По хліб - Сенкевич Генрик
Щоранку він приносив їм дичину, яку або стріляв, або ловив у сильця. Над стіною дому, на якій лежав старий Вавжон, Орлик поставив свій намет, щоб захистити старого й Марисю від дощу. Доводилось прийняти його допомогу, яку він майже накидав, і чимось віддячити, бо грошей він брати не хотів, лише домагався руки Марисі.
— Чи то я одна в світі? — випрошувалась дівчина.— Іди собі пошукай іншої, бо й я кохаю іншого.
— Хоч би я зайшов на край світу, другої такої не знайду. Ти для мене одна в світі і мусиш бути моєю. Що ти робитимеш, коли твій старий помре? Прийдеш до мене, прийдеш сама, а я тебе вхоплю, як вовк ягня, занесу в ліс, але не зжеру. Ти — моя! Ти єдина! Хто мені заборонить? Кого я тут боюся? Нехай приїжджає твій Ясько: я навіть хочу цього!
Щодо Вавжона, то Орлик, здається, казав правду. Старий хворів усе гірше, часом його пряжила гарячка, тоді він говорив про свої гріхи, про Ліпинці та про те, що бог не дав йому їх побачити. Марися плакала, жаль їй було і його, й себе. Орлик обіцяв їй, якщо вона вийде за нього заміж, повернутися з нею до Лі-пинців, та це було для неї не втіхою, а горем. Повернутись до Ліпинців, де був Ясько, і повернутись чужою для нього — нізащо! Краще тут умерти під першим деревом. Вона думала, що так воно все й скінчиться.
Тим часом над колонією збиралась нова гроза. Дощ лив чим далі, то більший. Одної ночі, коли
^)рлик, як звичайно, пішов у ліс, по табору залунали жахливі крики: Ч~ Вода! Вода!
Протерши зі сну очі, люди побачили в темряві білу, безбережну водяну рівнину, що хлюпотіла під дощем і хвилювалась під вітром. Розсіяне і притьмарене нічне світло відбивалось сталевим полиском на хвилях. Від берега, де стирчали пеньки зрубаних дерев, та від спаленого лісу чувся шум води, що ринула бурхливим потоком.
У всьому таборі зчинився крик. Жінки й діти вилазили на вози, чоловіки щодуху бігли на західну сторону поляни, де ще пе були вирубані дерева. Вода поки що доходила їм до колін, але швидко підіймалась. Шум у лісі все дужчав, звідти чути було тривожні вигуки, переклики та благання про порятунок. Незабаром велика худоба стала відступати під натиском води й перебігати з місця на місце. Помітно було, що швидкість течії збільшується. Підхоплені потоком вівці жалібним меканням кликали на допомогу, поки не зникли серед дерев. Дощ лив, як із цебра, і з кожною хвилиною ставало небезпечніше. Далекий шум перетворився на оглушливий рев оскаженілих хвиль. Під їхніми ударами задрижали вози. Видно було, що то не звичайна повідь від дощу, а ріка Арканзас і всі її притоки вийшли з берегів. Це був потоп, який з корінням виривав дерева, ламав ліси, буяв грозою, це був розгул стихії, темрява, смерть.
Один з возів, що стояв найближче до спаленого лісу, перевернувся. Па розпачливий жіночий крик: "Рятуйте!" — кілька темних чоловічих постатей скочило з дерев, але хвиля підхопила рятівників, крутонула ними й понесла в ліс на загибель. На інших возах жінки рятувалися, повилазивши на парусові халабуди. Дощ шумів все дужче, все густіша темрява огортала похмуру поляну. Вряди-годи видно було, як проносвлась балка з людською постаттю, що вчепилась за неї, часом темний силует людини чи тварини, часом з води висувалась рука і зникала назавжди. /
Далі шалений шум води заглушив усе: і ревіння тонучих тварин, і волання: "Господи! Господи! / Матір божа!" На поляні утворювались коловороти й вири, вози зникали...
