Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де
Чи не погодуєте ви мене з тиждень хлібом та молоком і не дозволите поспати десь на сіні? А я тим часом напишу своїм рідним, і вони пришлють мені грошей або приїдуть по мене.
— А чого ж,— сказала вона.— Аби тільки чоловік погодився. Гей, чоловіченьку!
Вийшов мірошник. Він подивився на Люсьєна, витяг з рота люльку й сказав:
— Три франки за тиждень? Та вже краще нічого з вас не брати.
"Хтозна, чи не закінчу я наймитом у млині?" — поду* мав поет, замилувавшись на чудовий краєвид, перше ніж лягти в постіль, яку наготувала йому мірошничка, і він заснув таким непробудним сном, аж налякав господарів.
— Куртуа, піди глянь, чи той хлопець, бува, не вмер? Ось уже чотирнадцять годин, як він не прокидається, я навіть підходити туди боюся,— сказала мірошничка другого дня, а був уже пізній ранок.
— Як на мене,— відповів дружині мірошник, закінчуючи ставити сіті та інші рибальські снасті,— то цей гожий хлопчина, мабуть, якийсь бродячий комедіант без жодного су за душею.
— З чого це ти взяв, чоловіченьку? — запитала мірошничка.
— Як то з чого? Таж він не князь, не міністр, пе депутат, не єпископ, а руки в нього неробочі — гладенькі та білі.
— Дивно, як це голод його не розбудить,— сказала мі— ротшшчка, яка вже приготувала сніданок для гостя, що його напередодні послав їй випадок.— Комедіант?— повторила вона.— Куди ж він іде? Ярмарок у Апгулемі відкриється не скоро.
ІІі мірошппк, ні мірошничка не могли навіть уявити собі, що, крім комедіанта, князя та єпископа, існує людина, яка є водночас і князем, і комедіантом, людипа, г шанована високою місією Поета, котрий начебто нічого
іі пе робить, а проте володарює над людством, якщо зуміє ного оспівати.
— Хто ж він тоді такий? — мовив Куртуа до дружини.
— А може, небезпечно його й у хаті держати? — спитала мірошпичка.
— Еге! Злодій, той пе став би ловити гави, уже давно пограбував би нас,— заперечив мірошник.
— Я не князь, не злодій, не єпископ, не комедіант,— сумно сказав Люсьєн, несподівано з’являючись у дверях; він, безперечно, почув крізь вікно розмову жінки з чоловіком.— Я бідний, іду пішки від самого Парижа і дуже стомився. Звати мене Люсьєн де Рюбампре, я син покійного пана Шардона, колишнього аптекаря в Умо; тепер аптеку держить пан Постель. Моя сестра одружена з Да— відом Сешаром, друкарем, який живе на майдані Мюрьє в Ангулемі.
— Стривайте-но,— сказав мірошник.— А чи не батьком тому друкареві доводиться старий жмикрут, який надбав собі чималенький маєток у Марсаку?
— Авжеж, батьком,— сказав Люсьєн.
— Нічогенький собі батько, можпа сказати! — докинув Куртуа.—Кажуть, він до нитки обібрав сина, чиє майно недавно пустили з торгів, а в самого добра, либонь, тисяч па двісті буде, та й грошенят наскладав дай боже.
Коли душа й тіло розбиті в тривалій болісній боротьбі, то мить найвищої напруги сил призводить або до смерті, або до непритомності, схожої на смерть, у якій, правда, патури, здатні до опору, черпають свіжу наснагу. Люсьєн був у стані саме такої перенапруги, і тому він мало не вмер на місці, коли почув про нещастя, яке спіткало його вятя, Давіда Сешара, хоча ця новина і не зовсім дійшла до його свідомості.
— Сестро моя! — вигукнув він.— Що я накоїв, о боже! Який я негідник!
І він безсило впав на дерев’яну лавку, збліднувши, наче мрець. Мірошпичка поквапно принесла глечик і змусила його вппити молока. Але Люсьєн попрохав мірошника допомогти йому дістатися до ліжка, вибачаючись за те, що завдасть їм мороки своєю смертю,— віп-бо думав, що надійшла його остання година. Побачивши поруч себе при— впд смерті, молодий красень перейнявся побожним настроєм: він захотів зустрітися зі священиком, висповідатись і причаститися. Ці жалібні слова, вимовлені кволим голосом і устами такого вродливого та стрункого юнака, як Люсьєн, глибоко розчулили пані Куртуа.
