Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де
— Три місяці Коралі гратиме під перехресним вогнем наших статей, і влітку, під час гастролей у провінції, вона заробить за три місяці тридцять тисяч франків. Через свою надмірну делікатність, яка заважає вам вибитись у політичні діячі і якої вам слід позбутись, ви загубите і Коралі, і своє майбутнє, ви самі відмовляєтесь від свого шматка хліба.
Люсьєн був змушений обирати між д’Артезом і Коралі: його кохана загине, якщо він не заріже д’Артеза у великій газеті та в "Ревей". Бідолашний поет повернувся додому зі смертю в душі; він сів у кутку кімнати біля каміна й почав читати д’Артезову книжку, одну з найкращих у сучасній літературі. Люсьен проливав сльози над її сторінками, він довго вагався, але зрештою-таки написав глумливу статтю — а такі статті в нього виходи— дили дуже добре; він обійшовся з цією книжкою, як ті діти, що, впіймавши прегарну пташку, мучать її, обскубуючи пір’я. Його жорстока іронія могла зашкодити книжці. Люсьєн знову перечитав цей чудовий твір, і всі його добрі почуття пробудились. Опівночі він пішки пройшов через увесь Париж; підходячи до д’Артезової оселі, він побачив крізь шибки вікна мерехтливе, неяскраве світло. Як часто доводилось йому дивитися на це скромно освітлене вікно з почуттям захвату перед благородною наполегливістю великої людини! Люсьєн пе знайшов у собі сили зразу піднятися сходами і кілька хвилин сидів на вуличній тумбі. Нарешті, заохочуваний своїм добрим ангелом, він постукав у двері; д’Артез сидів і читав у холодній, неопаленій кімнаті.
— Що сталося? — запитав молодий письменник, побачивши Люсьєна і здогадуючись, що тільки жахливе нещастя могло привести його сюди.
— Твоя книжка чудова! — вигукнув Люсьєн зі слізьми па очах. — А вони звеліли мені її зарізати!
— Бідолашний хлопче, важко тобі дістається твій хліб, — сказав д’Артез.
— Прошу у вас однієї ласки: збережіть у таємниці мій прихід сюди і залиште мене в пеклі моєї проклятої праці. Мабуть, нічого не можна досягти, поки не зачерствіє серце.
— Усе той самий! — сказав д’Артез.
— Ви вважаєте мене за негідника? Ні, д’Артез, ні, я просто хлопчисько, сп’янілий від кохання.
І він розповів про те, в якому становищі опинився.
— Покажіть-но статтю, — мовив д’Артез, схвильований розповіддю Люсьєна про Коралі.
Люсьєн подав йому рукопис. Д’Артез прочитав і не міг стриматися від усмішки:
— Яке фатальне застосування розуму! — вигукнув він.
Але він замовк, побачивши, що Люсьєн сидить у кріслі з похиленою головою, пригнічений справжнім горем.
—■ Ви дозволите мені це виправити? — запитав д’Артез. — Завтра вранці я поверну вам рукопис. Насмішка паплюжить твір, сумлінна й серйозна критика іноді служить похвалою. Я спробую викласти ваші закиди в такій формі, щоб ваша стаття не ганьбила ні вас, пі мене. Зрештою, свої вадп найкраще знаю я сам!
— Коли берешся на круту гору, ковтаючи пилюку на закуреній стежці, яка то радість — зірвати соковитий плід і втамувати спрагу! Ось він, той плід! — вигукнув Люсьєн, з плачем кидаючись у обійми д’Артезові й поцілувавши його в чоло. — Мені здається, я вручаю вам свою совість, щоб ви мені коли-небудь її вернули.
— Каяття від випадку до випадку я вважаю за велике лицемірство, — урочисто сказав д’Артез. — Таке каяття — ніби винагорода за погані вчинки. Справжнє каяття — це чистота, в якій наша душа спілкується з богом. Той, хто двічі розкаюється, — мерзенний крутій. Боюся, що каяття для тебе — тільки відпущення гріхів.
