Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

Йдучи додому Бульварами, він марно силкувався збагнути, в чому ж він завинив. Поет відчув себе іграшкою в руках людей заздрісних, жадібних і лукавих. Ким він був у цьому світі шанолюбів, що одип поперед одного лізли нагору? Хлопчиськом, який погнався за суєтними втіхами й радощами, пожертвувавши заради пих усім; поетом, нездатним мислити глибоко, що пурхав від вогника до вогника, наче метелик, без якоїсь певної мети; рабом обставин, чиї добрі наміри неминуче призводили до поганих учинків. Люсьєна мучила совість — вона була його невблаганним суддею. Крім того, він не мав грошей і почував себе виснаженим від праці й горя. Його статті друкували в другу чергу — після статей Мерлена й Натана. Поет ішов навмання, заглиблений у свої роздуми; у вітринах кількох читалень, які починали видавати не лише газети, а й книжки, він побачив оголошення, де під безглуздим, незнайомим йому заголовком красувалося його прізвище: Люсьєн Шардон де Рюбампре. Його книжка вийшла друком, але він нічого про це не знав, газети про неї мовчали. Люсьєн стояв, опустивши руки, нерухомий, не помічаючи гурту молодих чепурунів, серед яких були Растіньяк, де Марсе та ще кілька його знайомих. Не помітив він і Мішеля Кретьена та Леона Жіро, які підходили до нього.

— Це ви пан Шардон? — запитав Мішель таким тоном, що в грудях у Люсьєна наче струни лопнули.

— Ви не впізнали мене? — відповів поет, збліднувши.

Мішель плюнув йому в обличчя.

— Це вам гопорар за статті проти д’Артеза. Якби ко— жон захпщав себе або своїх друзів, як я, преса давно стала б тим, чим вона повинна бути: справою священною і гідною шани.

Люсьєн похитнувся; він сперся па Растіньяка і сказав, звертаючись до нього та де Марсе:

— Панове, не відмовтеся бути моїми секундаптамп. Але спершу я хочу вернути борг і зробити те, що сталося, непоправним.

І Люсьєи дав ляпаса Мішелеві, який цього зовсім не сподівався. Світські чепуруни та Мішелеві друзі кинулись між республіканцем і роялістом, боячпсь, щоб сварка не перейшла у звичайну вуличку бійку. Растіньяк схопив Люсьсна за руку й повів його до себе додому — він жив на вулиці Тетбу, за два кроки від місця цієї пригоди, що сталася на Гептському бульварі в обідню годину. Ось чому сварка не привабила патовпу роззяв, як то буває в подібних випадках. Де Марсе пішов за Рас-тіньяком та Люсьєиом, і обидва депді умовили поета піти з ними в Англійське кафе, де всі троє весело пообідали й папились.

— Ви добре володієте шпагою? — запитав Люсьєпа до Марсе.

— В руках ніколи не тримав.

— А пістолетом? — поцікавився Растіньяк.

— Жодного разу в жптті не стріляв із пістолета.

— Випадок на вашому боці. Ви страшний супротивник, ви можете вбити того чоловіка, — сказав де Марсе.

Коли Люсьєн повернувся додому, Коралі, на щастя, вже спала. Того вечора актрисі несподівано випало зіграти в одній невеличкій п’єсі, й вона втішилася за свої певдачі, здобувши нарешті цілком заслужені й неопла— чені оплески. Після цієї вистави, якої вороги Коралі не змогли передбачити, директор театру більше не вагався доручити їй головну роль у п’єсі Каміля Мопена, бо йому, зрештою, пощастило розкрити причину провалу Коралі під час її першого виступу. Роздратований підступами Флоріни й Натана проти актриси, яку віп цінував, директор пообіцяв Коралі, що адміністрація театру її підтримає.

О п’ятій ранку Растіньяк заїхав до Люсьєна.

— Ну, друже, ваша нора цілком пасує до вашої вулиці, — сказав він замість привітання. — Приїдьмо перші па місце зустрічі. Це добрий тон, а ми повинні подавати приклад.

■— Програма в пас така, — сказав де Марсе, колп фіакр в’їхав у передмістя Сен-Дені.— Ви стрілябтесь на пістолетах, відстань двадцять п’ять кроків, при бажанні можете зійтися па п’ятнадцять. Кожен ступає п’ять кроків і робить три постріли, не більше. Хай там що буде, ви повинні на цьому закінчити. Ми заряджаємо пістолети вашого супротивника, а його секунданти — ваші. Зброю вибрали у крамничці зброяра всі чотири секунданти спільно. Будьте певні, ми допомогли випадку: пістолети кавалерійські.

Життя для Люсьєна перетворилося на лихий сон. Йому було цілком байдуже — жити чи померти. Мужність, притаманна самогубцям, допомогла йому, і він з’явився перед свідками свого поєдинку в шляхетному одінні хоробрості. Він не зрушив зі свого місця. Цю безтурботність сприйняли як холодний розрахунок; поета визпа— ли за людину сміливу. Мішель Кретьєн підійшов па всі дозволені йому п’ять кроків. Обидва вистрелили водночас, оскільки образу погодилися вважати взаємною. За першим пострілом куля Кретьєпа дряпнула Люсьєно— ве підборіддя, а куля Люсьєна пролетіла на десять футів над головою супротивника. За другим пострілом Мішеле— ва куля застрягла в комірі поетового сюртука; на щастя, комір був стебнований і підшитий проклеєним полотном. За третім пострілом куля увійшла Люсьєнові в груди, й вія упав.

— Убитий? — запитав Мішель.

— Ні, — сказав хірург, — він одужає.

— Жаль, — відповів Мішель.

— Ай справді, жаль! — повторив Люсьєн, залнваю— чися слізьми.