— Апу, чоловіченьку, сідай на коня і мчи в МарсаК по лікаря, по пана Маррона. Хай-но він подивиться, що з нашим хлопцем. Як на мене, то він на ладан дихає. Привезеш і кюре. Вони, певно, краще за тебе знають, у яку халепу встряв отой друкар із майдану Мюр’є, адже Постель доводиться панові Маррону зятем.
Куртуа поїхав, а мірошничка, переконана, як усі селяни, що хворим передусім треба багато їсти, заходилася годувати Люсьєна, і той слухняно скорявся її вимогам. Його терзали жорстокі докори совісті, що були, проте, для нього рятівними, бо ці душевні муки розбуджували його з мертвотпого заціпеніння.
Млин Куртуа був на відстані одного льє від Марсака, головного містечка кантону, що стояло на півдорозі між Манлем та Ангулемом, тому добрий мірошник досить швидко привіз із Марсака лікаря та кюре. Ці двоє людей чули про любощі пані де Баржетон з Люсьєном, а що в ті дні весь департамент Шаранти говорив про її заміжжя та повернення до Ангулема з новим префектом, графом дю Шатле, то лікар і священик, коли довідалися, що Люсьєн перебуває в мірошника, відчули неподоланне бажання дізнатися, які ж причини перешкодили вдові пана де Баржетона взяти шлюб з юним поетом, з котрим вона втекла до Парижа, та й розпитати, чи пе для того Люсьєн повернувся в рідні краї, щоб вирятувати з біди свого зятя, Давіда Сешара. Отож цікавість і людяність об’єдналися, щоб поспішити па допомогу поетові, який надумав померти. Й уже через дві години по від’їзді Куртуа Люсьєн почув, як по вистеленій щебенем греблі продеренчав розбитий кабріолет сільського лікаря. Пани Маррони (бо лікар доводився кюре племінником) не забарилися з’явитись, і Люсьєн зустрівся з людьми, близькими до батька Давіда Сешара, наскільки можуть бути близькі сусіди в малому виноградарському містечку. Оглянувши вмирущого, помацавши йому пульс, попросивши показати язика, лікар подивився па мірошничку з усмішкою, що розвіяла всі тривоги.
— Пані Куртуа,— сказав він,— якщо у вашому льоху знайдеться пляшка доброго вина, в чому я не сумніваюся, а в сажалці — жирний вугор, то пригостіть вашого хворого, який усього-на-всього перевтомився. Після цього наш знаменитий гість зразу стане па ноги.
— Ох, добродію,— сказав Люсьєн,— я хворий не тілом, а душею. Ці славні люди вбили мене, розповівши про нещастя, яке спіткало мою сестру, пані Сешар! Ваша дочка, як сказала мені пані Куртуа, одружена з Постелем; ви повинні щось знати про справи Давіда Сешара. Заради бога...
-т Здається, він у в’язниці,— відповів лікар.— Батько відмовився допомогти йому...
— У в’язниці! — повторив Люсьєн.— А за що?
— Через якісь векселі, що надійшли з Парижа. Він про них, напевне, забув. Кажуть, у нього негаразд із памят— тго,— мовив пан Маррон.
— Прошу вас, залиште мене наодинці зі священиком,— попросив поет, перемінившись на обличчі.
Лікар, мірошник та його дружина вийшли. Залишившись на самоті із старим кюре, Люсьєн вигукнув:
— Я заслуговую смерті й відчуваю, що вона близько! Я жалюгідний нікчема і можу тільки сподіватися па милосердя боже! Я кат своєї сестри і свого брата, бо Давід Сешар був братом для мене! Це я підробив векселі, які Давід не зміг оплатити... Я його розорив. Я жив у жахливих злиднях і забув про той свій злочин. Судову справу, порушену у зв’язку з цими векселями, пощастило владнати завдяки втручанню одного багатія... Я думав, він погасив векселі, а він, виявляється, не зробив нічого!