А де ж Вавжон і Марися? Та стіна дому, на якій старий лежав під Орликовим наметом, поки що врятувала їх; вона спливла на воді, як нліт. Потік підхопив її, обвів круг поляни й кинув у бік лісу, там ударив об одне дерево, об друге і, випхнувши в русло струмка, поніс у темну безвість.
Марися стояла коло батька навколішках і, здіймаючи руки до неба, благала про порятунок, але їй відповідали тільки удари гнаної вітром хвилі...
Намет зірвало... та й сам пліт щомиті міг розбитись, бо поперед і позад нього пливли повиривані дерева, що могли або потопити його, або перевернути.
Нарешті пліт зачепився за гілля дерева, верх якого стирчав з води, і в ту ж мить з того верха озвався людський голос:
— Візьміть рушницю й переходьте удвох на другий бік, щоб пліт не перевернувся, коли я на нього скочу...
Тільки-но Вавжон з Марисею зробили так, як їм було сказано, якась постать скочила з гілляки на пліт. То був Орлик.
— Марисю,— сказав він,— я обіцяв не покинути тебе —й не покинув. Я вас і з цієї безодні вирятую.
Сокирою, що була при ньому, він зрубав рівну гілку, вмить обчистив її, потім випхнув пліт з гілля й почав веслувати.
Випливши на бистрину, вони помчали з блискавичною швидкістю. Куди? Не знали, але пливли. Орлик час від часу одпихав стовбури або звертав убік, щоб обминути ще не завалене водою дерево. Його величезна сила, здавалось, подвоїлась. І в темряві він бачив пайменшу небезпеку. Минала година за годиною. Ін-пшйвже впав би від утоми, а Орликові було байдуже. Перед ранком вони вибралися з лісу; тепер навколо не видно було жодної верхівки дерева. Здавалось, розлилося безмежне море. Жахливі вири жовтої спіненої води з ревом крутились по водяній пустельній площині. Тим часом розвиднялось. Бачачи, що жодного стовбура поблизу немає, Орлик на хвильку перестав веслувати і звернувся до Марисі:
— Тепер ти моя, бо я врятував тебе від смерті. Голова його була непокрита, а в мокрому, розчерво-
нілому від боротьби з повіддю обличчі було стільки рішучості, що Марися вперше не насмілилась нага-датИ/йому про свою обіцянку другому.
— Марисю! — мовив лагідно хлопець,— Марисю бідолашна!
— Куди ми пливемо? — спитала Марися, щоб змінити розмову.
— Мені байдуже куди. Аби з тобою... кохана...
— Веслуй, поки що перед нами смерть.
Орлик знову почав веслувати. Тим часом Вавжо-нові ставало гірше й гірше. Часом його нападала гарячка, потім спадала, але він все більше слабнув. Забагато мук зазнало це старе, виснажене тіло. Наближався кінець, безмірний, вічний спокій. Опівдні він прокинувся і сказав:
— Марисю! Я вже не діждуся завтрашнього дня. Ой дівчино, дівчино! Бодай би я був з Ліпинців не виїжджав і тебе з собою не брав. Але бог милосердний! Я немало намучився, то він простить мені мої гріхи. Якщо зможете, то поховайте мене, а тебе Орлик нехай відпровадить в Нью-Йорк до старого пана. То добрий пан, вія змилується над тобою, дасть на дорогу, та й повернешся до Ліпинців. А я вже не повернусь. О боже, боже милосердний, хай моя душа птахом полине туди й ще раз їх побачить! /
Тут старий почав марити, бурмочучи слова молитви: "Під твою опіку віддаємося, пресвята богородице!" Та раптом вигукнув: "Не кидайте мене в воду, я ж не собака!" А потім йому, мабуть, пригадалось, як вів хотів утопити Марисю, бо знов застогнав: "Дитино моя, прости мені! Прости!"
А вона, бідолашна, лежала коло його узголів'я и ридала... Орлик веслував, і його теж душили сльози...
