Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де
Фіно й гадки не має подавати на свого друга в суд, адже це зруйнувало б усі його сподівання на успіх у стані роялістської партії. Фіно любить людей сильних, людей, які сміливо змінюють свої переконання. Хіба їм не судилося ще не раз стрічатись у житті, робити один одному тисячі дрібних послуг? До того ж Люсьєнові потрібна надійна людина в рядах ліберальної партії, яка при нагоді могла б прийти йому на допомогу, напавши на прихильників уряду або крайніх роялістів, коли ті в чомусь йому відмовлять.
— Якщо вас ошукають, що ви робитимете? — додав Фіно на закінчення розмови. — Скажімо, котрийсь міністр, вважаючи, що своїм відступництвом ви самі накинули па себе недоуздок, перестане вас боятись або й узагалі помічати, то хіба вам не захочеться нацькувати на нього зграю хортів, щоб вони вчепилися йому в литки? А ви на смерть погиркалися з Лусто, і він вимагав вашої голови. З Фелісьєном ви не розмовляєте. Залишаюся тільки я! А одне з правил мого ремесла — це жити в добрій злагоді з людьми по-справжньому сильними. В тому світі, де ви нині обертаєтесь, ви можете робити мепі не менші послуги, ніж я робитиму вам у пресі. Але справи передусім! Надсилайте мені статті чисто літературні, вони не введуть вас у неславу, і ви виконаєте нашу угоду.
В пропозиції Фіно Люсьєн зауважив тільки дружні почуття, поєднані з тонким розрахунком. Лестощі Фіно й де Люпо піднесли йому настрій, і він подякував Фіно.
В житті шанолюбів і всіх тих, хто може досягти успіху лише за допомогою людей та сприятливих обставин, керуючись більш або менш складним, обміркованим і точним планом дій, неминуче настає прикра хвилина, коли якась невідома і невблаганна сила піддає їх суворим випробуванням: повсюди на них чатують невдачі, з усіх кінців рвуться або заплутуються нитки, нещастя сунуть звідусіль. Варто тільки розгубитися, втратити голову — і ти пропав. Люди, які вміють опертися цьому першому натиску обставин, уміють незламно вистояти під ураганом і ціною неймовірних зусиль піднятись у вищі сфери, — то справді сильні люди. Кожен, кому не пощастило народитись у багатстві, рано чи пізно переживає те, що можна назвати його фатальним тижнем. Для Наполеона таким тижнем став відступ із Москви. Подібна мить настала і для Люсьєна. Доти усе складалося для нього у вищому світі й у світі літератури напрочуд щасливо; йому надміру таланило, й ось тепер йому довелось побачити, як люди й обставини обернулися проти нього. Перше горе виявилося найтяжчим і найдо— нікульнішим, воно торкнулося того, в чому Люсьєн вважав себе невразливим, — його серця і його кохання. Коралі була не дуже розумна, але, обдарована чудовою Душею, вона іноді вся перемінялась у поривах натхнення, що бувають тільки у великих актрис. Цей рідкісний талант, поки з плином часу і з досвідом він не перетвориться на звичку, залежить від примх характеру, а часто й від чарівної сором’язливості, притаманної ще юним артисткам. В душі боязка й наївна, зовні зухвала і легковажна, як то й личить актрисі, Коралі, будучи ще й закоханою, жила досі серцем, хоч і носила маску комедіантки. Мистецтво передавати почуття, це витончене прикидання, ще не взяло в ній гору над природою.
їй було соромно дарувати публіці тим, що належало тільки коханню. Крім того, вона не була позбавлена слабості, властивої справжнім жінкам. Відчуваючи, що її покликання — бути володаркою сцени, вона потребувала успіху. Але водночас вона пе вміла підкорити чарам свого таланту публіку, до неї байдужу, і, виходячи па сцену, завжди страшенно хвилювалася. Холодність глядачів могла цілком вибити її з колії. Кожну нову роль вона сприймала як свій перший виступ у театрі, і це завдавало їй жорстоких мук. Оплески були необхідні Коралі, і вони не так тішили її самолюбство, як надихали її, п’янили; несхвальний шепіт або мовчанка байдужої публіки позбавляли Коралі всіх її здібностей; переповнена, уважна зала, захоплені й доброзичливі погляди певимовно збуджували її; тоді вона входила у спілкування з глядачами, пробуджувала благородні поривання у їхніх душах і відчувала в собі силу зворушити їх, схвилювати. Така майже хвороблива чутливість свідчила не тільки про нервову вдачу й високе обдарування, а й про витонченість почуттів, про вразливість бідолашної дівчипп. Кінець кінцем Люсьєн оцінив скарби, які таїлися в цьому серці, зрозумів, що його кохана ще зовсім молоде дівча, майже дитина. Не наділена притаманною актрисам двоєдушністю, Коралі була нездатна захистити себе проти суперництва та закулісних змов, до яких вдавалася Флоріпа, дівчина настільки ж лукава й розбещена, наскільки її подруга була щира й великодушна. Ролі повинні були самі знаходити Коралі; вона була надто горда, щоб випрошувати їх у авторів і приставати на їхні ганебні умови, щоб віддаватися пер— шому-ліпшому газетяреві, який пригрозив їй своїм пером і коханням. Талант, явище саме по собі надзвичайно рідкісне у своєрідному комедійному мистецтві, в тільки однією із запорук успіху, талант іноді навіть завдає шкоди, якщо його не підтримує певний хист до лукавства, а такого хисту зовсім не було в Коралі. Знаючи, як хвилюватиметься його подруга під час свого першого виступу на сцені Жімпаз, Люсьєп хотів за всяку ціну забезпечити їй успіх. Гроші, які залишилися від продажу меблів, і гроші, зароблені Люсьєном, усі пішли на костюми, на обстанову артистичної вбиральні та на інші видатки, неминуче пов’язані з театральним дебютом. А кілька днів тому з любові до Коралі Люсьєн зважився па принизливий вчинок: узявши векселі Фандана та Кавальє, він пішов па вулицю Бурдопне в "Золотий кокон" просити Камюзо дисконтувати їх. Поет ще пе був настільки розбещений і не з легким серцем вирушив на цей штурм. Дорогою він перетерпів неабиякі муки, передумав чимало гірких думок, твердячи собі навперемінно то "так", то "ні". Й усе ж таки примусив себе увііітп до тіспої, холодної, похмурої контори, оберненої вікнами у внутрішній дворик. Але там велично сидів пе колпшпій коханець Коралі, пе той добродушний, ледачий, розпусний, недовірливий Камюзо, яким Люсьєн його знав, а шанований батько родипп, купець, прикрашений облудною доброчесністю, член комерційного суду, схований за машкарою показної суворості, захищений від прохачів поблажливою зверхністю; Люсьєн побачив перед собою директора фірми, оточеного прикажчиками, касирами, зеленими папками, накладними і зразками товарів; тут-таки, мовби охороняючи статечного купця, стоялп його дружина і скромно вбрана дочка. Підходячи до Камюзо, Люсьєн тремтів із голови до ніг, бо достойний комерсант зміряв його відверто байдужим поглядом, який поет уже не раз помічав у тих, кому він пропонував свої векселі.
