Орсо славний своєю силою та безстрашний мисливець Грізлі-Кіллер (убивця ведмедів), котрий, відколи існує Каліфорнія, першим наважився вийти з ножем і сокирою проти сірого ведмедя.

Можлива перемога "вбивці ведмедів" над шістнадцятирічним цирковим атлетом збуджує до краю уми всіх жителів Анагейма чоловічої статі, бо якщо Орсо, який досі кидав на землю найдужчих янкі від Атлантичного до Тихого океану, буде переможений, то безсмертна слава окриє всю Каліфорнію. Уми жінок не менше збуджені наступним номером програми: той самий могутній Орсо носитиме на тридцятифутовій жердині маленьку Дженні, "чудо світу", про яку афіша сповіщає, що вона найкраща дівчина, яка жила на землі "від початку християнської ери". Незважаючи на те, що Дженні тільки тринадцять років, директор так само обіцяє сто доларів кожній дівчині, "незалежно від кольору шкіри", яка насмілиться змагатися красою з "повітряним ангелом". Всі міс з Анагейма та його околиць, від дорослих до малих, читаючи цей пункт програми, зневажливо копилили губи й казали, що негідно дівчині з порядної сім'ї ставати на таке змагання. Проте кожна з них ладна була скоріш віддати своє крісло-гойдалку, ніж не піти на вечірню виставу та не побачити тієї малої суперниці, в красу якої, зрештою, в порівнянні, наприклад, з красою сестер Бімпа, жодна не вірить. Дві сестри Бімпа, старша — Рефуджіо й менша — Мерседес, недбало сидячи в чудесному фаетоні, якраз читають афішу. На прекрасних їх обличчях не видно ніякого хвилювання, хоч вони й почувають, що очі всіх жителів Анагейма в цю хвилину дивляться на них ніби з благанням врятувати честь цілої округи і в той же час з патріотичною гордістю та певністю, що над ці дві каліфорнійські квітки нема кращих у всіх горах та каньйонах країни. Ох і гарні ж сестри Рефуджіо й Мерседес! Недарма в жилах їхніх пливе чиста кастильська кров, про що їхня мати невпинно нагадує, демонструючи погорду до всіх кольорових, а також і до світловолосих.

Постаті двох сестер стрункі, легкі, рухи сповнені таємничих чарів і такі неквапно величні, що при наближенні до них серця молодиків тремтять од несвідомої жаги. Від сестер Рефуджіо і Мерседес віє чарами, як віє пахощами від магнолій та лілей. Обличчя у них ніжні, шкіра прозора, хоч і забарвлена легким рум'янцем, наче відблиском вранішньої зорі, а звабливі, чорні з поволокою, очі дивляться невинно й ніжно. Завинуті складчастою мусліновою тканиною, сидять вони в закиданій квітами колясці такі чисті, спокійні й прекрасні, що, здається, самі не відають про свою вроду. Анагейм дивиться на них, пожирає їх очима, пишається ними й обожнює їх. Яка ж то мусить бути та Дженні, коли хоче здобути над ними перемогу? Правда, газета Saturday Weekly Reuven[2] писала, що коли мала Дженні підніметься на самий верх жердини, яка спирається на потужне плече Орсо, коли вчепиться за перекладину, зависнувши над землею в смертельній небезпеці, коли розкине руки й почне, мов метелик, мигтіти в повітрі,— в цирку западає така тиша, що не тільки очі, а й серця глядачів з тремтінням стежать за кожним рухом дівчинки. "Хто хоч раз бачив її на жердині або на коні,— закінчувала газета,— той ніколи не забуде її, бо навіть найвидатніший художник на світі, містер Гарвей із Сан-Франциско, котрий розмальовував Палас-Отель, неспроможний був би намалювати нічого подібного".

Скептична або закохана в сестер Бімпа анагеймська молодь вважає, що це перебільшення, проте все це виясниться аж увечері. Тим часом рух коло цирку збільшується щохвилини. З довгих дощаних сараїв, що оточують брезентовий цирк, чути рик левів і слона; вчепившись за кільця, прикріплені знадвору до сараїв, щосили верещать папуги; мавпи гойдаються на власних хвостах або передражнюють публіку, що товпиться за канатами, протягненими навколо сараїв. Нарешті з головного сарая виїжджає процесія, мета якої — остаточно зачудувати публіку. На чолі процесії котиться, величезний фургон, запряжений шестериком коней з плюмажами на головах. Кучери у формі французьких поштарів правлять кіньми із сідел. На фургоні стоять клітки з левами, а в кожній клітці сидить "леді" з оливковою гілкою в руці. За фургоном крокує слон, накритий килимом, з баштою на спині і з лучниками в башті. Сурмлять сурми, ричать леви, ляскають бичі,— словом, весь караван, мов процесія казкових чудовиськ, із шумом і громом посувається вперед. Та це ще не все: за слоном котиться схожа на орган машина з димарем, як у локомотива, і виграє парою, а власне, пронизливо вищить і висвистує Yankee Doodle. Інколи пара затримується в димарі, і тоді в нього виходить звичайний свист, що, однак, не зменшує ентузіазму юрби, котра, слухаючи цю свистячу "парову" пісню, шаленіє від захвату: американці кричать "ура!", німці — hoch!, мексіканці — eviva!, а кагуїли ревуть од задоволення, наче дикі тварини, на яких напав ґедзь.

Юрба тягнеться за возами, місце коло цирку порожніє, папуги перестають верещати, мавпи перекидатись. Але the greatest atraction не бере участі в процесії. На фургонах нема ні "незрівнянного маестро бича", ні "непереможного Орсо", ні "повітряного ангела Дженні". Всі вони не покажуться до вечора, щоб справити більше враження. Директор ховається десь у сараї або заглядає до кас, де сидять його негри й вишкіряють до публіки білі зуби,— заглядає і сердиться. А Орсо з Дженні в цей час повинні провадити репетицію в цирку. Під полотняним його дахом панує тиша й морок. В глибині, де здіймались одна над одною лави, було майже темно, лише трохи світла, що проникає крізь полотняний дах, падає на посипану піском і тирсою арену. В цьому тьмяному, процідженому крізь полотно світлі видно коня, що самотньо стоїть біля бар'єра. Гладкий кінь, видно, нудьгує, одганяє хвостом мух і мотає, наскільки йому дозволяє повід, притягненою до грудей головою.