Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де
Береніка здогадувалася, що заради Люсьєнового порятунку Коралі обіцяла Камюзо повернутися до нього. Актрисі ще довелося пережити тяжке приниження — побачити, як її роль передають Флоріпі. Натан погрожував
оголосити війну Жімназ, якщо театр не замінить Коралі на Флоріну. Коралі, не бажаючи віддавати суперниці роль, грала до останньої хвилини й зовсім надірвала здоров’я. Під час Люсьенової хвороби Жімназ видав їй кілька авансів, і тепер вона пічого не могла взяти з каси театру. Попри все своє бажання, Люсьєн ще був не спроможний працювати, до того ж він допомагав Берені— ці глядіти хвору Коралі. Отож нещасливі коханці скотилися до крайньої вбогості; правда, в особі Б’яншона вони мали вмілого й відданого лікаря, який ще ії улаштував їм. кредит у аптеці. Про становище Коралі та Люсьєна незабаром довідались їхні постачальпикп та домовласник. Меблі було описано. Модистка ії кравець, більше не боячись журналіста, подали в суд на цих бідолашних дітей богеми. Настав час, коли тільки аптекар та ковбасник ще погоджувались давати їм у борг. Ліось— СІІ, Береніка і хвора Коралі цілий тиждень змушені були годуватися самою свининою у всіх химерних різновидах, яких надають їй хитромудрі майстри ковбасних виробів. Ковбаси — не вельми корисна їжа для хворої, і стан бідолашної Коралі погіршився. Злидні примусили Люсьєна піти до Лусто — до свого колишнього друга, до зрадника — й зажадати, щоб той повернув заборговані тисячу франків. Цей крок був для Люсьєна найтяжчим. Лусто не смів більше з’являтися вдома, на вулиці Лагари, він ночував у приятелів; його переслідували, цькували, мов зайця. Тільки у Флікото Люсьєнові пощастило зустріти того, хто зіграв у його житті таку фатальну роль, ставши йому за провідника у йтературнпй світ. Лусто обідав, сидячи за тим самим столом, де він сидів і того дня, коли Люсьєн, на своє лихо, заприятелював із ним, відвернувшись від д’Артеза. Лусто запросив колишнього товариша пообідати з ним, і Люсьєн погодився! У Флікото також обідали Клод Віньйон і знаменитий художник, що заставив свій одяг у Саманона; та коли вони усі вчотирьох вийшли на вулицю й захотіли піти у "Кафе Вольтер" випити кави, то в них не набралося й тридцяти су, хоч вони й витрусили весь дріб’язок, що бряжчав у їхніх кишенях. Вони прогулювалися в Люксембурзькому саду, сподіваючись зустріти якого-небудь знайомого видавця, і справді спіткали одного з найславетнішпх друкарів того часу; Лусто попросив у нього в позичку сорок франків, і той їх дав. Етьєн розділив цю суму па чотири рівні частки, і кожен з них отримав свої десять франків.
Злидні вбили в Люсьєиі всю його гордість, усі почуття; розповідаючи супутникам про свов становище, він плакав, але ті троє теж могли розказати йому не менш трагічні історії, і коли кожен розповів свою, поетові здалося, що з чотирьох він найменш нещасливий. Отож усі прагнули забути про своє лихо і погасити свідомість, яка лише роз’ятрювала біль. Лусто побіг у Пале-Рояль — поставити на карту дев’ять франків із десяти, що припали на його долю. Знаменитий художник, хоч у нього и була божественно прекрасна коханка, подався до бридкого кишла, щоб пірнути в трясовину небезпечних утіх. Віпьйоп пішов у "Пті Роше де Канкаль" з наміром ви— ппти пляшки дві бордоського і втопити у виці розум та нам’ять. Люсьєн розлучився з Клодом Віньйоном па порозі ресторану, відмовившись розділити з ним вечерю. Серце у провінційного генія болісно калатало, коли па прощання він міцно потис руку єдиному з журналістів ліберального табору, який не був до нього вороже настроєний.