Опівдні бідолашний хлопець уже лежав удома на своєму ліжку; щоб допровадити його туди, знадобилося п’ять годин і безліч застережних заходів. Хоч життю пораненого й не загрожувала пряма небезпека, його' стан вимагав дбайливого догляду: гарячка могла призвести до згубних ускладнень. Коралі тамувала в собі розпач і горе. Весь той час, поки її друг був у тяжкому стані, вона не спала ночами, сидячи з Беренікою біля його постелі та розучуючи ролі. Так минуло два місяці. Не раз сердешна дівчина мусила веселитись і сміятися на сцені, тим часом як подумки вона твердила: "Може, в цю хвилину мій бідолашний Люсьєн помирає!"

Протягом усього того часу хворого лікував Б’яншон.

Своє життя поет завдячував цьому глибоко ображеному другові, якому д’Артез, щоб виправдати бідолаху, потай від інших розповів про те, як Люсьєп приходив до нього. Одного разу, коли Люсьєп опритомнів — у нього була нервова гарячка в тяжкій формі, — Б’яншон, запідозривши д’Артеза у великодушній брехні, сам розпитав хворого; Люсьєн сказав, що він нічого не писав про д’Артс— 8ову книжку, крім однієї серйозної й грунтовної статті, надрукованої в газеті Гектора Мерлена.

Наприкінці першого місяця Люсьєнової хворобп фірма "Фандан. і Кавальє" оголосила себе неспроможною. Б’яншон сказав актрисі, щоб вона приховала від Люсьє— на цей жорстокий удар. Знаменитий роман "Лучник Карла IX", виданий під безглуздим заголовком, не мав анінайменшого успіху. Щоб виторгувати бодай трохи грошей перед тим, як оголосити про збанкрутуваиня фірми, Фандан нишком ©ід Кавальє оптом продав роман бакалійникам, які збували його по низькій ціні разом зі своїми товарами. О тій порі Люсьєнова книжка прикрашала парапети паризьких мостів і набережних. Книгарня, що на набережній Августинців, була придбала певну кількість примірників роману й эазнала значних збитків унаслідок раптового падіння ціни: чотири томи в одну дванадцяту аркуша, куплені за чотири франки п’ятдесят сантимів, доводилося тепер віддавати за два з половиною франки. Книгопродавці зчинили страшенний галас, газети й далі зберігали глибоку мовчанку. Барбе не передбачив такої халепи, він вірив у талант Люсьє— на; всупереч своєму звичаю він ризикпув купити аж дві сотні примірників, і тепер загроза великих збитків доводила його до нестями, він кляв Люсьєна на чім світ. Зрештою, Барбе прийняв героїчне рішення: з упертості, властивої скнарам, він склав свої примірники роману в куток складу й полишив іншим книготорговцям збувати книжку за безціиь. Пізніше, в 1824 році, коли чудова передмова д’Артеза, високі якості самого твору та дві статті Леона Жіро здобули "Лучникові" заслужепу славу, Барбе розпродав свої примірники по десять франків. Хоч як пильнували Береніка та Коралі, вони не змогли заборонити Гекторові Мерлену прийти навідати умирущого друга; і він дав поетові випити крапля по краплі всю чашу з тим гірким варивом — так на жаргопі книго— торговців називають ризиковану операцію, на яку зважилися Фапдан і Кавальє, коли вирішили надрукувати

книжку письмешшка-початківця. Мартенвіль, єдпиий вірний друг Люсьена, написав до виходу книжки чудову схвальну статтю; але й ліберали, і прихильники уряду були так настроєні проти головного редактора "Арістар— ха", "Оріфлами" та "Драно блап", що зусилля цього мужнього войовника, який завжди сторицею віддячував лібералам за образи та кривди, тільки завдали шкоди Люсьєпові. Жодна газета не підняла рукавичку й не розпочала полеміки, знехтувавши завзяті наскоки того роялістського відчайдуха. Коралі, Береніка і Б’яншон зачиняли двері перед усіма вдаваними друзями Люсьє— па, які страшенно з цього обурювались, але вони не могли зачинити їх перед судовими виконавцями. Крах Фан— дана і Кавальє давав право на негайне стягнення по їхніх векселях, а на підставі однієї зі статей торгового кодексу, яка обмежувала права третіх осіб, ці треті особи позбавлялися всяких пільг щодо термінів сплати. Камюзо подав на Люсьєна позов. Почувши від судових виконавців це прізвище, актриса зрозуміла, на який при— пизливий і страшний вчинок зважився поет, що оберігав її, наче добрий ангел; вона покохала його за це вдесятеро сильніше й не захотіла просити Камюзо про пощаду. Прийшовши заарештувати Люсьєна, агенти комерційного суду застали його в постелі й не зважилися забрати хворого; перш ніж звернутися до голови суду, щоб той розпорядився, в яку лікарню помістити боржника, вони пішли до Камюзо. Камюзо негайно подався на Місячну вулицю. Коралі вийшла до нього й поверпулася з виконавчим листом, який, на підставі передаточного напису на векселях, оголошував Люсьєна комерсантом— боржником. Як пощастило їй видерти цей документ із рук Камюзо? Яку обіцянку вона йому дала? Коралі зберігала похмуру мовчанку, але повернулася вона після тієї розмови з торговцем майже пежива. Коралі грала в п’єсі Каміля Мопена і чимало сприяла успіху славетної літературпої гермафродитки. Створення цієї ролі було останнім спалахом прекрасної лампади. Йшла двадцята вистава п’єси, Люсьєн уже потроху прогулювався, в нього з’явився апетит, він думав братися до роботи, коли раптом Коралі захворіла; таємна печаль сушила її.