І Люсьєн розповів про свої нещастя. Коли цю поему, викладену в гарячковій, воістину гідній поета формі, було закінчено, він став благати кюре поїхати в Ангулем і довідатися від Єви, його сестри, та від його матері, пані Шардон, про те, як стоять там справи, бо віп хотів зпати, чи ще можна допомогти їм.
— До вашого повернення, добродію, я не помру,— сказав поет, заливаючись гіркими слізьми.— Якщо моя мати, моя сестра і Давід не зречуться мене, я зможу жити!
Краспомовство парижанина, його сльози, його каяття, незвичайна врода блідого, мало не мертвого від розпачу
юнака, розповідь про нещастя, які перевищують людські силп,— усе це розбудпло в кюре співчуття й жалість.
— У провінції, як і в Парижі, добродію, можна вірити тільки половині того, що розповідають,— сказав Люсьє— нові священик.— Не лякайтеся чуток, які тут, за три льб від Ангулема, звичайно ж, дуже роздуті. Старий Сешар, наш сусід, кілька днів тому виїхав із Марсака; може, він вирішив залагодити справи сина. Я поїду до Ангулема, а потім повернуся сюди й повідомлю, чи можна вам з’явитися до своїх рідних. Ваше зізнання і щире каяття допоможуть мені заступитися за вас.
Кюре не знав, скільки разів за останні півтора року Люсьєн розкаювався, не знав, що його каяття — хай яке палке— було тільки досконало розіграною комедією, причому розіграною цілком щиро! Священика змінив лікар. Виявивши у хворого нервовий розлад, гострота якого почала спадати, племінник, як і дядько, став утішати поета і, зрештою, умовив його підкріпитися.
Кюре, добре знаючи свій край та звичний його розпорядок, поїхав у Манль, куди незабаром мала прибути поштова карета, що йшла з Рюффека в Ангулем; у тій кареті виявилося вільне місце. Старий священик сподівався добути відомості про Давіда Сешара від свого двоюрідного онука Постеля, аптекаря в Умо, колишнього Да— відового суперника в коханні до прекрасної Єви. Побачивши, з якою запобігливістю куценький аптекар кинувся допомогти старому вийти із жахливої тарадайки, що в ті часи обслуговувала Рюффек та Ангулем, найнеуважніший спостерігач здогадався б, що подружжя Постель убачало свій добробут у дядьковій спадщині.
— Ви снідали? Не хочете чогось перехопити? А ми вас і не чекали, яка приємна несподіванка...
І зразу посипалися нескінченні запитання. Пані Постель ніби самою природою була створена, щоб стати за дружину аптекареві в Умо. Така сама на зріст, як і коротун Постель, кремезна, червонощока, вона виглядала справжньою сільською дівчиною, і вся її врода була в квітучій свіжості. Руде волосся, що майже затуляло лоба, повадки й мова, які цілком пасували до грубуватих рис її круглого обличчя, майже жовті очі— усе свідчило за те, що одружилися з нею заради грошей. Уже після першого року заміжжя вона верховодила в домі й тримала під своїм черевиком Постеля, щасливого, що йому вдалося запопасти таку багату спадкоємицю. Леоні Постель, уроджена Маррон, годувала груддю сина, потворного малюка, схожого на батька й на матір, улюбленця старого кюре, лікаря і Постеля.
— Які там у вас справи в Ангулемі, дядечку, що ви навіть попоїсти не хочете? — спитала Леоні.— Не встигли через поріг ступити, а вже збираєтесь іти...
Коли статечний священнослужитель вимовив імена Єви й Давіда Сешара, Постель зашарівся, а Леоні метпула на коротуна ревнивий погляд — жінки, котрі в інтересах майбутнього завжди підозріло ставляться до минулого, вважають себе зобов’язаними час від часу пропікати таким поглядом чоловіка, який і так перебуває в них під п’ятою.
— Чим вони вам так догодили, ті люди, дядечку, що ви опікуєтеся їхніми справами? — запитала Леоні з очевидним роздратуванням.
— Вони нещасливі, дочко моя,— відповів кюре і розповів Постелеві, в якому становищі він знайшов Люсьєна у мірошника Куртуа.
— Отакої! Он як повертається віп з Парижа! —вигукнув Постель.— Бідолаха! А був же розумний, та й гонору мав чимало.