— Що робити? — запптав Люсьєн.
— На війні як на війні, — відповів йому великий кри— тпк.— Ваша книжка чудова, але вона розбудила заздрість. Боротись вам доведеться довго, і боротьба будо важка. Талант — жахлива хвороба. Кожен письмеппик носить у своєму серці страховисько, схоже на солітера в кишечппку; воно пожирає всі почуття, як тільки вони народжуються. Хто кого здолає? Хвороба людину чи людина хворобу? Мабуть, треба народитися генієм, щоб уміти втримувати рівновагу між талантом і своєю вдачею. Коли розквітає талант, серце черствіє. Треба бути титаном, їреба мати міць Геркулеса, бо інакше ти втратиш або серце, або талант. Ви створіпня кволе й тендітне, ви загинете, — Додав Клод Віньйон, уже заходячи в ресторан.
Люсьєн повернувся додому, розмірковуючи про цей страшний вирок, що показав йому літературне життя в правдивому світлі.
— Грошей! — кричав йому якийсь голос.
Він сам виписав три векселі, на своє ім’я і своєму наказу, терміном на ОДИЙ, два і три місяці, й напрочуд досконало підробив підпис Давіда Сешара; поставивши гіа векселях передаточний напис, він назавтра поніс їх до Метів’є, пбстачальниКа паперу, чця контора була на вулиці Серпайт, і торговець дисконтував векселі без паймепшого заперечення. Люсьен написав кілька рядків зятеві, щоб попередити про цей напад на його касу, пообіцявши, як годиться, викупити векселі в належний термін. Коли борги Люсьєна й Коралі було сплачено, залишилося триста франків; поет віддав ці гроші Бере— ніці, звелівши їй не давати йому жодного сантима, хай би віп як просив: він боявся, що його знов захопить пристрасть до гри. Ночами, сидячи біля постелі Коралі, Люсьєн, опанований похмурим, холодним і мовчазним гнівом, написав при світлі лампи свої найдотепніші статті. Обмірковуючи їх, він очей не відривав від коханого створіння; біла, мов порцелянова, гарна дивовижною красою вмирущих, Коралі всміхалася йому блідими устами й дивилася на нього блискучими очима — очима жінки, яка вмирає пе тільки від хвороби, а й від смутку. Люсьєн розіслав свої статті в газети; але він не міг ходити по редакціях і надокучати головним редакторам, тому його статей не друкували. Коли він нарешті прийшов у "Ревей", Теодор Гайар, який колись був такий люб’язний до нього і який згодом скористався його літературними перлами, зустрів поета холодно.
— Що з вами сталося, друже? Де ваша колишня дотепність? Не занепадайте духом, підбадьортеся! — сказав він йому.
— В того нікчемного Люсьєна тільки й було за душею, що його роман та перші статті! — кричали Фелісь— єн Верну, Мерлен і всі ненависники поета, коли заходила про нього розмова в Доріа або у Водевілі.— Він списався, він надсилає нам жалюгідні речі.
Списався — часто вживане слово в жаргоні газетярів; воно ніби найвищий вирок, який годі заперечувати, коли його проголошено. Цей присуд, що незабаром став відомий усім, скарав Люсьєна на смерть без його відома, бо в ту пору поета обсіли турботи, які були йому майже над силу. В самому розпалі виснажливої праці иад статтями на нього подали в суд до стягнення по векселях Давіда Сешара, й він звернувся до досвіду Камюзо. Давній друг Коралі виявив великодушність і допоміг Люсь— єнові. Проте цілих два місяці поет був у розпачливому, майже безвихідному становищі, й за цей час через його руки пройшло чимало гербових паперів, які віп, за порадою Камюзо, відсилав стряпчому Дерошеві, приятелю Біксіу, Блонде та де Люпо.
