По хліб - Сенкевич Генрик

що це з нею діється? Вона бачить лкпйсь великий пароплав з підпятпм носом, на ньому юрба людей, а з тієї юрби до неї простягаються дві руки. Боже мій! То ж Ясько там стоїть і простягає до неї руки, а над пароплавом і Яськом усміхнена матір божа в яскравому сяйві. Побачивши її, Марися протовплюється кріаь юрбу: "Матір божа! Яську! Яську!" Ще хвилина... Останній раз зводить очі до батька:

— Тату! Там матір божа! Там матір божа!

Ще мить, і ті самі руки, що спихали її в воду, з якоюсь надлюдською силою хапають її і тягнуть угору. Вона знов відчуває під ногами поміст риштовання. Знову її обіймають, але вже не катівські, а батьківські руки, і голова її падає йому на груди.

Опритомнівши, Марися бачить, що лежить спокійно коло батька; і хоч було темно, вона зрозуміла, що він лежить ниць, і глухі, жалісні ридашія розривають йому груди.

— Марисю,—озвався він нарешті уривчастим від плачу голосом.— Прости мені, дитино...

Марися знайшла в темряві його руки і, припавши до них своїми безкровними устами, прошепотіла:

— Татусю, нехай вам бог простить, як я прощаю... З блідої смуги світла, що недавно розлилось над

обрієм, виринув великий повний місяць, і знову сталося щось дивне. Марися побачила, як з місяця одри ваються цілі рої янголяток, немов золотих бджілок, і спускаються на променях аж до неї, шелестять крильцями, кружляють, в'ються над нею і співають тоненькими дитячими голосами:

— Дівчино змучена, мир тобі! Пташко беззахисна, мир тобі! Квіточко польова, тиха й лагідна, мир тобі!

Співаючи так, вони погойдували над нею келихами білих лілей, дзвонили в срібні дзвіночки:

— Сон тобі, дівчино, сон тобі! Сон! Сон! Сон!

І їй зробилось так добре, ясно і спокійно, що вона й справді заснула.

Ніч минала. Стало розвиднятись. Світанок побілив воду. Щогли й димарі почали виступати з темряви й паче наближались. Вавжон уже стояв навколішки над Марисею.

Він думав, що вона вмерла. її струнке тіло лежало нерухомо; очі були заплющені; спокійне, біле як полотно обличчя пойнялося мертвотною синявою. Даремно старий термосив її за плечі; вона не ворухнулась і не розплющила очей. Вавжонові здалося, що й він умирає, але, піднісши руку до її уст, відчув, що вопа дихає. Серце її билось, хоч кволо; він зрозумів, що вона може от-от умерти. Якщо з вранішнього туману вирине погідний день, якщо її обігрів сонце, то вона прокинеться; інакше — ні.

Над Марисею стали кружляти чайки, ніби непокоїлись за неї; деякі сідали поблизу на стовпах. Повіяв західний вітрець, і туман став потроху розходитись. Вітер був весняний, теплий, ласкавий.

Потім зійшло сонце. Проміння його спочатку впало на вершечок риштовання, а далі, посуваючись донизу, освітило мертве обличчя Марисі. Здавалось, воно цілувало її, пестило і ніби обгортало. В тому сяйві її обличчя в вінку білявого волосся було прекрасне, як в ангела, та Марися й справді була ангелом — стільки вона натерпілася горя й муки.

З моря вставав гарний, рожевий день, сонце пригрівало все дужче, вітер ласкаво повівав на дівчину; чайки, кружляючи над нею, кричали, наче хотіли її збудити. Скинувши з себе сіряк, Вавжон прикрив їй ноги, і надія прокинулася в його серці.

Синява почала сходити з обличчя Марисі, щоки злегка порожевіли, вона усміхнулась раз і другий і нарешті розплющила очі.

Тоді старий став навколішки на помості, звів очі до неба, і сльози двома струмками попливли по його зморщених щоках.

Він відчув, що це ж його дитина, зіниця його очей, душа його душі, кохана над усе святиня.

Марися не тільки прокинулась, але прокинулась здоровиш 3 бадьоріша, ніж була вчора. Чисте портове повітря було для неї корисніше за отруйну атмосферу кімнати. Вона справді поверталась до життя, бо як тільки сіла, одразу сказала:

— Тату, мені дуже хочеться їсти.

— Ходімо, доню, до води, може, там щось знайдеться,— сказав старий.

Марися встала без особливого зусилля, і вони пішли. Мабуть, той день був якийсь винятковий серед днів їх недолі, бо, ступивши лише кілька кроків, вони побачили засунуту між двома балками хустку, а в ній — зав'язаний хліб, варену кукурудзу і шматок СОЛОНИНИ. Пояснювалось це просто тим, що котрийсь із робітників, які працювали на верфі, сховав собі вчора на сьогодні частину свого сніданку: у тамтешніх робітників була така звичка. Але Вавжон з Марисею пояснювали собі все ще простіше. Хто поклав там харчі? На їхню думку, той, хто пам'ятає про кожну квітку, птаха, мурашку.

Бог!