Увечері випогодилось. Перед самим заходом виглянуло з хмар і відбилось у воді довгою золотавою смугою сонце. Старий конав. Проте бог змилувався над ним і послав йому легку смерть. Спочатку він повторював жалісним голосом: "Покинув я Польщу, свою рідну землю", та коли гарячка затрусила ним дужче, йому здалося, що він знов повертається до неї. От йому ввижається, ніби старий пап з Нью-Йорка дав йому грошей на дорогу й на відкупівлю обійстя і вони з Марисею повертаються назад. Ось вони в океані, пароплав пливе день і віч, матроси співають. Потім він бачить той порт у Гамбурзі, з якого виїхав, в очах мигтять різні міста, навколо звучить німецька мова, але поїзд летить уперед, і Вавжон відчуває, що наближається додому, радість розпирає йому груди, звичними, любими серцю пахощами віє з рідної сторони... А це що? Кордон. Бідне селянське серце гупає, як молотом... Він їде далі. Боже, боже! Та це ж уже й поля, і Мацькові груші... їхні сірі халупи й костьоли. Он селянин у смушевій шапці ходить за плугом. Віл простягає до нього з вагона руки. Господарю, господарю!.. Не може говорити. Ідуть далі. А там що? Місто Пши-ремблі, а за містом Ліпинці. Вони йдуть з Марисею шляхом і плачуть. Якраз весна. Квітують хліба... в повітрі гудуть хрущі... в місті дзвонять дзвони... Господи! За що йому, грішному, стільки щастя? Ще перейти через отой пагорок, а там хрест І дороговказ при дорозі — і ліпинецька границя. Вони уже не йдуть, а летять, мов на крилах, ось вони вже на пагорку, коло хреста, коло дороговказу. Вавжон припадав до землі, й ридав від щастя, і цілує землю, підповзав до хреста й обіймав його руками: оце вже він у Ліпинцях.— Справді так. Він уже в Ліпинцях, бо тільки мертве його тіло лежить на заблуканому серед водяної пустелі плоту, а душа полинула туди, де знайде щастя і спокій.
Даремно дівчина квилила над ним: "Таточку! Таточку!" Бідна Марисю, він уже не повернеться до тебе! Йому добре в Ліпинцях.
Настала ніч. У Орлика вже вислизала з рук тичка, й дуже мучив голод його. Марися, стоячи навколішках над тілом батька, урнванпм голосом проказувала молитви, навколо, аж до обрію, стелився безбережний водяний простір.
Вони впливли в русло якоїсь великої річки, і течія знов понесла пліт швидше. Керувати ним було неможливо. Мабуть, вопи потрапляли у вири, що утворились над степовими западинами, бо пліт крутило на місці. Орлик відчував, що сили залишають його, аж раптом підхопився на ноги й закричав:
— Боже мій! Там світло!
Марися глянула туди, куди він показував рукою. Там, удалині, справді поблискував якийсь вогник, відбиваючись вузькою смужкою в воді.
— То шлюпка з Кларксвілля! — швидко сказав Орлик.—— Янкі вислали її рятувати людей. Аби тільки нас не поминули... Марисю, я тебе врятую... О-го-го-го-о-о!
Орлик гукав і одночас веслував щосили. Вогник все більшав, а в червоному його світлі вирізнялось щось схоже на великий човен. Був він ще дуже далеко, але наблиисався. Проте через деякий час Орлик помітив, що човен не посувається вперед.
Пліт підхопила потужна течія, що йшла в протилежний бік.
Раптом тичка тріснула в Орликових руках. Вонп залишились без весла. Течія відносила їх все далі, вогник зменшувався. На щастя, пліт натрапив на дерево, що самотньо стояло в степу, й застряг у його гіллі.
Вони обоє стали кликати на допомогу, та шум води глушив їх голоси.
—— Я вистрелю,— сказав Орлик,— вони побачать блиск, почують постріл.
Він підняв рушницю й натиснув на гачок, та замість пострілу тільки клацнуло: порох в рушниці замок.
Орлик з розпачу впав на пліт і деякий час лежав як мертвий, нарешті підвівся і сказав:
— Марисю! Іншу дівчину я вже давно б узяв та й завів би у ліс.