Десь на початку серпня Б’япшоп сказав поетові, що Коралі приречена — жити їй лишилося кілька днів. Ці фатальні дні Береніка й Люсьєн провели в сльозах, нездатні приховати своє горе від бідолашної дівчини, а вона була в розпачі, що смерть розлучає її з коханим. З непоясненного поруху почуттів Коралі зажадала, щоб Люсьєн привів їй священика. Актриса захотіла примиритися з церквою п відійти в мирі. Сконала вона по— християнському, її каяття було щире. Ця агонія і смерть відібрали в Люсьєна останні сили та мужність. Не тямлячи себе з горя, сидів він біля постелі хворої і не відривав від неї погляду, аж поки очей коханої торкнулася рука смерті. Була п’ята година ранку. Пташка сіла на вазон із квітами, що стояв за вікном, і прощебетала свою пісеньку. Вклякнувши біля ложа мертвої, Береніка цілувала руку Коралі, що холонула під її сльозами. На каміні лежало всього одинадцять су. Люсьєн вийшов з дому, гнаний розпачем; щоб поховати свою кохану, він був ладен жебрати милостиню, ладен упасти до ніг маркізи д’Еспар, графа дю Шатле, пані де Баржетоп, панни де Туш і навіть до ніг жорстокого світського красеня де Марсе; поет не мав більше ні снаги, ні гордощів. Щоб заробити бодай трохи грошей, він би завербувався в солдати! Непевною, хисткою ходою, властивою нещасливцям, Люсьєн доплентав до будинку Каміля Мопена, увійшов, не звертаючи уваги на недбалість свого одягу, й попросив доповісти про себе.
— Мадмуазель ще спить. Вона лягла о третій ранку, й ніхто не наважиться її потривожити, поки вона не подзвонить, — відповів лакей.
— А коли воїна прокидається?
— Не раніше десятої.
Тоді Люсьєн написав розпачливого листа — одного з тих, у яких зубожілі світські франти не зважають уже ні на що. Коли одного вечора Лусто розповідав, з якими принизливими проханнями звертаються до Фіно молоді таланти, Люсьєн йому не повірив, і ось його власне перо завело поета по шляху приниження, можливо, навіть далі, ніж його нещасливих попередників.
Люсьєн повертався додому гарячково збуджений і отупілий, не усвідомлюючи, який страшний шедевр продиктував йому розпач. На Бульварах він зустрів Барбе.
— Барбе, благаю, дайте п’ятсот франків! — сказав Люсьєн, простягуючи руку.
— Хочете двісті? — відповів видавець.
— О, то у вас добре серце!
— Так, але в мене і справи. Я зазнав через вас чималих збитків, — сказав Барбе і розповів про збранкруту— вання Фандапа та Кавальє. — От і поможіть мені тепер надолужити втрачене.
Люсьсн здригнувся.
— Ви поет і, звісно, вмієте писати які завгодно вірші, — вів далі книготорговець. — Мені потрібні жартівливі пісеньки, щоб пОхМІстити їх разом із пісеньками, запозиченими в інших авторів; тоді я можу не боятись переслідування за контрафакцію і надрукую для вуличного розпродажу чудовий збірник віршів, по десять су за книжечку. Приносьте мені завтра з десяток гарних пісеньок, застільних і... якомога веселіших... ви мене розумієте? — і я вам заплачу двісті франків.
Люсьєн повернувся додому. Коралі, випростана й застигла, лежала на розкладному ліжку, загорнута в грубе простирадло, яке, плачучи, зашивала Береніка. Опасиста нормандка запалила чотири свічки по кутках постелі. На обличчі Коралі світився відблиск тієї краси, яка так вражає живих, нагадуючи їм про вічний спокій; вона скидалася на юну дівчину, хвору на білокрів’я; іноді здавалося, що її лілові уста розкриються й прошепочуть ім’я Люсьєна; це ім’я, як і ім’я боже, відлетіло тільки з її останнім подихом.
