По хліб - Сенкевич Генрик

Дивлячись на них, Вавжон з Марисею побожно хрестились. Дивним якимось здавалось їм це місто, таке гомінке, галасливе, повне Свисту локомотивів, гуркоту возів та людських перегуків. Усі люди там бігли так швидко, наче від когось утікали або когось наздоганяли. І як же їх багато, та які ж у них чудпі обличчя: то чорні, то оливкові, то червонясті. Найбільший рух панував саме там, де вони стояли: коло порту; вантажники переносили паки з одних пароплавів на другі, щохвилини проїжджали вози, гуркотіли по містках тачки, шум і галас стояли, як у тартаку.

Так минула одна година й друга, а вони, стоячи під стіною, все чекали комісара.

Дивне видовище являв собою на американському березі в Нью-Йорку цей польський селянин з довгим сивим волоссям, в чотирикутній облямованій смушком шапці, і ця дівчина з Ліпинців, одягнена в синю довгу кофту, з намистом на шиї. Проте люди проходили, навіть не глянувши на них. Там не дивувались ні з яких облич і ні з яких уборів.

Минула ще година. Небо облягли хмари, пустився дощ із снігом, од води повіяв холодний, вогкий вітер...

А вони стояли й чекали комісара.

Селянська натура терпляча, проте і їм зробилось тяжко на душі.

Самотніми вони почували себе на пароплаві, серед чужих людей, у водяній пустині, було їм там погано й страшно. Вони молились богу, щоб він перепровадив їх, як заблуканих дітей, через морську безодню. Гадали, що як тільки ступлять на землю, скінчаться їх поневіряння. І от вони приїхали, опинились у великому місті, але відчули, що тут, серед людського галасу, їм ще самотніше, ніж на пароплаві.

Комісар не приходив. Що вони робитимуть, коли він взагалі не прийде, коли німець одурив їх?

Тривожно закалатали на таку думку бідні селянські серця. Що вони робитимуть? Просто — загинуть. Тим часом вітер продував їхню одежу, дощ мочив їх.

— Марисю, тобі не холодно? — спитав Вавжон.

— Холодно, тату,— відповіла дівчина.

Ще одну годину продзвонив міський годинник. Сутеніло. Рух у порту завмер, на вулицях засвітились ліхтарі. Ціле море яскравого світла спалахнуло в усьому місті. Робітники малими й великими гуртками йшли з порту до міста і хрипкими голосами співали "Yankee Doodley". Причал поступово збезлюднів. Митницю замкнули.

А вони стояли й чекали комісара.

Нарешті настала ніч і в порту все затихло. Час від часу тільки темні димарі пароплавів з сичанням викидали снопи іскор, що гасли в темряві, або хлюпала хвиля об камінну набережпу. Часом лунала пісенька матроса, що повертався на судно. Світло ліхтарів блідло в тумані. А вонп чекали.

Хоч би й не хотіли чекати, то мусили. Бо куди їм було йти, що робити, де прихилити змучені голови? Холод проймав їх все дошкульніше, захотілось їсти. Коли б у них хоч дах був над головою, бо вони промокли до рубця. Ой, не прийде той комісар, не прийде, бо таких комісарів і зовсім нема. Німець був агентом транспортної компанії, одержував процент за кожного пасажира й більш нічого не хотів знати.

Вавжон відчув, що ноги під ним підламуються, що якийсь великий тягар вганяє його в землю, що, мабуть, над ним навис гнів божий.

Терпів і ждав, як тільки може терпіти і ждати селянин. Голос Марисі, що тремтіла від холоду, очутив його...

— Тату!

— Мовчи! Нема над нами змилування!

— Вертаймося в Ліпииці...

— Іди втопися...

— Боже, боже! — тихо шептала Марися. Вавжона взяв жаль.

— Сирото, небого!.. Хай би господь змилувався хоч над тобою...

Але Марися вже не чула батька. Притулившись головою до стіни, вона заплющила очі. її огорнув сон, уривчастий, тяжкий, гарячковий, а вві сні їй наче картинка в рамках привиділася: Ліпинці і вчувалася пісенька конюха Яська:

Яка ж бо ти пані? Яка ж бо ти пані? Як весь твій маєток — Віночок рутвяний.

Перші проблиски нового дня в нью-йоркському порту впали на воду, на щогли, на будинок митниці.

В тому блідому світлі можна було побачити двох людей, що спали під стіною, з блідими, посинілими обличчями, притрушені снігом, нерухомі, наче мертві. Але в книзі їхньої недолі були перегорнуті лише перші сторінки, про наступні розкажемо далі.

II. В НЬЮ-ЙОРКУ

Йдучи в Нью-Йорку широкого вулицею Бродвею до порту, в напрямі Четтам-скверу, і, пройшовши кільканадцять прилеглих вулиць, подорожній потрапляє в бідну, занедбану й похмуру частину міста. Вулички тут стають все вужчі. Будинки, споруджені, може, ще голландськими колоністами, потріскались і похилились від часу; покрівлі па них позападали, штукатурка на стінах пообвалювалась, а самі стіни так поосідали в землю, що вікна підвалів ледве видніють верхнім краєм над вуличним бруком. Дивні кривулі заступають улюблені в Америці прямі лінії; дахи і стіни вздовж вулиці тягнуться не по шнуру, купчаться й височать одні над одними побитою черепицею.

Через те, що ця частина міста лежить коло берега, калюжі тут у вибоях майже ніколи не висихають, а маленькі, тісно забудовані площі схожі на саджалки, наповнені густою, чорного застояною водою. Вікна обдертих будинків понуро вдивляються в ту воду, поверхня якої рябіє від покидьків паперу, картону, уламків скла, шматків дерева та бляхи від корабельних ящиків; такими покидьками засмічені цілі вулиці, власне, товстий шар болота на них. Скрізь тут панують бруд, безладдя й людські злидні.