Ці слова вразили Люсьєна. Повільно йшов він нічпим Парижем, вертаючись додому, на Місячну вулицю. Назавтра цоет відніс до редакції статтю, що її виправив і переслав йому д’Артез; але від того дня Люсьєна опанував смуток, який йому не завжди щастило приховати. Коли увечері поет увійшов у переповнену залу Жімназ, він спізпав жорстоке хвилювання — так хвилюються тільки перед театральним дебютом людини дуже тобі близької. Люсьєнове марнолюбство було вкрай розтривожене, його погляд впивався в обличчя публіки, як погляд обвинувачуваного впивається в обличчя присяжних та суддів; від найменшого шереху він здригався; поява
Коралі на сцені, паііменша її похибка, ледь помітна зміна в її голосі — усе збуджувало його неймовірно. П’єса, в якій виступала Коралі, була з тих, що провалюються і знову з’являються в театрі; п’єса провалилась. Вийшовши па сцепу, Коралі не почула оплесків, і холодпість партеру її приголомшила. В ложах плескав у долоні одпп Камюзо! Люди, посаджені на балконі та галереї, урвали аплодисменти торговця шовком, зашикавши на нього з усіх боків. Галерея голосно цитькала і на клакерів, коли ті починали плескати в долоні з очевидною умисністю. Мартепвіль відважно аплодував, і лицемірна Флоріна, Натап і Мерлеп підтримували його. Коли стало ясно, що вистава провалилася, в артистичній вбиральні Коралі зібрався цілий гурт людей, але своїми втішаннями вони тільки роз’ятрювали рану. Актриса була в розпачі, вона переживала не так за себе, як за Люсьепа.
— Бролар зрадив пас, — сказала вона.
Поранена в саме серце, Коралі захворіла, її тіпало в лихоманці. Наступного дня вона не могла грати; вопа відчувала, що кар’єра її закінчена. Люсьєн ховав від неї газети, він читав їх у їдальні. Провал п’єси всі фейлетоністи приписували Коралі: вона, мовляв, була надто високої думки про свій талант; вона з блиском виступала на Бульварах, але в Жімназ виявилася не на місці; нею рухало гідне хвали шанолюбство, але вона переоцінила свої здібності, взяла роль собі не до снаги. Люсьєнові довелося прочитати хитромудрі випади проти Коралі, приготовлені за тими самими рецептами, за якими він готував свої лицемірні статті проти Натана. Люсьєн став блідий як смерть. Гнів його був не менший, аніж гнів, Що опанував Мілона Кротонського, коли силачеві защемило руки у стовбурі дуба, який віп сам розколов. Люсьєнові друзі один поперед одпого давали Коралі поради, і за їхніми співчутливими, вдавано щирими словами ховалося жорстоке віроломство. їй радили грати ролі, цілком несумісні з її обдаруванням, — і автори підлих фейлетонів знали про це дуже добре. Такі були відгуки в роялістських газетах — тут, безперечно, не обійшлося без ІІатаиа. Що ж до ліберальних газет і дрібних листків, то вони не скупилися па дошкульні натяки ~і. відверті глузи — прийоми, до яких так часто вдавався Люсьсн. Почувши здушені ридання поета, Коралі підхопилася з ліжка, побачила газети, захотіла переглянути їх і все прочитала. Потім вона знову лягла, не сказавши й слова. Флоріна брала участь у змові, вона передбачила її наслідки і вивчила роль Коралі, репетируючи під керівництвом Натана. Не бажаючи внімати п’єсу, адміністрація театру вирішила передати роль Коралі Флоріні. Директор прийшов до бідолашної актриси й побачив її зовсім пригнічену, в сльозах. Та коли в присутності Люсьєна він сказав їй, що скасувати виставу не можна, що Флоріна знає роль і виступить сьогодні ввечері, Коралі стрепенулась і підхопилася з постелі.