— Я приніс векселі, ласкавий пане. Візьміть їх у мене, і я буду вам безмежно вдячний, — сказав Люсьєн, стоячи перед купцем, який і не подумав підвестися з крісла.
— Ви у мене вже дещо взяли, добродію, — сказав Камюзо. — Я не забув.
Тоді Люсьєн, нахилившись над самим вухом торговця, аж той почув, як калатає серце в приниженого поета, розповів йому про скруту Коралі. В наміри Камюзо не входило, щоб Коралі провалилася. Слухаючи Люсьєна, купець з посмішкою роздивлявся підписи на векселях. Будучи членом комерційного суду, він добре знав, хто з видавців у якому становищі. Він дав Люсьєнові чотири з половиною тисячі франків, поставивши за умову, щоб той зазначив у передаточному написі на векселі: "Сплачено шовковими товарами". Отримавши гроші, Люсьєн пегайно пішов до Бролара й щедро йому заплатив, щоб забезпечити Коралі цілковитий успіх. Бролар пообіцяв прийти і справді прийшов па генеральну репетицію — домовитися, в яких місцях вистави його "римляни" мають славити актрису, вдаряючи у свої литаври з людської плоті. Решту грошей Люсьєн віддав Коралі, не сказавши їй про свої відвідини Камюзо; він заспокоїв актрису й Береніку, що вже не знали, на які кошти вести господарство. Мартепвіль, один з найкращих у ті часи знавців театру, кілька разів приходив допомагати Коралі вчити роль. Люсьєн заручився обіцянкою кількох журналістів, що писали в роялістські газети, дати схвальний відгук; він ще не передчував лиха. Та лихо вже було близько, і переддень виступу Коралі став для Люсьєпа справді фатальним днем. Вийшла друком книжка д’Артеза. Головний редактор газети, в якій працював Гектор Мерлен, дав книжку на відгук Люсьєнові, як критику, здатному розгромити будь-який твір; цю сумну славу поет завдячував своїм статтям про Натана. В редакції було повно людей, зійшлись усі працівники газети. Прийшов туди й Мартенвіль — уточнити одне питання з приводу загальної полеміки, піднятої роялістськими гаветами проти газет ліберальних. Натан, Мерлен, усі працівники "Ревей" розмовляли про успіх газети Леона Жіро, — вона виходила двічі на тиждень, — успіх тим небезпечніший, що тон газети був поміркований, розважливий, стриманий. Почалася розмова про гурток на вулиці Чотирьох Вітрів, його називали Конвентом. Було вирішено, що роялістські газети розпочнуть війну не на життя, а на смерть з цими небезпечними супротивниками — адже саме вони почали здійснювати ідеї, які привели до виникнення руху "доктринерів", тієї знаменитої секти, що згодом повалила Бурбонів, коли до неї з почуття дрібної помсти приєднався найславетніший письменник із роялістського табору. Д’Артез, чиї монархічні переконання були нікому не відомі, підпав під анафему, оголошену всьому гурткові, й мав стати першою жертвою. Його книжку засудили на розтерзання, згідно з класичним виразом тієї епохи. Люсьєн відмовився написати статтю. Його відмова викликала справжню бурю серед визначних діячів роялістської партії, що прийшли на цю зустріч. Люсьєнові було прямо заявлено, що мати свої окремі погляди новонаверненому не випадає; якщо йому пе до вподоби служити монархії та релігії, хай вертається до свого колишнього табору. Мерлен і Мартенвіль відвели поета вбік і по-дружньому застерегли його від необміркованого вчинку: якщо роялістські та урядові газети не захочуть захистити Коралі, вона стане безпорадною жертвою ліберальних журналістів, які за— присяглися в ненависті до нього.
у противному ж разі перший виступ актриси па сцені Яїімназ спричинить запеклу суперечку на сторінках газет, і Де принесе їй славу, про яку мріють усі жінки театрального світу.
__ Ви на цьому зовсім не розумієтеся, — сказав йому Мартсітвіль.