Саме в цій дільниці містяться boarding-house, тобто заїзди, в яких за два долари на тиждень можна дістати нічліг і харчування; є тут багато шинків, так званих bar-room'in, де китобої вербують на свої судна всіляких волоцюг; венесуельські, бразільські та еквадорські підпільні агенти тут підмовляють довірливих людей заселяти екватор, тобто підбирають нові жертви для жовтої пропасниці; є тут харчевні, де відвідувачів годують солониною, тухлими устрицями та рибою, що її напевне сама вода викинула на прибережний пісок; тут нарешті є будинки для гри в кості, китайські пральні, різноманітні притулки для матросів, кубла злочинців, осередки злиднів, голоду, сліз.

Проте в цій частині міста панує жвавий рух, бо всі емігранти, котрі не знаходять хоч тимчасового притулку в бараках Кастель-Гардена і не хочуть або не можуть піти до так званих working-houses, тобто робітничих домів, стікаються сюди, тут живуть і тут помирають. Якщо можна сказати, що емігранти є покидьками європейських народів, то мешканці цих завулків є покидьками еміграції. Вони ледарюють почасти через брак роботи, а почасти через свої лінощі. В цій дільниці ночами часто лунають постріли з револьверів, волання про порятунок, хрипкі дикі вигуки, п'яні співи ірландців, вищання розлючених у кривавій бійці пегрів. Удень цілі гурти бродяг, у подертих капелюхах, з люльками в зубах, спостерігають бійки навкулачки, закладаючись від одного аж до п'яти центів за кожне вибите око. Діти, білі й негренята з чорним кучерявим волоссям, замість сидіти в школі, вештаються по вулицях, витрахкують сухими воловими ребрами або порпаються в болоті, шукаючи решток городини, апельсинів та бананів; висхлі ірландські жінки простягають руки до пристойно одягнених прохожих, що випадково заблукали в ті місця.

У цьому пеклі ми знаходимо наших давніх знайомих: Вавжона Топорека і його дочку Марисю. Панство, якого вони сподівались, було тільки сном, і як сон — зникло, а дійсність постала перед ними тісною, запалою в землю кімнатою з одним вікном і повибиваними шибками. На стінах кімнати темніє гидка пліснява і вологі плями, під стіною стоїть заіржавіла й дірява залізна грубка і столик на трьох ногах; у кутку— оберемок ячмінної соломи замість ліжка.

Оце й усе. Старий Вавжон, стоячи навколішках біля грубки, шукає, чп не залишилось у холодному попелі картоплини, знову й знову даремно береться тукати... вже другий день. А Марися сидить на соломі, обхопивши коліна руками, й нерухомо дивиться в підлогу. Дівчина хвора і змарніла. Цс ніби й та сама Марися, але колись рум'яні щоки її глибоко позападали і вкрилися хворобливою блідістю, всі риси загострились, очі стали великі й задивлепі в одну точку. З обличчя видно, що таки далися взнаки гнпле повітря, журба та злиденне харчування. Вони їли саму картоплю, але другий день нема вже й картоплі. І тепер вони зовсім не знають, що їм робити й чим жити далі. Минає третій місяць, як вони мешкають у цій ямі, і грошей у них вже не лишилося. Старий Вавжон намагався питатись роботи, та ніхто навіть не розумів, чого він хоче; він ходив у порт, хотів носити паки або вантажити вугілля, але у нього не було тачки, та й ірландці одразу наставили йому синців під очима; хотів був стати з сокирою на будівництво доків, та його знов побили. До того ж який з нього робітник, коли він не розуміє, що йому кажуть? Куди тільки не простягав руку, до чого не брався, куди не звертався, з нього глузували, одпихали, штовхали й били; так він нічого й не знайшов, ніде не міг і цента заробити або випросити. Волосся від журби у нього зовсім побіліло, він втратив надію, гроші скінчились, і починався голод.

На батьківщині, між своїми, якби і втратив усе, якби його змучила хвороба, якби діти вигнали з хати, то... зміг би взяти костура в руки, стати під хрестом на роздоріжжі або коло дверей костьолу і співати: "Ласкавий боже, зглянься на мої сльози". Пан би проїхав, дав би десять грошів; пані з брички послала б дитя з монеткою в рожевій ручці, і воно дивилося б на старця широко розкритими очима; хлоп дав би півхлібини, баба — шматок сала, і можна було б жити, як тому птахові, що не оре й не сіє. А якби стояв під розп'яттям, то мав би над собою його руки, вгорі небо, а навколо поля, і в тій сільській тиші бог почув би молитву. А в цьому місті щось так страшно гучало, ніби в якійсь велетенській машині, тут кожен рвався вперед, дивився тільки поперед себе й ніколи не бачив чужого нещастя. Тут просто голова йшла обертом, ні до чого не зводились руки, очі не могли добачити всього навколо, а думки одна одну пошибали. Тут все було якесь дивне, чуже, противпе і таке розгонисте, що кожен, хто не міг у тому вирі крутитись, мусив вилетіти з колеса й розбитись, як череп'яний горщик.

Боже мій! Яка різниця! У спокійних Ліпинцях Вавжон був господарем і засідателем, мав свою землю і пошану від людей, мав щодня ложку страви; в неділю виходив із свічкою до вівтаря; а тут він останній з останніх, ніби той пес приблудний на чужім подвір'ї — боязкий, тремтячий, скулений і зголоднілий.