— Я гратимуі — вигукнула вона.
І впала непритомна. Флоріна отримала роль і на цьому здобула собі славу, бо це ж вона врятувала п’єсу. Газети влаштували їй бучний тріумф, і відтоді вона стала великою актрисою, якою ви її знаєте. Успіх Флоріни розлютив Люсьєна.
— Нікчема, адже це ти дала їй шматок хліба! Якщо Жімназ так хоче, нехай заплатить відступне і порве з тобою контракт. Я стану графом де Рюбампре, забагатію, й ми одружимося.
— Які дурниці! — сказала Коралі, глянувши на поета з глибоким смутком.
— Дурпиці? — вигукнув Люсьєн. — Ну так от, за кілька днів ти житимеш у чудовому домі, ти матимеш свій екіпаж, і я сам створю для тебе роль!
Він узяв дві тисячі франків і побіг до Фраскаті. Бідолаха пробув там аж сім годин; його пожирали фурії, але обличчя в нього лишалося холодне і спокійне. Протягом того дня і почасти ночі щастя було до нього мінливе: він вигравав до тридцяти тисяч, але вийшов без жодного су. Коли Люсьєн повернувся додому, він застав у себе Фіно, який прийшов по статейки. Люсьєп мав необережність розповісти йому про свої невдачі.
— Овва, у житті пе самі троянди, — сказав Фіно. — Ви зробили такий несподіваний і крутий поворот, що неминуче мали втратити підтримку ліберальної преси, а вона ж набагато могутніша, ніж урядова та роялістська преса. Ніколи не слід перекидатися до протилежного табору, не підготувавши собі спочатку м’якеньке ложе, на якому потім можна було б залікувати рани — адже їх не уникиеш у цій колотнечі. Хай там як, а людина розважлива у таких випадках неодмінно просить поради у друзів, викладає свої міркування й переконує їх простити її відступництво, перетворює їх на своїх спільників,
розбуджує співчуття до себе, а потім — як було з Натаном і Мєрленом — вони домовляються про взаємні послуги. Ворон ворону ока не виклює. Ну а вп в усьому цьому ділі виявили невинність ягняти. Вам доведеться показати своїй повій партії пазурі, якщо ви захочете урвати бодай малу частку здобичі. Бо вас, природно, прпиесли в жертву Натанові. Не приховаю, ваша стаття проти д’Артеза підняла справжню бурю, неймовірний галас, скандал. Марат порівняно з вами — святий. На вас готують напад, вашу книжку хочуть знищити. Що там чути про ваш роман?
— Ось останні аркуші, — сказав Люсьєн, показуючи стосик коректурних відбитків.
— Безіменні статті проти д’Артеза в урядових та в крайніх правих газетах теж приписують вам. Нині "Ре— вей" щодня спрямовує свої уколи проти гуртка, що на вулиці Чотирьох Вітрів, а глузи тим глибше ранять, чим вони кумедніші. За газетою Леона Жіро стоїть політична група — значна і впливова група, яка рано чи пізно прийде до влади.
— В "Ревей" ноги моєї не було ось уже тиждень.
— ІІу, гаразд, ви подумайте про мої статейки. Приготуйте зразу з півсотні, я заплачу за них оптом. Але пишіть у дусі нашої газети.
І Фіно дав Люсьєиові тему гумористичної статті про міністра юстиції, недбало розповівши одну смішну історію — цей анекдот нібито вже обійшов усі аристократичні салони.
Люсьєн так прагнув відшкодувати програш, що, незважаючи на занепад сил, знову віднайшов натхнення, свіжість думки і написав тридцять статей на дві шпальти кожна. Зразу після цього він пішов до Доріа, маючи надію зустріти там Фіно й нишком передати йому статті; крім того, Люсьєн хотів зажадати від видавця пояснень, чому той затримує вихід у світ "Стокроток".