Вони проказали молитву, підживились, хоч їжі було й небагато, і пішли понад водою аж до головних доків. Обоє відчули себе дужчими. Дійшовши до митниці, звернули під гору на Уотер-стріт, до Бродвею. З від-починками вони йшли кілька годин, бо дорога була далека. Часом вони сідали на дошках або на порожніх ящиках від товарів. Ішли, самі не знаючи куди, але Марисі чомусь здавалось, що неодмінно треба йти до міста. По дорозі вони зустрічали безліч навантажених возів, що їхали до порту. На Уотер-стріт рух уже був чималий. Всюди відчинялися двері, з них виходили люди і поспішали до своєї щоденної роботи. В одних таких дверях показався високий, сивий і вусатий добродій з молодим хлопцем. Вийшовши на вулицю, він подивився на Вавжона й Марисю, на їхнє вбрання, ворухнув вусами; на його обличчі відбилось здивування, потім він ще пильніше став придивлятись та усміхатись.

Людина, що приязно усміхалася до них в Нью-Йорку,— це було диво, якісь чари, і старий з дівчиною зачудувалися.

Тим часом сивий добродій підійшов до них і спитав чистісінькою польською мовою:

— А звідкіля ви, люди?

Вавжона й Марисю наче блискавка вразила. Старий, замість відповісти, зблід як стіна й захитався на ногах, не вірячи ні своїм вухам, ні очам. Марися перша опам'яталась, упала до ніг старому панові, обхопила їх руками й закричала:

— З-під Познані, ясний дідичу, з-під Познані!

— Що ви тут робите?

— В злиднях та в голоді живемо, тяжко бідуємо, дорогий пане!

Тут Марисі перехопило дух, голос урвався, а Вавжон і собі упав добродієві до піг, потім почав цілувати поли його сурдута, не тямлячись з радості, і, тримаючись за них, думав, що вхопився за шматок неба.

Та це ж пан... і то свій пан. Він не дасть умерти з голоду, він порятує, він не дасть загинути.

Молодий хлопець, що йшов з сивим паном, витріщив очі; тут почали скупчуватись люди, вони роззявляли роти й дивились, яв чоловік стоїть перед чоловіком навколішки й цілує його в ноги.

В Америці це небувала річ! Але старий пан розгнівався на роззяв.

— Це не ваш бізнес,— промовив він по-англійськи,—* йдіть собі до свого бізнесу.

Потім звернувся до Вавжона й Марисі:

— Не стіймо на вулиці, ходім зі мною.

Він завів їх до найближчого трактиру і замкнувся там з ними та хлопцем в окремій кімнаті. Вони знов упали йому до ніг, а він боронився й сердито бурчав:

— Кінчайте цей бізнес! Ми ж з одної країни, діти одної... матері...

Тут, видно, дим з сигари, яку він курив, зайшов йому в очі, бо він втер їх кулаком і спитав:

— Ви голодні?

— Ми вже два дні нічого не їли, оце тільки-но знайшли дещо коло води.

— Вільяме,— звернувся він до хлопця.'— Скажп, хай дадуть їм їсти.

І розпитував далі:

— Де ви мешкаєте?

— Ніде, ясний пане.

— Де ж ви спали?

— На березі.

— Вас вигнали з квартири?

— Вигнали.

— Не маєте речей, крім тих, що на вас?

— Не маємо.

— Не маєте грошей?

— Не маємо.

— Що ви робитимете?

— Не знаємо.

Старий пан, питаючи швидко й наче сердито, звернувся до Марисі:

— Скільки тобі років?

— Оце весною мине вісімнадцять.

— Намучилась, га?

Вона нічого не відповіла, тільки покірно вклонилась йому до землі.

Дим, видно, знову зайшов старому панові в очі.

В цей час принесли пива й гарячого м'яса. Старий пан сказав їм зараз же братись до їжі, а коли вони відповіли, що не сміють їсти при ньому, сказав, що вопи дурні. Та, незважаючи на його гнів, він здавався їм ангелом небесним.

Йому, видно, було дуже приємно дивитись, як вони їли. Потім він звелів їм розказати, яким чином вони тут опинились і що пережили. 1 Вавжон розповів йому все чисто, як на сповіді. Він гнівався, сварив його, а коли дійшов до того, як він хотів утопити Марисю, пан крикнув:

— Я б з тебе шкуру зняв! Потім — до Марисі:

— Підійди-но сюди, дівчино!

Коли Марися підійшла, він узяв її голову в обидві руки й поцілував у чоло.

Потім трохи подумав і сказав:

— Найгірше ви пережили. Це добра країна, тільки в ній треба уміти дати собі раду.

Вавжон витріщив на нього очі: цей шляхетний і розумний пан назвав Америку доброю країною!

— Так воно і в, недотепо,— сказав він, побачивши, як здивувався Вавжон,— Добра країна! Коли я прибув сюди, то не мав нічого, а тепер маю шматок хліба. Але вам, селянам, треба триматися землі, а не волочитись по світу. Коли ви виїдете з батьківщини, то хто ж там залишиться? Ви тут не потрібні, і приїхати сюди легко, а повернутись важко.

Він деякий час мовчав, а потім промовив, наче сам до себе:

— Я тут уже сорок з чимось років і забув про свою батьківщину. Але часом мене поймає журба. Вільям неодмінно туди поїде, щоб знати, де жили його батьки... Це мій син,— мовив він, показуючи на хлопця,— Вільяме, привезеш мені з дому жменю рідної землі в труну під голову.

— Yes, father) 1 — відповів хлопець по-англійськи.

— І на груди, Вільяме! І на груди!

— Yes, father!

Старого пана дим так почав щипати за очі, що в них заблищали сльози. Він аж розсердився: